Яблука з райського саду (збірка)

Вони, нащадки тих, обіграних миршавим семінаристиком в Бакинській в'язниці, вони, чиї батьки берегли в серці розклади карт, доки їх за це не розстріляли.

Дядько Дем'ян того не знав, а відав він духм'яні ран­ки зачарованої Десни попід Звенигорою, де вагомо опа­дали в зела тенісними м'ячиками усі врожаї яблук, яких він таки устеріг, працюючи сторожем райсільради, бо ще в 19-му так добре заховав торбинку з вівсом, що й довго знайти не міг, тобто тоді жодного разу не довелося йому довезти до Бесарабки крізь рекетирів та їхніх перекупок, за один стражденний мішечок, якого він доніс крізь епо­хи, відтоді, за якого його випадково не розкуркулили у 32-му році та не заслали у 47-му... Шаруділи прилавком долари та під ним руді чуприни фарбованих хною безвалютних повійниць, які ще соромилися привселюддя, а так і купчилися попідніжжям поповзом без одриву од азійського нарковиробництва, за що двічі сплутали дядь­ка Дем'яна зі своїми роботодавцями, отримавши в подяку смачної, пахучої часником чи млосним духом смаженого насіння дулі, якої він щоразу тицяв туди. І от в цю знаменну мить я присягаюся, що жодного разу як не був я дідом Дем'яном так і навіть дядьком не бував.

Не грав я високогірно в лапту, крайока очікуючи на свого південноосетинського батька, хто, знеможено про­пивши заробок, повертався з північночеченських те­ренів, несучи мішок таки неполагоджених кавказьких чобіт, за що його вдарено місцевим кривим ножем, за що потім розплатилися цілі покоління горців.

Не експропрійовував ображено на весь світ геть усіх співкамерних блотарів, обібравши їх до нитки, догола, саме тоді, а не коли інде започаткувавши масові злида­рювання.

І не вигукував неокреслені тоді ще несформовані гас­ла мочеморд, які за жандармські гроші третього уп­равління намагалися підсунути професійних шльондр під виглядом пасторальних пастушок мандрівному поетові, хто щоразу прикидався п'яним, аби цього уникати, не горлав п'яно по мюнхенівських пивницях:

– Цвай бір!

Ба, навіть "айн бір" не замовляв незнайомому емігрантові з Австрії.

Не був тінню гамлетового батька, коли той привидом бродив по Європі, не уявляв себе Льовою Задовим, зловісною тінню за спиною батька Махна, не яровизував озимі і не озимував ярові, перетворюючи їх на кущовий овес, не перейменовував Січеслав у Дніпропетровськ з метою конспірації наркома залізниць тов. Петровського, ще коли я не був Антоновим-Овсієнком, котрий прого­лосив нашу державу, незалежну від України, то саме тоді я не був ні Хрущовим, Кагановичем і Петровським, тими єдиними, хто лише не були розстріляні з усіх трьох попе­редніх складів ЦК УРСР разом із сім'ями близькими ро­дичами і дальніми, я ж ніколи не тягнув до горішніх вікон 1-ї київської гімназії станкового кулемета "мак­сим", аби розстріляти мітинг інтелігентів з привітання­ми вступу до міста Української народної армії, й не бив себе в груди протягом наступного життя, прикидаючись усіляко, що цього ніколи не могло бути.

Це не я борюкався попід лавками ресторану "Еней" із поетом Анатолієм чи Миколою Діденком, бо помилко­во сплутав його з Миколою Холодним чи Олексою Ющенком, з яким я не борюкався під літфондівськими буфетами, як не робив цього в харчовому закладі паро­плаву, мандруючи до Канівської Святопоклонної гори, не я перепродав ресторана "Еней", вивівши його зі спілчанства НСПУ...

Це не я випускав щоразу на волю усіх карних зло­чинців, аби посилювати революційні переворотні ситуації.

Ні. Це не я.

Це не я.

Ба ажніяк не, ачей, аніколи, неможливо, та зродувіку, свята ікона одсохни язик, гей би, та споконвіку, бігме!

