І я як подумаю, як гарно йому там, то мало не падаю; от якби я був ним, а не мною.
А тоді піде. І мене дивує, чому вся черга дивиться кудись, а не? Вона ж зі спини не бачить, і тоді можна вже на неї дивитися, скільки хоч, доки не заверне за трансформаторну будку; і, навіть коли заверне, можна ще скіки хоч заплющити очі та бачити, як вона йде далі, і як вийме ще одну цукерочку.
— Тобі чого?
— Що?..
— Стоїть воно, — несподівано перед очима виникає продавщиця. — Ти чого дивишся, ти кажи.
— Кирпич, — кажу я.
Наче сюди коли привозили іншого хліба — це ж не місто, де буває, скажімо, батон. Кирпич теж хороший, бо ми з бабусею його з'їдали разом з молоком, шкуринку бабуся всю одрізала й давала козі. Та нам з Людою Міщенко допомагала теж, так, щоб я щодня ходив в магазин, в ту милу чергу, бо траплялася й дуже довга і можна було стояти так довго.
Біда трапилася, коли я прийшов, а Люди нема.
— Що трапилося, — думаю я, — невже вона з батьком не встигла з'їсти хлібину? Ну, так, у них же нема кози, — мало не плачу.
Й тут позаду хтось став. Я одразу збагнув, що вона, бо нечутно ходила лише Люда Міщенко — й тихо стала позаду. Що я тричі падав би, якби не вона позаду. Добре, там був прилавок, цупкий такий, за якого можна триматися, скільки хочеш, якщо хочеш; і ніхто не помічає, бо стоїть собі хлопчик і держиться.
Так, що навіть може потроху скосити очі назад і побачити, що вона теж держиться.
Як ми тоді достояли, не знаю, добре, що люди нам про це нагадували, щоб ми не стояли.
Що вона мало не впустила льодяники. А я — хлібину. Ну, це не страшно, бабуся однак обріже її — а от льодянки було б жалко, бо пилюка така липуча.
Однак Люда подумала і не впала. А навіть пішла, спочатку повільно, а потім вже швидше; так, що я вирішив подумати: "Вона хоче озирнутися".
Тобто щосили хоче цього не зробити — доки вона не зайшла за трансформатора; а там, мабуть, вже й глянула назад.
І тут, слава Богу, побили горбатого Миню, бо він возив воду на поле. А ті, трактористи, отак покидають все й біжать пити. А тоді:
— Ти знову набирав на фермі? — запитає хтось.
— Нє, — скаже Миня.
— Ну як же "нє", коли "да", — скаже той і виплюне недопите. — Скіко раз тобі казать, шоб набирав із криниці. Ти шо, непоніметний?
— З криниці набирав, — буркоче горбатий Миня.
Буркотів, доки не нап'ється останній. І той скаже до перших:
— Нє, сука, таки з ферми вода.
Отак говорили, а тоді побили.
Вранці Миня прийшов і сів. Бо бабуся в мене була добра на все село. І мовчав, бо вона знала. Однак жаліла Миню й казала:
— Ну, кажи.
— Цей, той, — мникався Миня, — це саме, ну. Хай Колько воду на поле повезе. Я, цей, я, ну, з криниці її набрав, хай везе.
Бо Колько — це я, бо я не з села і мене не битимуть.
— От скажи, Миню, — зітхала бабуся, — а ти таки з криниці набрав? Чи на фермі?
— Я цей, я той, я з криниці, — буркотів Миня.
— Не на фермі? — зітхала бабуся.
Там в колодязі два роки тому втопилося теля, його витягли, але воду не любили.
— Два годи цей-той назад, ну, витягли, — сопів Миня, — а вони ще й досі б'юцьця.
— Так чого було з криниці не набрати? — дивувалася вона.
Миня довго совався на табуретці, однак бабуся свого доброго погляда не одводила. Нарешті ж зізнався:
— Бо це, ну, той, ну на фермі цепка коротша, ну.
Бабуся перехрестилася на куток, де давно, за інших епох, висіли образи:
"Ну, ясно, воно ж горбатеньке, як йому довгу цепку крутити?"
