Отож, вдосталь нафантазувавшись, я рішуче підводжуся і біжу розшукувати Едуарда Прокоповича — нашого вчителя малювання. У школі його вже, ясна річ, нема. Уроки давно закінчилися — це тільки я ще й досі ходжу зі своїм портфелем, бо ніяк не можу потрапити додому.
"Ну що ж, нема в школі, пошукаємо вдома", — вирішила я.
Дізнатись, де він живе, було неважко. Учитель малювання у нас іще зовсім молодий, щойно після педіну. Молодий, симпатичний і трішечки схожий на артиста Боярського в молодості. Це одразу ж помітила вся дівоча частина класу. Одначе не буду відволікатись. Як виявилося, він жив не в селищі, а в місті, але не так уже й далеко — хвилин п'ятнадцять трамвайчиком. Люди, бувало, пливли до своєї мети по два роки. Отож незабаром я вже стояла на п'ятому поверсі новенького дев'ятиповерхового будинку і натискувала кнопку дзвінка тринадцятої квартири. З чим, з чим, а з номером квартири нашому Едуарду Прокоповичу "пощастило".
Двері відчинило якесь дівчисько в джинсах і модному безрукавому светрі-жилетці, з пишним "хвостом" волосся на голові. Не знаю, можливо, комусь іншому воно й видалося б симпатичним, та тільки не мені. І не на порозі квартири нашого Едуарда Прокоповича.
— Тобі кого, дівчинко? — оглянуло мене майже ніжним поглядом.
— А ви хто така? — віддячую їй не меншою співчутливістю. — Сестра Едуарда Прокоповича?
— Майже, — поблажливо всміхнулася вона.
— А мені потрібен Едуард Прокопович. У дуже нагальній справі.
— Ага, ти, напевне, з його класу? — враз посуворішала "майже — сестра". — Але, розумієш, зараз він зайнятий. В тебе, мабуть, не виходить із домашнім завданням?
— З уроками малювання я завжди справлялася сама, — відрубала я. — А якщо й хапаю з якогось предмета двійку, то не бігаю за вчителями, щоб виправляли її на трійку.
— По-хваль-но! — артистично вигукнула "майже-сестра".
— Що там, Ліліє? — тієї ж миті долинув до мене голос учителя.
— Якась дівчинка. — І вже звертаючись до мене, одразу перейшла на офіційний тон: — Проходьте, шановна, вас чекають.
Едуард Прокопович справді був зайнятий. Стоячи над невеличкою дерев'яною дощечкою з паяльником в руці, він замислено потирів підборіддя і, з усього було видно, творив. Тому й мене зустрів украй непривітно і, сказати б, неуважно.
— А, це ти, Женько? Ну, що там у тебе, викладай... — паяльник був націлений на одну з вершин, обриси яких "чаділи" у верхній частині плити.
Поруч, на стільці, уже лежала одна така "паяльникова" картина, на якій була випалена річка, по той бік якої, між горами, кучерявилося верховіття лісу Картина була не закінчена і, як на мене, з самого початку не вдалася. Отож, я потрапила саме в "підходящий" момент. Але я не з тих, хто так одразу пасує.
— Едуарде Прокоповичу, — почала я рішуче-діловим тоном. — Є важлива справа. Значно солідніша, ніж оце ваше паяльникове малювання.
— Та не може бути! — удав здивування вчитель. — А я думаю: що це за передчуття мучить мене з самого ранку?
— До речі, що там має з'явитися на вершині? — не звертаю уваги на його словеса.
— Беркут, дівчинко, беркут. Гірський орел.
— Ага, он воно що. А я думаю: що це за курка сидить на вершині гори, на тій, зіпсованій вами, картині.
— Ну чому одразу "курка"? — впівголоса обурився Едуард Прокопович, зиркаючи на прозір дверей, за якими майнула тінь "майже — сестри". — По-моєму, добре видно, що це орел. Може, він і не зовсім вдався...
