– Беріть і везіть щодуху до Коросна, але на ніч вертайте!
– Го-го! Вернемо, вернемо! – реготалися п'яні хлопи. – А хто вип'є горівку, як нас не буде? А тут її, крий Боже, як багато!
Хлопи стали забирати важкі скрині і наповнили вонючим віддихом обі кімнати. Пан Бялоскурський уважно числив усе, що забирали хлопи, а коли останній вийшов, плюнув із досадою і проворчав:
– Пся крев! Смердять хами, як зараза.
Юрко не втерпів:
– А чому ж ваша милість позволяють їм пити?
– Ба, хамство лише за горівкою дибає. Без нагая або горівки ніхто мене й не послухав би.
Юрко бажав, було, щось відповісти, але Іван штовхнув його в бік. Пан Бялоскурський пустився знову крізь сіни до дверей по другій стороні, а за ним подалися туди й оба молодці. Але на вид, який показався їх очам, скрикнули оба і стали на порозі, хоч і навикли були вже до гидких та страшних видів.
У кімнаті видко було сліди страшного спустошення. Вікна виломано, стіни подірявлено та порубано сокирою. Видко, хтось здирав сукно, яким була вибита кімната. Посередині на поламаному стільці стояло кілька поламаних свічок, а при них лежала купа мерви. На сій соломі валявся серед роїв мух нагий, обдертий труп пана Залушковського. Лице було ще набреніле від удару гайдука. Широко отверті очі гляділи стовпом, а з відчиненого рота текла піна. На чолі й на груди видніли дві рани від великих, півгакових куль. Члени тіла повигинано, покривлено та поламано при здиранню одежі, а на правій руці бракло двох пальців. Їх обтяли грабіжники, щоби легше поздіймати перстені.
Сусідні двері були замкнені, а в них було мале віконце.
На пана Бялоскурського не зробив сей гидкий та страшний вид ніякого вражіння. Він рівнодушно минув трупа і звернув до замкнених дверей. Та в сій хвилі появилося у віконці дуло пістоля, у кімнаті грянув вистріл, а вслід за сим почувся жіночий голос:
– То се ти, нужденнику, злодію, парріцідо проклятий? А щоб тебе чорти тягали, щоб морова зараза зажерла тебе із усіми твоїми…
Але пан Бялоскурський не слухав побожних бажань, тілько вискочив із диму, що його окружав, й утік із кімнати. Був блідий і трясся з переляку.
З погордою глянули на нього Юрко й Іван та пішли за ним до сіней.
– А то hic mulier! – сказав укінці, відсапуючи, пан Бялоскурський.
– Видко, не бажає собі опіки вашої милості та незадоволена з сього, що її майно здепоновано в нас, – замітив Іван холоднокровно.
– Ат! Деменція в сеї єймості цілковита. Треба буде віддати справу Івашкові. Він уже розмовиться з нею як слід.
І, не стидаючись зовсім своєї трусливості, пішов Бялоскурський кінчати справу з Рамбултом, а оба молодці лишилися в сінях.
Знадвору долітав рев п'яних голосів, які гомоніли довкола бочок з горівкою та медом. Там уже йшла забава, танець і спів, в яких брали участь навіть пахолки пана Залушковського. З другої кімнати почувався регіт пана Бялоскурського, який пактував із Рамбултом у товаристві двох своїх сабатів. За хвилю крізь двері ввійшов Івашко та кільканадцять п'яних хлопів. Услід за сим залунав їх регіт та удари, якими трактували трупа пана Залушковського, потім прокльони та крики пані Залушковської, вистріли, ломіт, тріск виважуваних дверей, сопіт запитих при роботі. Вкінці затхло все, і хлопи стали виносити різні скриночки та всяку одіж. Врешті вивів Івашко молоду, гарну жінку, обдерту до півнага, зі зв'язаними руками.
Юрко кинувся до Івашка.
– Не гріх тобі, Івашку, таке чинити? – крикнув. – Пусти її зараз, бо шаблею з тобою розправлюся. Чув?
