Но, мілиє! Но, саколікі! — підбадьорює коней, що явно розуміють зміну ситуації: підносять вуха, рвуться вперед. А Васятка тимчасом скрикує "істотним" (виючим) голосом: — Спасєни, барін! Спасібо Ніколаю Чудотворцу!..
— А що це? — підвожу і я голову, бачачи перед себе темний силует, ніби велику шопу.— Село?
Ні, не село, але стіг сіна. Коли коні підкріпляться, то вже не замерзнуть. А сіно, здається, з такого й такого "пасьолка", тобто ми — десь близько біля нашої Шехмані!
Вилазимо з саней, розгнуздуємо коней і самі починаємо щосили гонити довкола стогу, бо тут менше снігу й твердий "наст" — себто змерзла, тверда снігова шкура. Після третього кола, скидаю свою "шубу", після двадцятого, щоки мені пашать, кров переливає по жилах, на чолі піт — і думка, що була оспала, замерзла, приголомшена, — прояснюється. Пам'ять знову стає гострою й весело підказує:
— Та ж, чоловіче, в тебе в лікарському куфрику є пляшечка чистого спирту для дезінфекції рук на морозі!
Махом витягаю спасенну пляшечку. Ковток рідкого вогню — собі, два ковтки — машталірові. Кашляємо, крекчемо, мов дрова у ватрані, і ще раз та ще раз гонимо довкола стогу, навкруги коней і саней. Дивлюсь на годинник: 5. За дві години почне світати.
— Барін! Собака брешет! — з натхненням викрикує хлопчина. Здіймає шапку й хреститься, хреститься раз за разом із десяток разів. Мне руки й швидко гнуздає коней:
— Но, мілиє, но, ґалубчікі, дамой! Дамой! Чічас будем дома! — й оперізує по всім "ґусю" — разом трьох коней, батогом.
Не більш як за п'ять хвилин в'їздимо в містечко. Всі хати запорошено снігом, ані не видко — де в них вікна. Темні, скулені всі "ізби" поникли в мертвій дремі. Лише в одній — більшій хатині білим, ясним світлом голосить тугу "аверовська сітка" на гасовій патентованій лампі.
Бідна моя дружино! Дякуй Богові: вже я — ось тут, ще й молитвований! Добре, що не спиш: більше відчуєш щастя, коли відразу розповім, що танцювали на безкраїх саванах Лєшій з Мольфаром… І я — вже ось у свого "очага"… Так: щастя молодості — багаття, щастя зрілості — очаг!..
Коні гонять повним клусом, але я все ж таки тихенько штовхаю "ямщіка" в плечі:
— Васятка, ґані! Паскарєїча!..
***
Після того я прокачався два тижні з плевритом[30]. Одужавши, поїхав у Вороніж, там купив собі ще легесенький, короткий кожушок, так звану "кукашку с казьолка", щоб одягати під вовчу шубу.
І було те саме вчас. По Різдві притисли найтяжчі морозища, так звані "Крещенскіє" (Водохресні). І в день Реомюр показував –30–32°, а в вранці доходило й до –36°, себто до –45° Цельсія (–50°Ф.). Єдиний рятунок, що на дворі — ясно, сонячно й безвітряно. Навіть була якась своєрідна краса в тій бездушній зимі, що розкинула по стероризованій землі свою царственну гермелінову мантію й тиранічно панувала… не над селами, лише над коминами, що де-не-де витикалися з-під 3–4-ох метрового снігу. А все ж таки, коли Агатангел Кримський і в субтропічній Персії співав:
Ми — чужі для цього краю,
Що ж сюди нас принесло? —
то нам у тій пів-полярній Тамбовщині було вже цілком досить тих зимових красот і радощів. Вистачало б уже одного того, що, лягаючи, в хаті, натопленій із вечора аж до +28° (95°Ф.) ми прокидались вранці при +4° або й +3°-х ступнях (30°Ф.). А колега в сусіднім пункті, що спав у смушевій шапці, оповідав, нібито одного разу його шапка, що не була зокола досить сухою, на ранок примерзла до бильця ліжка.