"Не зовсім вдався!" Яка ганьба! І це я чую від учителя малювання!
— Це не орел. І він зовсім, взагалі не вдався. — Бідолашний учитель, зараз він навіть не здогадувався, що я мстила йому за язичок його "майже-сестри". — І взагалі, що це за мистецтво таке, "паяльникове"?
— Не берися судити про те, на чому не тямишся, дитинко! — зовсім не по-вчительськи обурився Едуард Прокопович. — Зараз за таким методом працює чимало художників, навіть провідних. Глянь на цей портрет... — показав він на картину, що висіла справа від мене, між віконницями.
— Ну, бачу... — я схилила голову спочатку вправо, потім уліво. — Це якась монахиня?
— О, боже, яка монахиня! Це Лаура. Втім, про неї ти ще могла й не чути. Жив колись такий поет — Петрарка. Ви його ще не проходили.
— Петрарку я читала ще в п'ятому. А Лаура — кохана Петрарки, якій він присвятив майже всі свої сонети. До речі, — взялася я в боки, — моя мама бібліотекарка. Сонети справді хороші. Ну а щодо Лаури, то не знаю, якою там вона була насправді, але цій, вашій, Лау— рі, такий поет, як Петрарка, не присвятив би жодного рядка...
— Ха-ха! — долинув з сусідньої кімнати голос Лілії. — Вустами немовляти!.. Якщо не віриш мені, повір хоча б цій дівчинці. Браво-браво!
Ми з учителем перезирнулися, Едуард Прокопович опустив очі і, безнадійно махнувши рукою, висмикнув вилку паяльника з розетки.
— Як ви всі набридли мені! Якби ви тільки знали... — прошипів він. Хоча я розуміла, що має на увазі передусім мене. — Звідки ти взялася? Такий день! Так чудово працювалося!
Тільки тепер я второпала, що, розкритикувавши його творіння, втрутилася у "столітню війну", яка тривала в цій квартирі з перемінним успіхом, і в якій вирішувалося: жити під цим дахом "паяльнико— вому" мистецтву чи загинути. І що моє втручання порушило рівновагу. Я підлила масла в огонь, — ось що я накоїла своїм язичком. І мені одразу стало шкода вчителя.
— А ви скажіть, нехай вона не втручається в наші розмови, — пошепки порадила я. — Можна подумати, що вона щось тямиться на цьому.
— Скажи їй це сама, — ще лютіше просичав Едуард Прокопович. — Побачу, чим це для тебе закінчиться.
Я озирнулася на двері. "Майже-сестра" знову спокійно хазяйнувала на кухні. Я не з лякливих, але іти туди і щось говорити їй не наважилася.
— Розумію: зараз ви шкодуєте, що виставити мене з квартири — не те ж саме, що виставити з класу.
— От-от... — сердито прошепотів учитель. — 3 класу куди легше. Але про це ми поговоримо іншим разом. З чим прийшла? Викладай.
Хоча настрій уже був не той, я все ж таки розповіла йому про всіма забутий архіпелаг, про нашу морську тимурівську заставу, яка отаборилася в рибальській хатині, що дуже нагадує хижку Робінзона, і про ідею, яка повинна повернути забуті, занедбані острівці цивілізованому людству.
— В кожної порядної школи, — сказала я наостанку, — є своя велика справа, завдяки якій вона увіходить в історію. Але ще жодна школа світу не мала свого архіпелагу Я перевіряла це за довідниками (на щастя, вчитель не став з'ясовувати, за якими саме). Ми можемо насадити там парк, створити дитячу флотилію юних моряків, перетворити безлюдні, нікому не потрібні острівці на підлітковий центр нашого селища...
Напевне, я знову "увійшла в форму", бо, виголошуючи свою палку промову, навіть не помітила, як у прозорі дверей завилася голова Лілії. "Майже-сестра" прихилилася до одвірка і слухала мене відкривши рота (це я вже потім помітила), і навіть коли я закінчила свою блискучу промову, Лілія ще з хвилину стояла, чекаючи, що скажу ще щось. А не дочекавшись, вирішила, що весь цей задум з архіпелагом її не повинен цікавити, зойкнула: "Ой, цибуля горить!" і зникла на кухні.
