— Кінокамеру б сюди, га? Треба буде підказати режисерові. Де ще можна знайти такі природні декорації для пригодницького фільму?
Він говорив ще щось, але я вже не чув, що саме. Справа в тому, що стрімкими були лише вершини скель. Але десь до середини на них можна було підніматися по терасах, за якими виднілися гладкі кам'яні брили. Так от, глянувши на одну з брил, я раптом завмер від несподіванки. Мені здалося, що тріщини поєднуються між собою так, що нагадують малюнок. Принаймні, я досить виразно бачив велику, майже в натуральну величину, людську постать. У руці "людини" був спис. А поруч — щось схоже чи то на ведмедя, чи на дикого кабана...
Вражений цим відкриттям, я оглянувся на Ореста, який стояв позад мене, і побачив, що він тежуважно придивляється до плити, ліворуч моєї, на якій теж вимальовувався звір, здається, тигр.
— І там — теж?.. — встиг запитати я, та, не дослухавши мого запитання, Орест закричав:
— Романе, дивись, наскельні малюнки!
— Де? — схаменувся Роман, відриваючи погляд від вежоподібної вершини скелі. А потім, уважно придивившись до обох малюнків, мовчки подався поміж камінням далі. Ми за ним. І незабаром перекопалися, що майже на кожній плиті, якими "облицьовано" Долину Драконів, створено якийсь малюнок: людські постаті, олені, змії, які дуже нагадували драконів... Задивившись на один з малюнків, я мало не наступив на справжню живу змію, що шмигнула між каміння з-під моїх ніг. Але навіть не злякався — так був захоплений видовищем, яке відкривалося тут.
— Хлопці, та тут картинна галерея! — вигукнув Роман, коли ми нарешті оглянули все, що тільки могли. Деякі малюнки були на плитах, розташованих над верхніми терасами. І, щоб розгледіти їх, треба було підніматися туди. Але ми не мали часу. Та й навіщо? Досить того, що ми вже побачили.
— Хто ж їх малював? — задумливо мовив Орест.
— І навіщо? — докинув я.
— Ну, навіщо — зрозуміло, — відповів Роман. — Тут жив художник, який не міг не малювати.
— А де ж він жив? У Долині Драконів?
— Можливо. Або в печері.
— І все життя малював?
— Мабуть... — стенув плечима Роман. — За день-два все це не змалюєш.
— А хто ж його годував, одягав?
— Молодець, — похвалив мене Чорногора. — Ставити запитання ти вже навчився. Тепер навчися сам відповідати на них. Ти ж чув легенду, яку розповів нам Вічний Мисливець. Тепер бачиш, що в ній є дещо від правди.
Я одразу зрозумів свою помилку і замовк. А що мовчати тут було дуже важко, то я не стримався і похвалився:
— А я здогадуюсь, хто це малював.
Роман і Орест зацікавлено глянули на мене.
— Ніякого мисливця Уйчана тут не було. Ці малюнки залишив сам шаман. Усі вважали, що він якийсь там святий, уміє замовляти хвороби і задобрювати духів. А насправді він просто дурив їх. І любив тільки малювання. А нікого не пускав сюди, щоб не викрили, не дізналися, чим він займається. Для того й вигадав баєчку про Велику Кішку яка нібито вбиває кожного, хто без дозволу проникає в його володіння.
— А скелети біля отвору? — мені здалося, що Чорногора запитав це цілком серйозно, і був вдячний йому, що не висміяв моє фантазування. Але й пояснити тих скелетів я не міг.
— Просто померло кілька людей... — невпевнено відповів я.
— Можливо... Та й що це я? Пробач. Я не мав права ставити тобі запитання, на яке навряд чи здатна відповісти вся Академія наук.
Не знаю, як кому, але мені й самому страшенно не хотілося, щоб усе пояснювалося так просто. Ні, тут повинна бути ще якась таємниця. Щось таке, схоже на "Бермудський трикутник" чи "літаючу тарілку". Справді-бо: Шаманська печера, Долина Драконів, малюнки, черепи... У мене голова йшла обертом... Бредучи назад, до входу в печеру, я вже уявляв собі, як жорстокий шаман-художник розмальовував ці скелі, щоб задобрювати духів, а потім страчував кожного, хто намагався проникнути у підземелля і в долину. Чи, може, художником був таки не шаман? А, як мовиться у легенді, мисливець-нанаєць, що усе життя мріяв присвятити малюванню? Дізнавшись про це, рід шамана заманив його до цієї долини і тримав тут, як в'язня. А всіх, хто хотів врятувати його, карав. Та що там казати?! Фантазії мені ніколи не бракувало. Отож, зараз я міг висунути ще з десяток найнеймовірніших теорій щодо походження цих велетенських малюнків. Але як дізнатися, котра з них близька до істини?
19
Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетів, Чингіс і Вічний Мисливець усе ще стояли під кам'яним дашком з рушницями напоготові. І як тільки у них вистачало терпіння чатувати тут стільки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.
— Ну, що ви тут уполювали, мисливці? — весело запитав їх Чорногора, виходячи на освітлений сонцем виямок та оглядаючи стіни кам'яного колодязя.
— Тихіше говори, — пошепки мовив йому Вічний Мисливець. — Там — Велика Кішка.
— Кішку ми як-небудь переживемо, — розсміявся Роман. — А от долину, яку ми відкрили...