– Приказ, пане Угерницький, – оправдувався Івашко, усміхаючися злобно.
Коли, однак, побачив, що Юрко таки справді береться виконати погрозу, додав спокійно:
– Хто більше дбає про перли та "ношення" з брильянтів, ніж про трупа мужа, сей такий сам злодій, як я, і не варт ліпшого.
– Правда, – вмішався Іван. – Єймость пані берегла клейнотів, а труп на соломі!
Юрко сховав шаблю і відвернувся. Івашко засміявся і пхнув паню Залушковську в кімнату, де сидів Рамбулт і Бялоскурський.
Почалася там живіша розмова, а тим часом Попель поклав руку на плечі товариша.
– Слухай, брате, – сказав, – не ми відповідаємо за гріхи сих папежників, ми стілько діла зробили, що втішили святих Божих покаранням кількох; сумління наше чисте!
Юрко змовчав та понурив голову на руку, сівши на зломану лавку.
– Та бачиш, іще один обов'язок повинні ми сповнити, а то зайнятися тим нещасним трупом. Він тут гнитиме, тоді коли ми виїдати будемо останки припасів, що він надбав за життя. Власні гайдуки кинуть його на гній, пси порозтягають стерво… От сповнім обов'язок та поховаймо його!
– Як-то? – спитав Юрко поривисто. – Зариємо, мов собаку? Без хреста і попа?
– Та ж у селі, певно, є піп?
– Підемо, пошукаємо!
Був уже вечір, коли оба вийшли на майдан, де у двох рядах стояли вози з добром пана Залушковського. Між ними порозкладано костри, яких червоний відблиск стояв на небі луною. При кострах лежали бочки та купи печеного м'яса з волів і баранів на деревляних дошках, а поруч хліб у діжах. Між зібраними не було вже ні одного тверезого. Всі учасники виїхали були іще рано з Коросна, їзда тривала до полудня, пополудні бійка та рабунок, тож аж тепер можна було взятися за їду. Для того-то й ділав напиток сильніше, як звичайно, і всі гайдуки, сабати, пахолки пана Бялоскурського, Рамбулта і Залушковського, згадавши часи давніх спільних подвигів, випили на вічне братерство і попилися до безтями.
Не остали позаду й хлопи пана Бялоскурського, і багато з них лежало вже без притомності під час, коли сі, що могли іще вдержатися на ногах, заводили над ними щось у роді оргіастичного танцю. Червоні, запиті пики зіскотілої подоби людей мигали сюди й туди, звіриний рев добувався з широко відчинених пащ, а здалека, із-за обійстя, приглядалися всьому, мов тіні небіжчиків, сумні, обдерті постаті хлопів пана Залушковського. Вони не мали відваги вмішатися між тих, що пирували, і з жалем дивилися на марновані маси поживи, яких четвертина вистала би, щоб накормити їх, що трохи не вмирали з голоду.
– Inequitatio! – кинув Юрко, глянувши на сю картину.
– Сусідська річ! – додав Іван.
Оба пішли з майдану і при брамі стрітилися з кріпаками пана Залушковського, які в тій хвилі кинулися врозтіч.
– Гей, люди, християни! Не тікайте! Ми свої!
– Що за свої? – спитало кілька голосів, і кілька парубків зблизилося до молодців.
– Православні!
– Від чого ж на вас польське шмаття?
– Бо ми також шляхта.
– Ага! – І всі, як на команду, зняли шапки.
– А є у вас піп?
– Є! Ось там! – І один з парубків показав у темряву, де виднів нарис маленької церковці.
Оба молодці вернулися, найшли на одному з возів ковер, завинули тіло пана Залушковського та вийшли з двору.
Івашко був разом із панами на раді, вся двірня була п'яна, тому ніхто й не замітив, як вони з завиненим тілом ішли до церковці.