Тимчасом я здобув собі репутацію доброго лікаря, а тому мене день-що-день обов'язок витягав на сани. От і сьогодні — далека дорога: кілометрів тридцять п'ять до залізничної станції Большой Ізбєрдєй, потім — кілометрів 50 потягом, далі — знову кіньми. Сьогодні ж мушу й назад. Зранку ніби мороз поменшав, та ж починає тягти північний "Борей". Знов нанесе "пазьомки"?
Годин у три пополудні — я вже знову на Ізбєрдєю. Поштова станиця — добряча. Коні, як і взагалі Тамбовські, відомі прудкістю й витривалістю. "Ставщики" запрягають швидко: ледве я встиг розігріти на спиртовці шматок борщу (дружина заморозила в тарілці таки правдивий український борщ і загорнула в папір), — вже на дверях стоїть "ямщік":
— Пожалуйте, барін! Крєпчаєт мароз!
— Скільки ступнів?
— На станції било 33° (–25°Ф.). Да єщо вєтер.
— В рило? (так там говорилось…).
— Нікак нєт: со сторони.
— Ну, троґай!
Коні хапають з місця "в кар'єр". Легкі рогожані саночки, в яких укутаний у хутра, лежиш, ніби під тобою м'який шезлонг, летять по "насту", мов куля на кармелюку. "Ямщік" посвистує на коней і легенько торкає ("троґаєт") кінцем довжелезного батога, ніби вколює по вухах першу, другу, третю коняку, що витяглись в одній лінії "ґусьом" (гусинцем) по вузенькій, натертій дорозі, з якої рідкісні зустрічні мусять "перед баріном" звертати в глибокий, часом аж по спину коням, сніг.
Та вже по півгодини їзди вчуваю, як мені починає дерев'яніти рука, що під вітром, дарма, що на ній: фланелевий рукав сорочки, суконний рукав маринарки, "козьолковий" хутряний "кукашки" і, нарешті, четвертий рукав із вовчого пухнатого кожуха. Ну, ну! Бере морозець! Поринаю поки можна в солому саней, повертаючись грудьми до вітру, себто лежу на боці. Та ще трохи — і починають дубіти груди. Непереможно хочеться спати. Повернутись? — А, ні за що! Не маю жодної сили…
І в цей мент чую, як щось важке падає на мене. Стріпую оспалість: на мені лежить, хрестом розкинувши руки, "ямщік", а коні шпарять далі. Гукаю на хлопця, ще й ще — мовчить і не зміняє пози. Випростовуюсь, спиняю коней. Починаю термосити машталяра, а він — неживий…
Зіпхнув я його в сани, на своє місце умостив, накрив своєю хутряною "полостю", що на ноги, а сам — хутчій за віжки. Свиснув "по ямщіцкі", гукнув:
— "Но, мілиє", цвйохнув батюгою…
За хвилин десять — село. Яке? Тепер уже не згадаю, але ж пам'ятаю, що в тім напрямі йшли одно за одним такі, з "культурними" назвами:
Верхніє Пупки, Срєдніє Пупки, Ніжніє Пупки.
Підлетів я до "правлєнія". Вискочили "мужікі" з тієї Пупкової розправи, розтерли снігом замерзлого, спочатку на "крильце" (ґанку), потім внесли в теплу "ізбу". Терли й там, аж поки закліпав очима. А для мене вже стояли при ґанку свіжі коні.
— Троґай! — і полетіли, як вихор, далі.
По цім знову пролежав я в ліжку з рецидивним плевритом іще два тижні.
***
Нарешті, повіяло теплим вітром:
— "З України".
— Барін! Тєпєріча будем атдихать, — сказав мені власник поштових коней, "ставщік" Казьол.
— А чому?
— Разпаланятса рєкі, заґуляєт вода, позриваєт всє мости. Больно вєліка ноніча (нині) вода будєт.
Та ж через кілька день дістаю листа від колеги й друзяки — Сергія Зеленіна — пером йому земля, бідасі! — Кличе, щоб без оглядів конче приїхали на іменини дружини. Та й новини має неабиякі. Моя ж дружина — приятелька з Сергієвою дружиною. Як же не поїхати?
— Позвать Козла.
— Что ізволітє, барін?