Антихантер

– Я б дуже хотіла пофарбувати яйця, – сказала вона й одразу виправилася: – розписати.

– То за чим стало?

– Незручно якось про це говорить, – мникалася вона, – але в мене є така ідея, розумієш, це давно мучає мене... Словом, я б хотіла розписати не крашанки, а живі яйця, розумієш?

Так я вперше довідався, що вона писанкарка.

– Професійна! – щоразу додавала вона, тому що од­ного разу її показали по телевізору, як вона виводить візерунки на курячих яйцях.

Ми зналися доволі давно, але не були знайомі. А ко­ли нам було знайомитися, якщо весь інститут наляканий інопланетянами, дехто навіть бачив, як вони у пітьмі спус­каються на парасольках, неначе Мері Попінз, що адміністрація просто змушена була залякати молодь, що піддасть наркологічній експертизі, отож пристрасті тро­хи вляглися і все повернулося до узвичаєної колії.

– Розумієш, – нітилася, – скоро паска, й мене вже просто розпирає, мені ж треба розвивати хист, шукати нових форм...

– Чому нових? – зблиснув я знанням архетипів. – Саме ця метода і є найстарішою, це вже потім людство почало вдаватися до підміни, стало анімізувати символи. Чи табуювати? Зрештою, що символізує паска й навколо неї мальовані яйця, вкриті кучерявою травкою? Та весь сексуальний апарат у повному комплекті.

Словом, коли вона поклялася, що робитиме це не га­рячим воском, а пензликами, я погодився. Слава Богу, вона відмовилася це здійснювати за допомогою машинки для кольорового татуювання, бо в нас обох не вистачило грошей на неї.

Страшно про такий теперішній процес і подумати, а ще страшніше уявити, як наші предки примітивним кам'яним знаряддям витворяли там по живому кольо­рові візерунки...

Одна ще біда, що наш вуз скоїв велику дурницю, по­набирав цього року абітурієнтів переважно сільських, не подумавши, що гуртожиток на таку кількість не розрахо­ваний, отож поселяли їх буквально одне одному на голо­ву, що тепер не знайдеш там не те, щоби тихого куточка, а в туалет навіть пристойно не зайдеш.

Однак Василина розкрила мені ще одного секрета – на Гідропарку вона мала таємні плантації черемші, що дуже поліпшувало вітамінний баланс студентки, а, головне, захищав од грипу та інших інфекцій.

Перша ж її ділянка виявилася висмиканою.

– Ідіоти, – шепотіла вона, озираючи пустку, – вони думають, що це конвалії, й збирають їх. Краще б понюха­ли спершу рвати.

Так я вперше довідався, що черемша це не черемшина.

Ми пошукали іншого затишного куточка, тут така біда на природі – де не знайдеш прикриту місцинку, то там вже хтось відпочиваючий наклав купу, навіть собаки полюбляли ховатися для такого діла, однак ми хутко здо­були чистенького усамітненого закутка, розклали пляжні підстилки, мене мучили деякі технологічні обставини, од­нак вона спритно обв'язала моє ліве стрічкою й заходила­ся фломастером над опукою накладанням ескізу.

– Я не помилилася, – сипала компліментами, схи­лившись над пензликами, – саме такий об'єкт і уявляла.

– Брити не будемо? – непокоївся, намагався таки роздивитися я, що вона там творить.

– Ти що? Це було б грубим порушенням концепції...

Прадавнє дійство пройняло, що ми не всигли розма­лювати й першого, зчепившись обіймами, ми не поміти­ли, як розквецяли фарби, й розтовкли навіть бутерброди, однак потім, одхекавшись, розглядали одне на одному небачені візерунки, не лише ритуальні, але й в світовому малярстві, бо кольори пристрасно вклалися й на тканині.

Василина виявила в канцтоварах ще й їстівні фарби для немовлят, аби вони могли малякати, не псувавши здоров'я, отож по акту творення могли вдосконалювати композиції усім, чим лише могли. Найвдаліші фрагмен­ти я пропонував зафіксувати фотографічно, однак Васи­лина категорично відхилила:

– Покинь ти ці цивілізаційні втручання.