– Дивні стежки Господні! – сказав Юрко, коли прийшли до церкви та післали за попом. – Цілий вік був небіжчик ворогом православних та жив їх кров'ю. А тепер православні несуть його у церков до православного попа, тоді коли власна жінка на його стерво і не оглянулася.
– Так, се Божа справедливість! – відповів Іван. – Над усією Річчю Посполитою висить її рука, а коли підійметься…
5. Salvus conductus
Полагодивши справу з панею Залушковською, то значить, вимусивши від неї признання, де саме укриті deposita небіжчика пана Залушковського, приступив пан Бялоскурський до угоди з паном Рамбултом. Він виміг на ньому, що сей перед хрестом та двома свічками зрікся усіх претензій до спадщини по пану Залушковському, а також винагороди втрат, понесених під час бійки. Та, невважаючи на присягу, замкнено паню Залушковську й Рамбулта в хлівці на гумні, а два гайдуки мали їх пильнувати. Всі інші стали правити поминки по небіжчикові, а наслідком сього спав пан Бялоскурський другого дня до полудня.
Іван і Юрко брали тілько з виду участь у пирі. Коли вся двірня попилася зовсім і стала бавитися стрілянням до вбитих у стіну цвяхів, а пан Бялоскурський заснув, вийшли молодці й уклалися спати в клуні, яка сусідувала з хлівцем. Серед ночі чули голоси п'яних гайдуків і хриплий голос Рамбулта, відтак жіночий крик. І вже думали було йти поглянути, що там діється, коли ось крик змінився у сміх, а грубий регіт гайдуків і Рамбулта доказував, що навіть в'язні беруть щиру або щонайменше позірну участь у загальній забаві. Коли другої днини пішов пан Бялоскурський відвідати своїх бранців, застав у хлівці тілько обох гайдуків у розхристаній одіжі, запитих, мов ніч, а побіч пірване мотуззя, яким зв'язано Рамбулта і паню Залушковську. Показалося, що вночі розв'язали гайдуки паню, а відтак позасипляли, ну, і бранці втікли.
Але пан Бялоскурський якось сим не журився, так що се аж зчудувало Юрка. Він підійшов до Івашка і спитав:
– Слухай, Івашку, ти ж ліпше знаєш його милість пана, ніж ми. Скажи, чому він не чіпається гайдуків, що не виповнили приказу? Невже ж у нього нема над ними власті? Коли так, то нехай повірить справу нам обом, а ми прочитаємо їм "Pater noster" як слід.
Івашко засміявся.
– Розумію я сей ранкор вашмостів до гайдуків та сабатів. То страшна сволоч, гідна своїх панів. Лише, бачите, пан Бялоскурський має свої справи у Криму й їде туди в найближчих днях, тому-то йому й байдуже про паню та Рамбулта.
– Чому ж саме тепер ся подорож?
– Бо там нападуть татари, а пан Бялоскурський знає про се, й тому їде.
– Пощо? Може, воювати?
Івашко засміявся.
– Не знаю, прошу вашмості, – відповів. – Пан паном, а що ж я, "бідний лик", можу знати?
Юркові вдарила кров до голови, але погамувався.
– Слухай, Івашку! Відки в тебе така нещирість до нас? Ми ж не входимо тобі в дорогу. Тобі нема ніякої користі говорити нам неправду, ми тобі нічого не вдіємо, хоч би й знали все. Ми чужі тобі і Бялоскурському, а ненавидимо ляцького ладу, як і ти.
Івашко зморщив брови і дико глянув на молодця, так, що сей аж відступився.
– Чого ж ви від мене хочете?
– Відомостей про татар та пояснення, чому Бялоскурський до них їде.
– Не знаєте сього?
– Ні!
– Бо й я ні! – кинув Івашко. – Ви моєї совісті не рухайте, бо вона ось де!
Показав оброслу волоссям, у кулак стиснену руку і відійшов.
Тим часом приїхало з околиці чимало шляхти, і всі вони нараджувалися з паном Бялоскурським, доки не від'їхали.