Доказати він не встиг. Звідкись із вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звіра, звук і посипався пісок. Тієї ж миті Вічний Мисливець з дивовижною спритністю кинувся до Романа, відштовхнув його плечем убік, вистрілив і відскочив під дашок. Слідом за ним вистрілив Чингіс. А ще через мить посипалося дрібне каміння і на освітлене коло печери упала важка туша звіра, чимось схожого на велетенську кішку.
Кілька хвилин ми заніміло дивилися на неї.
— Я ж казав! — першим опам'ятався Чингіс. — Я ж казав, що там — Велика Кішка! А ви не вірили.
— Так, це рись, — кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. — Мій батько — лісник, і я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.
Ми оточили Велику Кішку і мовчки розглядали її. Мені хотілося, щоб Вічний Мисливець розповів щось про цього хижака. Одначе він мовчав. А розпитувати його зараз, коли всі такі збуджені, було якось незручно.
— Дякую, ви вчасно вистрілили, — похитав головою Роман, піднімаючи носком черевика широчезну лапу рисі з товстими гострими кігтями. — Мисливець є мисливець, тут мені треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця "кицька" кинулася на мене з такої висоти.
— У тайзі нема звіра підступнішого, — спокійно погодився старий, закинувши рушницю за плече і видобуваючи з кишені куртки свою задимлену люльку. — Тигр, ведмідь, кабан — нападають відкрито. Тут уже — хто спритніший. Арись вистежує, причаївшись на гілці. Або на скелі. І нападає завжди ззаду, зі спини.
— То, може, це і є Велика Кішка, про яку говориться у легенді? — подаю свій голос.
— Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста років? — усміхнувся Чингіс.
— Валера має рацію, — заступився за мене Вічний Мисливець. — Напевне, Велика Кішка оселилася у печері, що є в цій кам'яній стіні, давно. Старі кініки здихають. Але лишаються молоді. І так упродовж віків. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кішка з легенди. А кістки — від тих, що загинули від її пазурів. Втім, навряд чи ми дізнаємося, хто і як тут загинув. І чи сталося це з вини жорстокої родини шаманів, чи із звичайної необережності.
* * *
Перехід назад до печери, в якій розклав вогнище Вічний Мисливець, здався мені тепер коротшим. Йти було зовсім не страшно. Але не полишало відчуття, що ми повертаємося у наші часи із якихось давніх віків. Із самої легенди.
Ось нарешті й остання печера. Ми з Чингісом майже вибігаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилі ущелини, побачити яскраве і тепле надобіднє сонце, послухати спів пташок і просто помилуватися небом.
Піднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокі зубчаті скелі неподалік, і здогадалися, що Долина Драконів і кам 'яний колодязь із лігвом Великої Кішки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них ніхто з нас не мав уже ніякого бажання.
— А чому ти не подивився на Долину Драконів? — запитав я Чингіса. — Там було дуже цікаво.
— Не хотів затримувати вас. Але нічого, я ще встигну побувати там. Головне — що я вистежив Велику Кішку І полював на неї. Розумієш, сам, уперше в житті!..
Так, тепер я його розумів. І був вдячний Чингісові, що розповів мені про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингісові і, скільки дозволяла стежка, ми йшли собі обійнявшись. Як давні друзі. У мене й справді з'явилося тут чимало щирих друзів. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усіх. І сумуватиму.
Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цікаву розмову, що відбувалася між Вічним Мисливцем і Романом Чорногорою.
— От скажіть: ви знали про існування цієї печери. І про Долину Драконів — теж. Чому ж ніколи не побували в ній? Та й зараз не навідалися туди.
— І, можливо, ніколи й не навідаюся, — стримано відповів Аян Курун.
— Чому?
— Тому що майже всі легенди, які розповідав мені батько і які розповідаю тепер своєму внукові Чингісу я, — про цю печеру. І мені не хочеться, щоб легенди вмирали разом зі мною. Коли побачиш щось на власні очі, — воно стає звичайним і буденним. І легенди розвіються, як дим від вогнища. А вони повинні жити...
20
Десь через годину, попрощавшись в Еймоні з Вічним Мисливцем, ми дісталися Нордана. Чингіс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тітки. Я дуже зрадів такому рішенню, тому що хотів побути з ним якомога довше.
— Ну, чим похвалитеся, мандрівники? — поцікавився батько, зустрівши нас ще на околиці селища.
Ми всі четверо вийшли з тягача і навперебій почали розповідати йому про свої пригоди. Найбільше старався я. Але те, про що я розповідав, здавалося батькові настільки неймовірним, що він увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. І ті змушені були підтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закінчив, він ще раз глянув спочатку на Ореста, потім на Чорногору, і здивовано перепитав:
— Невже все так і було?
— Ні слова вигадки, — приклав руку до грудей Роман Чорного— ра. — Ви ж знаєте: я не належу до фантазерів. Але розповів би те ж саме. До того ж маємо докази: ці фігурки. — І він показав свій "трофей", а ми з Орестом — свої.
— Це добре, — буркнув батько, оглядаючи їх. — Не люблю фан— тазувань. — І хитрувато зиркнув на мене. — Але фігурки — ось вони. І якщо все, що ви розповіли, правда — треба негайно повідомити вчених.
— Найкраще — написати листа співробітникам краєзнавчого музею, — порадив Орест.