І слава Богу, бо Миня був сам не свій. Бо я був подумав, що він закохався в Люду Міщенко — бо хіба можна в когось іншу?
— Оце вода, — хвалили в полі, — так вода! Молодець Колько, не то, шо той сука горбатий, — хвалили, ще не попивши й. Бо я був "городський", а Миня був навпаки.
Я їхав назад якомога повільніше. Бо:
"Оце б якби мене побачив хтось із міста".
Як я вмію кобилу поганяти; і віз у мене, і "бочка", а, головне, батіг. Що я кілька раз цьвьохнув — дивуючись, як з того покірна тварина хутко прискорювалась, озираючися здивовано, шукаючи очима, наче звідкіля вдарено.
— От якби Люда Міщенко побачила! — холонуло мені од щастя.
А потім обмерзло, бо саме в магазині обід, і вона — там. І от я бачу: я під'їжджаю, всі дивляться, і вона. Бо всі ж, і їй можна, так, щоб не впасти. І от я зупиняю і підхожу без черги, бо я на роботі, а не; і я кажу:
— Сто п'ятдесят грамів, — кажу, ні, кажу: — двісті грамів лєдіньців, — кажу. Ні, кажу: — триста!
І я беру потім, отак всідаюся на возі, отак виймаю батіг, отак цьвьохкаю бравенько...
що упав на бричку, так кобила рвонула од мого удару, як ошпарена. Вона дивувалася:
"Адже батіг для того, щоби я його бачила, а не для того, щоб битись?" І згадувала свого горбатого Миню, який раніше ніколи-ніколи не наливав доверху важкої діжки.
Здалеку я побачив чергу, класну таку, аж до паркану; й кожен повернув голову до мене — бо їй, довгій, тут ні на що було дивитися. А мені було — тобто на небо, бо справжньому водовозу куди ще очі подіти?
От я під'їхав по-справжньому і так само сказав:
— Тпру!
І Люда там Міщенко стоїть і все це просто перед нею. Як я поволі, перш ніж злізти, намотую віжки, тоді батіжка.
І не побачив. Що кобила задерла хвоста і сказала звідтам:
— Т-пр-у!
Тобто не сказала, а зробила дуже гучно, і не "тпру", а просто "пррр". Чи вона конюшини переїла? Чи води перепила? Однак їй щось, певно, живота газами підперло — що коли вона "тпрукнула", то не я першим побачив себе — геть рябого од того — а черга. Я ж дотепер ніколи не бував рябий — тепер раптом став так, що й сорочка й штанці.
А спершу це побачила черга, а вона зазвучала сміхом; жоден не стримався. Реготали, бо я не сільський, а з міста.
Лише не Люда Міщенко. Вона, як завжди, була лагідна зором. Чи до себе, як і завжди? Чи посміхалася на нас з кобилою? Не знаю. Однак я побачив. Уперіщив батогом, і кобила, дурна, урвала аж через канаву, так, що викинула діжку; аякже, та була порожня.
Більше я до бабусі в село не їздив. Бо тепер бабуся стала дуже старенька, без кози, й приїздила сама до нас відпочивати.
І досі я люблю плацкарту. Бо там обов'язково багато людей, а не четверо, як у купе, ти їдеш, а люди міняються; от заходить жіночка. Що таке молода жіночка в поїзді? Це зовсім інша мандрівка, коли вона сідає навпроти. І раптом дивиться. Так, що ти перестаєш або починаєш у вікно — які там цікаві стовпи; а коли в очах од них намерехтіло, то переводиш на підлогу. Й бачиш там навпроти ноги. З надто досконалими м'язами. Такими, що лише вони можуть легко й нечутно торкатися землі, лише тоді наважуєшся глипнути — так, це вона.
Як я її одразу не пізнав, Люду Міщенко? Бо вона, як зайшла, так без лагідної посмішки — а напружилась, втупилася в мене, пригадуючи. Бо я тепер з борідкою, окуляри тепер на мені; ну й зачіска геть інша, ясно ж, епохи пройшли.