— Лошадєй! Поєдєм в Ніжнюю Матрьонку, Воронежской ґубернії. Ще можемо проскочити. Але що вже помітно прибуває води, хочу, щоб нас повіз сам таки Козел. Досить вже "ґлупаво" Васятки.
Поїхали. Того ж дня щасливо доїхали до Матрьонки. Там — радість невимовна, бо ж не бачились рік, а Сергій дістав заклик на нову посаду в Криму, біля Ялти.
— Щойно приїду, враз почну й тобі, Василю, промощувати туди доріжку!
Вночі — дощ. Та який: тепла злива! На ранок — хвильку сонце, а тоді знову страшенна тривка злива. Сніг ураз порудів, скапітулював, присів. Річка закашляла: рве Лєшій кригу. Як же нам додому?
Матрьонський "ставщік":
— Так что нікак нєвазможно! Вже там і там зірвало мости.
Заходять Великодні свята, нема ради: треба перебути в Матрьонці зо два тижні. З мотивів лояльності, повідомляю телеграфом Земську управу про все.
З другого дня свят, коли вже зійшло багато снігів, притис вранішній мороз "утреннік". Прийшов "ставщік":
— "Так что" води втекло чимало. Вранці крига на 2–3 пальці. Можна спробувати рушити додому.
Рушаємо. Ще надворі — пітьма: три години ранку, ми — вже в санях. Та ж недалеко від Матрьонки сталась приключка: побили коні сани, затримка в ближньому селі годин на дві. На другій "ставці" нема вільних коней: всі в розгоні, бо ж, нарешті, можна кудись їхати. Тож їдуть усі. І, коли ми приїхали до чергових Пупків чи Середньої або Верхньої Матрьонки, — неширока, може всього на 40–50 кроків завширшки річка гула повним голосом:
— Не пущу!
Кажу кацапикам:
— По нашому це зветься: — "Ні ну, ні тпру!, або — "Ні сюди, Микито, ні туди, Микито!" Що ж будемо робить, "старікі?"
Не інакше, як ночувать у селі. Завтра ж удосвіта, "єслі рєка установітса", перескочимо її нахрапом, а далі аж до Шехмані — дорога вільна, бо вже нема ані річок, ані потоків.
Не хочеться мені розтягувати цього оповідання, та ж мушу "растекатись мислію", бо ж мало хто з моїх читачів ночував у московській "крестьянской ізбє". А про це варт мати уяву.
Нас — "бар" (панів) привели до найбагатшого в селі господаря. "Старік" (господар) років на 50; його баба — вона ж і "старуха" — на роки молодша, але виглядом років на 65. Три сини, з них два жонатих. У кожного — по троє дітей. Ще дві "дєвкі", незамужні доньки. Двоє телят, зо три гуски на яйцях, кілька котів, щойно сьогодні вивели з хати лошатко, що перед кількома днями знайшлось. Усе це — в однім переділі "Ноєвого ковчега" — "ізбє".
Умощуємось спати. Господарі — на великій, варистій печі, жонаті чоловіки з жінками — на палатях (на нарах), із ними ж діти. На двох лавках — парубок і дівчина. Менша дівчина — на соломі, на підлозі. На соломі поклали й нас, бо ми дуже підозріло поставились до умеблювання, що пережило вже багато поколінь. Всі лягають у денній одежі, обуті в свої промочені за день "валянки" — повстянки.
Коли згашено мініатюрну й чадну, смердючу лампку, — починається своєрідний концерт: кашлі, харкотиння, дитячі викрики, гусяче ґелґання й несподіване, баритонального тембру, теляче соло. У відповідь — сороміцька лайка, а далі цілком звірячі звуки. Все це — на тлі неймовірного, умлівного телячого й людського смороду. До всього — полки бліх, що кинулись на нас у шалений наступ.
Дружина вміла бути терпеливою. Одначе всю ту ніч прозітхала:
— Господи, Господи! Хоч би вже той ранок! Та ж іще було далеко до ранку, коли на порозі ізби об'явився "ямщік": — Пажалуйтє, барє! Троґаєм.
Ми посідали в широкі, дуже вимощені соломою сани й "тронулі".