Дивіться, яка на ньому шерсть масна і брудна.
Дід недовірливо обмацує круп коня і знизує плечима: шерсть як шерсть. Але не заперечує.
— Тільки недовго, — каже він. — Бачиш, уже смеркається.
— Недовго! — весело кричу я, задоволений тим, що знайшов спосіб випросити коня. Розумів, що просто так, покататись, Мурзая б мені не дали.
А за кілька хвилин я вже під'їжджав до садиби діда Ромодана. Біля хвіртки зупинився, прив'язав коня до штахетини й увійшов до хати.
— Де Гіві? — запитую.
Дід з бабою сидять собі біля столу, п'ють квас і дивляться телевізор.
— Де Гіві? — запитую в них, тричі запевнивши, що ситий, хоч насправді був голодний, як вовк.
— Відпочиває на лежанці під вишнею.
Я миттю вискакую надвір. Як добре, що Гіві тут, бо довелося б шукати його по селу. Я заводжу Мурзая у хвіртку, сідаю на нього з лавки і скачу в сад.
— Гіві! — гукаю. — Бери коня! Я дарую його!
Гіві, який уже задрімав, підхоплюється і сонно кліпає очима, дивлячись то на коня, то на мене.
— Я дарую тобі коня! — Вигукую ще голосніше, щоб якось розбуркати Гіві.
Гіві розводить руками й радісно всміхається. Він щось говорить, але я не розумію, що саме. Зо сну, а може, з радощів, він говорить по-грузинському.
— Ти мені друг, Руслан! Ти мені найсвятіший друг, — каже він, схаменувшись, і намагається обняти нас обох: мене і коня. Але це йому не вдається. — Я ніколи в житті не бачив прекраснішого коня. Це красень кінь. Ти навіть не уявляєш собі, що це за кінь!
— Не уявляю! — гукаю я. І обидва ми гукаємо щось. А бідний Мурзай полохається й шарахається вбік. Ми ледве втихомирюємо його.
Я зіскакую з коня, а Гіві миттю сідає на нього і їде стежкою до перелазу, а коли Мурзай перескакує його, зичить берегом озера. Бачачи, як він тримається на коні, я розумію, що він казав неправду. Або просто не хотів хвалитися. їздить він чудово. Може, навіть краще за мого батька.
Минає хвилин з двадцять, перш ніж Гіві тим же шляхом, через перелаз, повертається назад.
— Цьому коневі нема ціни! — гукає він ще здалеку. — А знаєш, чому він такий? Його предок утік з Кавказьких гір і прибіг сюди. Це кавказький кінь, розумієш?
Я не розумію, чому Мурзай неодмінно повинен походити з Кавказу, але головне, що цим своїм дарунком я викликав у Гіві радість. Я так хотів зробити для нього щось таке, щоб віддячити йому за нашу дружбу! І я зробив це. Гіві радий. І ніколи більше не питатиме, чи гніваюся на нього за той жалюгідний мішок.
— Він з Кавказу, — погоджуюсь, і тільки тепер помічаю, що з хати вибігли украй здивовані дід Ромодан і баба Ольга. Вони дивляться на нас з Гіві, на коня і не можуть зрозуміти, що тут відбувається. Але їхня поява вже не зупиняє мене. — Це кавказький кінь Мурзай, нащадок того коня, якого колись давно твій прадід подарував моєму прадідові! — кричу я. — Тепер дарую його тобі!..
18
У неділю приїхав мотоциклом лісник Гнат Федорович, який доводиться нам якимось далеким родичем, і забрав мене з собою в ліс. Я завжди охоче згоджувався на такі поїздки, бо навіть коли вдавалося бувати з отарою біля самого лісу, то хіба це прогулянка, якщо одним оком відшукуєш гриб чи ягоду, а другим пильнуєш Кизима, що й сам не від того, щоб поблукати лісом? А за ним, звісно, блукає вся отара. Інша річ, коли дядько Гнат привозить мене мотоциклом до своєї садиби, а там ми беремо вудочки, набираємо у речовий мішок картоплі, цибулі, слоїк квашеної капусти і йдемо до озера. У виямку, між трьома старезними пнями, на яких можна сидіти, як у кріслах, лісник розкладає багаття, і ми печемо картоплю, вгадуємо голоси птахів і говоримо про життя.