— Пробачте, — хотіла вона попросити газетку, але вмить передумала: — Ваше лице наче знайоме мені.
— Моє? — затулився я бородою й окулярами.
— Пробачте, — каже вона голосом Люди Міщенко.
Тепер я затулявся ще й густою червоною фарбою, доки вона не одкотилася мені з лиця.
— Воно так буває, що наче когось впізнаєш, у мене також раз було, коли я побачив у поїзді такого чоловіка, що як я сам.
Люда теж була на себе схожою, бо в неї анічого не лишилося від сільської дівчинки, вона взяла газетку, але я бачив, що не читала, а лише так вдихнула повітря й не одпускала його. Як тоді, коли ми стояли в одній на двох черзі.
— Ні, — дивилася вона в літери, — ні, не можу пригадати.
"І не треба, — радісно подумалось мені, — навіщо тобі пригадувати такого нещасного, нещаснішого навіть за горбатого Миню?" Який тоді більше, після кобили, на вулицю ні разу не вийшов, аж до самого од'їзду.
Прийшло щастя, я його побачив, як заново знайомлюся з Людою Міщенко, не кажучи, що отой, "рябий", то був я. Й ми отак починаємо переписуватися, ні, одразу зустрічатися, тоді, цей, той, ну, цей-той, одружуємося — живемо щасливо, в нас діти — все таке там, квартира і все таке.
— Ні, не можу пригадати, — шепотіла вона, навпроти, до газети.
Що я підвівся. Може ж чоловік встати? Як йому треба, бо він чоловік, покурити? Тут же тамбур недалечко, виходь собі й смали, скільки хочеш — а що ноги стали ватяні, хто тут помітить, якщо ти можеш собі йти й хапатися за полички, скіко хочеш.
Лише коли я зачинився в туалеті, мені одлягло; од тих думок, а головне — життя, яке зараз почнеться. Це' — як пірнути. Треба лише кілька раз вдихнути й не забути видихнуть.
"Вона ніколи не пригадає".
Бо вона, я знаю, пам'ятає зовсім інше, а не те.
Тут гойднуло і я озирнувся, подивувало, що санточка тут оновлена.
"Після капремонту, чи що?" — Подивувався я на новісінького унітаза, несподіваного з нержавійки. "Так, життя потроху міняється", — дивився я на нього, бо він і злива мав якогось чудернацького, не як колишні тут. "Цікавий клапан", — устиг подумати я. Нахилився роздивитися конструкцію, натиснув на педаль.
Цієї миті вдарило інакше — колеса вилетіли з колії на моста, і внизу, межи шпал, вигулькнула прірва, аж туди, вниз, до самісінької річки. Й цей повітряний простір увесь ударив весь крізь отвір до вагону, так, що одкинув мене спиною в дзеркало.
Що коли я повернувся до нього, то узрів: геть рябий. Забризкало, що не одмиєш, і лице, а особливо всю сорочку і штани.
Й мені довелося бачити наперед: як я на першій же зупинці вистрибую; як, зігнувшися попід вікнами, біжу зі станції: як там сиджу і жду, щоби поїзд з моєю Людою Міщенко назавжи од'їхав ще раз і ніколи не повернувся.
Але зупинка не надходила.
Доки в двері хтось не постукав. Потім ще стукано. Аж поки поїзд не почав уповільнюватися. Я автоматично відчинив і автоматично побачив: її в тамбурі. Вона зігнулася до сигарети, саме намагаючись припалити її, і, певно, зачула інший дух. Так і завмерла, звівши до мене очі.
І я, не затуляючись, показав на себе такого й автоматично бовкнув:
— Ну, а тепер — пригадала?
__________________
Над Бескиди
Коли я породичався три рази з пані Стефкою, то збагнув, як християнське каяття із язичницькими фокусами сходиться у ліжкові; особливо поза ним, де весь вільний од його час йде на перемелювання подробиць, стогони, молитви. Тобто на підготовку до нової ночі. Ким я там став? По-їхньому, такий, як я, родич, зветься балахурь.