Біля неї довге корито для напоювання худоби і черпак, яким лили до корита воду. Черпак – це дерев'яна посудина у вигляді відра з довгим держалном... Кожний, хто приводить коні чи пригонить корови, наливає черпаком води до корита...
У цій криниці брали воду з обох частин Запорожжя. З Балабівського і Гуцівського. Приходили жінки чи дівчата з відрами та коромислами. Приводили хлопці коні. Чути було дзвінкі сміхи дівчат, викрики. Ось привів коні Федорів Конон. Він вже жонатий і треба б йому мати якусь до себе повагу, але що це для нього значить. Він все ще чує себе парубком. Він зачеберне відром води і, як котрась дівчина не дуже дивиться, що там Конон робить, вона поплатиться тим, що піде додому у мокрій спідниці, що прилипає їй до литок. Але як для Конона, так і для дівчини це лиш жарти. При цьому дівчина так вищить, що її аж на "другу гору" чути.
Інколи, як не було нікого іншого, хоч це і не Олексійова робота, але він приводив сюди напувати коні. Ніколи не сідав на коня. Він був для цього затяжкий, а коники замалі. Він вів свої конята на поводі, а напоївши, завжди ніс з собою дерев'яне відро з водою. З порожніми руками ніколи від криниці не вертався. Напувати коні це ще нічого не значить. Це ніяка робота.
І тут він якось побачив Уліянову середню дочку Олену. Вона з Балабів приходила сюди також по воду. Вона була дівка дотепна, говірка, весела. Жарти це її стихія. У неї гарненьке, кругленьке, живе обличчя, блискучі сіро-сині очі, невеличкий, трохи кирпатий носик, гарне каштанове, заплетене у довгу косу, волосся.
– Ей, Олексію! Коли то ми у вас потанцюємо! – жартує Олена з Олексієм. Вона натякала, що Олексій мусить женитися.
– Потанцюєте... Буде час, – відповідав напівповажно Олексій.
– А я вам висватаю гарну пару, – казала далі Олена.
– То вже спасибі... Потраплю і сам висватати, – відповідав Олексій.
Олена брала на коромисло відра і, співаючи звучним голосом "Ой, у саду-винограду зацвіла калина", відходила додому. У яру голос її дзвенів, мов у церкві. Тут було дуже звучно і тінно. Олена деякий час йшла кам'яною стежкою яру, потім звертала вліво крутим зворотом і через гущавину ліщини та молодої липини, виходила у свій садок...
Олексій зустрічав тут Олену кілька разів, і Бог його знає, що йому таке стрільнуло в голову. Але як тільки минув Великдень і як тільки впорались з польовими весняними роботами, Олексій порішив послати до Олени сватів. Це була для всіх несподіванка. По-перше, Олексій ніде з Оленою більше не зустрічався, ніде з нею не говорив. Він був поважний, щоб ходити з хлопцями на вечорниці. Будучи парубком, він не ходив на вечорниці, а тепер і поготів. Дівчата таких недолюблюють і побоюються. Що то за парубок, що не ходить на вечорниці, не танцює на музиках, не проводить дівчат додому, не жартує з ними, не крутить їм голову. Але Олексій таким був. Перша його жінка була не з Дерманя, а з Мизочика. Він її навіть не знав. Йому хтось її "нараяв" і він послав до неї сватів. І не помилився. Він був вдоволений. Вона його шанувала, була доброю господиньою. Тепер знов те саме. Олексій має багато клопотів. Він весь час в роботі. Почав ходити до Лазаревича в справі купівлі землі. Це ще затягається. Невідомо чи цієї весни щось з того вийде. Це якраз до речі, бо за цей час Олексій може зробити весілля і бодай з цим не буде більше мати клопоту…
Але коли Олексій не користувався великою пошаною у дівчат, зате його шанували старші люди. "З нього вийде господар", – казав не раз старий Федір, а той на цьому ділі розумівся. Не один Федор. Всі господарі розуміли, що з Олексія щось вийде. Він вже і тепер, подивіться, як став на ноги. Ще не так давно ціла та Гуцівська зграя не мала чого їсти, купували пудами якісь там кукурудзяні сухарі, ходила по сусідах і жебрала. А прийшов Никонор, взявся за господарство Олексій і тепер у них не тільки є що їсти, тепер вони он вже купують землю, тепер їм жиди позичають гроші, тепер вони продають кормлені кабани.
Два тижні перед Зеленими святами Олексій послав до Олени ходанів. Олена була і заскочена, і здивована. Вона не хотіла і чути такого. – Як? За вдівця з двома дітьми? Це найбільший сором, який тільки вона могла сподіватися. Невже для неї не хватить парубків? А до всього до неї залицяється молодший брат Олексія Онисько. Він і парубок, і молодий, і з себе пристойний. Правда, він, як каже батько Олени Уліян, "хлюст" і п'яниця, і ледар, що ходить у камізельці "при часах", але для Олени це нічого не каже. Він гарний. Він їй подобається.
– Як собі, тату, хочете, а за Олексія я не піду! – це було останнє слово Олени.
Уліян думав зовсім інакше. Олені не має чого сидіти далі дівкою. Їй вже двадцять два роки. Нагулялася, надівувалася. Досить. А трапився господар – йди! Господиньою будеш...
Все-таки на перший раз ходани як свати вернулися від Олени ні з чим. Олексій собі нічого не робить. Не хоче, то не хоче. Правда, вона йому трохи подобається, ніде правди діти. Невідомо навіть чому. Олексій не з тих, щоб сохнути за жінками. Він ще не знає, що то є кохання. Але тепер він трохи занепокоєний. Йому вже ось тридцять і один рік, він вже батько двох дітей, він господар і та дівчина так його зацікавила. Що це таке?