— Це таки страшно, коли мама — бібліотекарка... — зітхнув Еду— ард Прокопович, уважно вислухавши мене і пробуючи на палець остигле лезо паяльника. — Нема нічого жахливішого в цьому світі, ніж "бібліотечні" діти.
— А по-моєму, ідея цікава, — ображено стенаю плечима. — Якби художником була я — взяла б і створила проект такого центру. Ну, можна загітувати ще якогось хорошого архітектора і попрацювати над проектом удвох. А потім організувати піонерську копилку будівництва підліткового центру.
Якийсь час, усе ще стоячи посеред кімнати, ми обидва мовчали. На кухні щось шкварчало і звідти долинав запах смаженого м'яса та підливи. Судячи з того, що запах був надзвичайно апетитний, на кулінарії "майже-сестра" трішечки тямилася.
— До речі, у мене є один знайомий архітектор, — нарешті спохо— пився учитель. — Як архітектор, він, правда, тільки починає. Але його це може зацікавити. Головне, що такий же фантазер, як і ти. І, що цікаво, — теж хотів стати моряком.
— Тоді він зрозуміє мене з півслова.
— О, так, ви знайдете спільну мову. Ти ж бібліотечна дитина! А поки що давай домовимося: я зателефоную йому, спробую зацікавити. Якщо погодиться — зустрінемося у мене, всі троє. Телефон у тебе вдома є?
Я назвала йому номер телефону. Він записав. На підвіконні, за фіранкою (мабуть, щоб не кидався у вічі "майже-сестрі") лежав ще один шедевр паяльникового мистецтва. Алея, обабіч якої чи то пальми, чи кактуси. Проте я негайно похвалила: "Ось це вже щось!"
— Не вірте їй: у вас не такі вже й погані картини, — по-змовницьки мовила я Едуарду Прокоповичу вже в коридорі. — Просто у мене був кепський настрій. А їй не вірте.
— Я так і зрозумів, що кепський.
— На вершині гори краще намалювати "літаючу тарілку", — встигаю дати йому мудру пораду. — Тоді це будуть не просто гори, а космічний пейзаж. Як у Чюрльоніса. Адже ви бачили репродукції з картин Чюрльоніса?
— І не тільки репродукції. Цікаво, звідки ти про нього дізналася?
— Я ж "бібліотечка дитина".
— Не ображайся, малюк. Невже у визначенні "бібліотечна дитина" є щось образливе?
— Що ви: у ваших вустах це вишуканий комплімент.
А вже на сходовому майданчику, куди вчитель вийшов проводжати мене, попросила попередити Лілію, щоб, коли прийду наступного разу, впустила безперешкодно.
— Хіба виникло непорозуміння?
— До цього не дійшло. Але все ж таки, якби в мене була менша сестра, я взялася б за її виховання. І вам раджу.
— Взятися за виховання Лілії?! — раптом розсміявся Едуард Прокопович і чомусь озирнувся на двері. — Бачиш, малюк, я теж думав про це. І не раз. Але виявилося, що це неможливо.
— Чому неможливо? Ще й як можливо.. — почала я.
Одначе вчитель перебив мене:
— Тому що це марна річ. Жодного ефекту. — Тепер по-змовницьки шепотів уже він. — Жодному чоловікові ще не вдавалося перевиховати своєї дружини. Завжди було навпаки. На жаль. Тим паче, що Лілія сама педагог. І навіть готується захищати кандидатську дисертацію з педагогіки.
— То це ваша дружина?!
— Хіба не схоже?
Напевне, в мене був ідіотський вираз обличчя, бо Едуард Прокопович не стримався і знову розсміявся. Так голосно, що я теж посміхнулась.