Нам лишалися тільки калейдоскопічні тепер наші підстилки, однак і вони – ненадовго, до першого полос­кання в Дніпрі... Мені, яко джентльменові, вдалося поцу­пити в каптьорці старі штори, отож ми їх ужили, тобто найкращі композиції фіксувалися оцтом і прасуванням та архівувалися.

Вона була фахівцем, однак домалювати свого най­першого задуму їй не вдавалося ні разу, магічна сила ки­дала нас так стрімко, що ламалися пензлики, ми часто підсміювалися зі своїх мистецьких намагань, однак охоче погоджувалися, що й інший результат бував менш ар­тистичним.

Не на всіх її ділянках попсовано урожай черемші, чесно кажучи, решту дотолочили ми вдвох. Однак Василинка чудово зналася на народній медицині, й ми додава­ли до раціону вербові китиці, кропиву, подорожник, ща­вель, іноді навіть лободу й іншу дикоростучу флору, сло­вом, активно випасали довкілля.

Навіть у найбільшу спеку, якщо торкатися пальцями, а не долонями, то, йдучи по природі, руки не пітніють, й тому раптовий струм, який виникав, краще відчувається, що іноді добігши, ми не встигали поскидати речі.

– Там хтось є! – раптом скинулася вона й вказала на кущі.

– Не вигадуй, – продовжував продовжувати я.

Вона одкинула пасмо заплямованого в кобальт во­лосся:

– Не віриш? Та ти й досі віруєш, що черемша росте на дереві!

Аби не сердити Василину, я потім обійшов зарості, присутності чиєїсь не виявив, однак, дійсно, помітив навколо прим'яті кубельця, а також ознаки спостерігачів – пакетики од чіпсів, наприклад чи коробки од цигарок. Непокоїло й розташування – усі вони були симетрично навколо нашого закуточку.

Отже ми змінили його на інший, однак через пару відвідин я виявив навколо новоутворені кубельця, мало того, мене до того ж здивував ще й наступний, подвійний радіус з них.

– Це вже тих, хто спостерігає за спостерігачами, – за­стогнала вона, – вуаєристи довбані!

Як ми не береглися, як не плутали сліди, однак навко­ло найновішого нашого гніздечка щоразу виникали нові й нові кубельця, одного разу мені навіть почулося ляс­кання фотоапарату, я зірвався на ноги, і, нафарбований як був зі стрічкою на лівім яйці, кинувся на звук, однак нікого не заскочив, лише здалося, що за вербами промайнула хлопчача тінь з рюкзаком, таким, як для ри­бальського приладдя.

– Ти більше так не роби, – сердилася потім моя писанкарка, – так швидко не зіскакуй, бо мене ще правець хопить...

Іншого разу до мене долетів тютюновий дим, такий масний, як буває од того, хто курить люльку, я вибрав природню паузу й поповз, а потім кинувся на нюх, але знов нікого не заскочив, однак в густій траві навколо тієї схованки зачепилося кілька сизих кавалів духм'яного, надто ароматизованого "денхілу"...

Був потужний вітер і я напнув на два кілочки простільню, ми затулялися, доки вітер не здер, полетіла, ми глянули куди й побачили навколо аж трьох, молод­ший з рюкзаком вмить щез, старший у плащі подався в інший бік, а той, у шортах продовжував, доки Василина раптом не заверещала:

– Що, ніяк коньчить не можеш?

Він чортихнувся, плюнув, та подріботів, зник за чага­рями.

Ми збагнули, що ніколи не завершимо наших писа­нок.

Мені ввижалося вже, що од самої станції метро нас з Василинкою пасуть, хоча, увійшовши в природу, ми нікого за собою не помічали, однак щоразу потім виявля­ли навколо себе нові й нові пункти спостереження.

Додати, що гуртожиток наш надто переповнився – нова навала абітурієнтів напхом напхала аудиторії, поза­селяла навіть побутові приміщення, в душ цілодобово стовбичили черги.