Одначе він над цим довго не зупиняється. Він вже міркує, куди б йому післати сватів. Хтось рає йому на Сидорах дівку. Також порядна і гарна, і не бідна. У неділю Олексій йде до церкви, щоб побачити її, але біля церкви зустрічає Федорову Домаху.
– Дай Боже здоровля, Олексію!
– Дай Боже, тітко, – відповідає Олексій
– Як там у вас?
– У нас все добре... Наш вже почав господарювати... – "Наш", це Конон. А я чула, що ти сватаєш Олену Уліянову? – каже Домаха.
Олексієві трохи ніяково. Він дивиться у землю.
– Та... Знаєте... Сватав... Дістав гарбуза...
– Е-е, що там, сину, гарбуза... Це тільки дівоче вередування. Знаєш дівка... Ти но зайди до неї сам та поговори, та сєє, теє... Ти ж знаєш...
Домаха почала та почала... І що їй до того. Коли б це був хто інший, Олексій не піддався б, але то Домаха, Федорова жінка. Олексій знає, що ті не будуть йому жичити кепське. Тому Олексій вертався додому з церкви не сам, а з Оленою. Олена мало у землю не провалилась, так їй було соромно. Де ж таки, вона йде з вдівцем. Він вже такий проти неї. Ось він йде біля неї – великий, тяжкий, незграбний. Він навіть не знає, що має казати. Говорить про погоду, про врожай. Хіба так з дівчатами розмовляють. Але коли дійшла до берега Шавронського, Олексій сказав просто:
– Знаєш, Олено... Скажу тобі так, як є. Я, як бачиш... Я не парубок і не дуже то дотепний... Як бачиш. Маю двоє дітей.. Але хочу тебе посватати. Як думаєш??
Чи так то його легко сказати. Олена почервоніла і задумалась.
– Батько хочуть, щоб я за вас вийшла. – Вона це ледве висловила, голос її перетинався, казала йому "ви".
– Ну, батько... Батько батьком... А що ти? Як не хоч – не можу тебе силувати.
Олена задумалась. Вона не дивилась на Олексія, але їй чомусь він раптом подобався. Такий він поважний, лагідний, сильний. У її очах виступили сльози. Олексій не зрозумів їх. Він неграбно затупцяв і проговорив:
– Олено! Їй-Богу, не силую тебе... І батькові твойому скажу... Сам знаю, що з нелюбом жити не можна... Будь здорова!
Вони розійшлися. Олена пішла під гору похнюпившись. Її догнали дівчата, приятельки. Вони жартували, сміялися, але Олені було не до жартів. Якось тяжко у неї на душі. Не могла вона відмовити Олексійові. Є щось у ньому таке, що тягне до нього. Він заповажний. Але разом не чула до нього кохання. Не такого собі чоловіка уявляла. Не блищить він, не має гострого язика, не танцює по музиках, не виспівує з парубками вечорами. Хотілося їй якогось парубка, справжнього парубка, за яким бігають і дівчата, і молодиці. Таким є Онисько, таким є Миколай з Хавруків. Думала і думала, а дома сказала батькові:
– Тату... Як хоче той Олексій... Хай присилає...
Відбулося весілля. Дуже скромне. Олена плакала. Тяжко їй було вступати у хату, де стільки ротів. І свикруха, і братова, і дітей повно. Не має свого кутка. А до всього під одною стріхою з тим, до кого була закохана. Ось бачить його кожний день... Онисько не Олексій. Цей тільки відбув весілля і одразу подався на роботу. Він все у тих чехів. Трачка, корчунок... Ніколи його немає дома, а Онисько весь час отут сторчить на очах...
І не можна ніде уникнути гріху. Олена кріпилась. Вона одразу сказала Ониськові:
– Треба було сватати, коли хотів...
А він відповів:
– Ти ж знаєш, що вони хочуть мене віддати в приймаки...
– Ну, то й пропало...
Але Онисько не давав їй проходу, все чіплявся і чіплявся... Олено те, Олено се... Вона, коли вийшла заміж, зробилася для нього ще привабливіщою... Чомусь воно завжди так. Поки дівка, поки вільна, то і ніхто не квапиться до неї, а тільки вийде заміж, одразу всі її бачать. Так і з Оленою.
Онисько приставав до неї, Олена боронилась, Олексій не мав часу і не приходило йому в голову, якось дивитися за своєю молодою жінкою. Але ось Тетяна Самкова зустріла його і почала йому щось натякати. Він, мовляв, все на роботі та на роботі, а молода жінка сама. Так не можна. Е, Олексій не має часу на бабські гутірки. Він йде собі своєю дорогою. Та чорт хотів, щоб Олексій сам наскочив на те, чого ніколи не хотів би бачити. Застав один раз у хліві Ониська і Олену при любощах. Він був страшний. По-перше, – це було для нього повною несподіванкою. По-друге, Олексій є Олексій. Не можна його виводити з себе. Він і собаки поганого не зачепить, коли його не чіпають, але варто йому наступити на ногу і біда.
Олексій схватив брата за барки, труснув ним, як цуциком, і так вишвирнув того з хліва, що Онисько дійсно вкрився ногами. Олена все те бачила, але не чекала, поки прийде черга на неї. Вона тихенько висховзнула з хліва і побігла просто до свого батька на Балаби...
Уліян зустрів її не дуже ласкаво:
– Що там сталося, що ти серед тижня прибігла і якась така?..
Олена не відповідає, а плаче.
– Кажи, що сталося? А то дістанеш запрутою...
Олена нарешті розійшлася.
– Тату! Не можу з ним...
– А тож чому не можеш? – питає її спокійно Уліян.
– Він... Я... Ми не можемо... Я його не люблю, – не знає що казати Олена.
– Е, то ще не резон...