Час від часу він приїжджав до нас, і завжди в неділю, перекидався кількома словами з батьком і матір'ю, садив мене на заднє сидіння мотоцикла й віз до себе в ліс. І я не міг зрозуміти, чому він обрав саме мене, а не батька і чому цікаво йому сидіти зі мною в лісі й мізкувати над життям. Адже з батьком, звичайно ж, було б цікавіше.
Цього разу він заїхав, уже маючи за плечима невеличкий речовий мішок з картоплею й усім необхідним для нашого мізкування. Мабуть, це він, щоб не гаяти часу: не заїжджати додому, а одразу, путівцем, до місця нашого вогнища.
— Ну от, тепер можна й посидіти, поговорити, — весело проказав дядько, коли над викладеними пірамідкою сухими прутиками з'явилася тоненька цівка сивого диму. — Ти мені скажи: любиш бувати тут зі мною?
— Звичайно! — весело відповів я, розстібаючи поли куртки, бо вечір видався на диво теплий, аж паркий, і вмощуючись на великому плескатому камені. Таких каменів тут було з двадцять, і всі плескаті, закіптюжені, обписані іменами та помальовані якимись химерними малюнками-тріщинами.
— Іноді я й сам приходжу сюди, але самому сумно, ти ж знаєш.
— Самому сумно, — кивнув я, приймаючи від дядька торбину з картоплею. Пекти картоплю — це мій обов'язок. Дядько повинен був розкласти вогнище, а потім готувати з огірків, цибулі та капусти салат. Так було завжди, і так повинно бути сьогодні. — А зі мною хіба вам весело?
Дядько здивовано зиркнув на мене і, засміявшись, похитав головою. Цього запитання він не чекав.
— Не про те питаєш, малий. Справа не в тому, що весело чи не весело. Просто людяно мені з тобою.
Мені ще ніхто не казав, що зі мною людяно. Віка — та каже, що зі мною нудно, бо я ніколи не граюся ні в які вуличні ігри: ні у вибивного, ні в класи. Філ — що зі мною сумно, бо я вічно або обманюю, або фантазую; мати — що зі мною клопітно — і це правда. Якось так мені ведеться, що кожен день завдаю батькам клопоту. І тільки дядько Гнат сказав, що зі мною людяно.
Уже вечоріє. Небо опускається низенько, аж на саме віття дерев, і незабаром ми вже сидимо під синьою стріхою його, і наш сховок стає схожим на високий морочний намет. З озера повівав теплий вологий вітерець і приносить з собою кумкання жаб, крякання качок, свійських, мабуть, і голоси рибалок. Далекі голоси — з того берега. Ми вже не підкидаємо у вогнище гілки і чекаємо, коли воно погасне, щоб тоді покласти в жар картоплю. Тоді вона не згорить, а спечеться й розпариться.
— А ви воювали? — запитую я, пригадавши, що з дядьком Гнатом ніхто з нас не говорив.
— Чи воював? — перепитав він. — Та як тобі сказати? Трохи довелося. Але вже під кінець війни. У сорок першому мені чотирнадцять було. Який з мене солдат?
— У чотирнадцять, звісно, — розчаровано кажу я, враз втрачаючи інтерес до дядькового воювання під кінець війни.
Але ж Романові Гонтарю теж було чотирнадцять, а він воював. У партизанський загін пішов. Правда, тут нема катакомб...
— А в нашому лісі партизани були?
— Були б, мабуть, та лісу не було.
— Як це не було? — вражено запитую я, озираючись на стовбури велетенських дерев, що підступають до нашого вогнища.
— Ці були, — киває дядько. — Вони старі, з давнього, ще поміщицького парку. І взагалі, вся оця частина лісу — це здичавілий парк. Дерева тут старезні, дубам років по сто, а може, й більше. Але навіть у цьому парку та по навколишніх балках ми переховувалися не гірше, ніжу лісі. Бачиш, четверо нас, хлопців, створили підпільну молодіжну групу. Я був наймолодший серед них, а тим трьом — теж років по п'ятнадцять-шістнадцять було, не більше. Мріяли організувати партизанський загін. Керівник наш, Федір Мальований, написав кілька листівок, які ми розкидали по селу. Ну, ще провели кілька зборів у цьому парку, тільки туди далі, біля плавнів. Зібрали по навколишніх селах сім гвинтівок і обстріляли фашистський обоз з трьох підвід. Хліб везли, гади. Здається, одного обозника вбили чи, може, тільки поранили — я просто боюся хвалитися нашим воюванням. Словом, скромним воно видалося, тут нічого не вдієш. Дуже вже швидко вистежили нас поліцаї.
Тих трьох хлопців заарештували. А мене сестричка Мальованого попередила. Утік я сюди, в плавні, пересидів до темряви, а вночі подався у Кремидівку, село таке є кілометрів за двадцять звідси. Там у мене тітка жила. У неї й перебував цілих два роки. Спочатку переховувався, а потім бачу, що ніхто на мене особливої уваги не звертає, то познайомився з тамтешніми підпільниками і разом з ними пішов у Савранський ліс до партизанів. Дорога ця виявилася страшною. Ми двічі потрапляли в засідку, п'ятеро загинуло, одного схопили поліцаї, так що до лісу дійшло нас лише троє. Та й то виявилося, що невчасно. Ліс оточили карателі, і пройти до загону ми не могли. Поки там точилися бої, переховувалися у якоїсь бабусі, а потім довідались, що партизани прорвалися на Кіровоградщину, в Голованівський ліс, і вирушили слідом за ними. Там, нарешті, ми й приєдналися до загону. Ну що? Півроку партизанив, поки підійшли наші війська, а тоді вже одягнув військову форму і з армією пішов на захід, до Дністра.
— А що сталося з тими трьома, яких арештували?
Дядько поворушив паличкою жарини, видобув цигарку, довго розминав її і, тільки запаливши, сказав:
— Мальованого і Ірицька Динюка, меншого брата дядька Динюка, який механіком зараз у нас працює, розстріляли. А Віктора Різника ті двоє врятували. Казали, що він у групі не був, усі звинувачення взяли на себе, та й було тоді Різникові всього п'ятнадцять літ. Ти уявляєш собі, що таке чекати смертного вироку у п'ятнадцять? Засудили його на каторжні роботи. Але він тільки рік попрацював, а потім утік, воював. І загинув уже десь в Угорщині. Після арешту ми так з ним більше і не бачились.
Ми довго мовчали. Дядько — тому, що пригадував своїх друзів, які загинули. Я — тому, що був вражений черговою таємницею, яка відкрилася мені: у нашому селі діяли партизани! Ось тут, у цьому пар— ку-лісі, вони збиралися, тут переховували зброю, звідси нападали на ворожий обоз з хлібом. А хто знає про це, крім мене?
— Чому ж ви ніколи не розповідали про це?
— Про що? — підвів голову дядько.
— Ну, про вашу партизанську групу.
— Та про що ж тут розповідати? Що розкидали кілька листівок і кілька разів стрілили, щоб полякати обозників? Люди он які подвиги здійснювали. Читав же, мабуть, і про молодогвардійців, і про "Партизанську іскру"...
Я, звичайно, читав і про "Партизанську іскру", і про молодогвардійців, і про Яшка Гордієнка. Але хто міг би переконати мене зараз, що партизанська група, в якій боровся мій дядько, не така значуща, як усі інші? Ні, в цьому я з ним не погоджувався.
Звечоріло.