Я можу, як ти кажеш, зліпити докупи цих кілька слів, але воно вийде таке кострубате, що як пес це з'їсть, то здохне. Ти нам напиши такий взірець подяки, окей? — а ми з Юрком по дорозі до Канади трохи помучимось, перепишемо той взірець сто п'ятдесят разів і порозсилаємо гостям. Мамусю, прооошу!
Що ж… Зробила я своїм новоженцям ще й цю останню прислугу — написала їм шабльонову подяку, приблизно такого змісту: "Щиро дякуємо за Вашу ласкаву участь в нашому вінчанні і за Ваш цінний дарунок, такий гарний і такий практичний". Я знала, які дарунки дістала моя дочка. Це були практичні речі, до хати: посуд, срібло, обруси, вишивки, кераміка… Забула за один дарунок — від професора Левченка!
Минуло з два місяці з того часу, аж тут одного дня — телефон! Дзвонить пан професор Левченко… Поштивий такий старичок, трохи дивак, але дуже чесна людина. На весільному бенкеті сказав на честь нашої доні прекрасну промову! Правда, мало-хто його слухав, бо тоді ці вар'яти слали тарабанити ложками, щоб молоді цілувалися… Телефонує мій професорина таким схвильованим голосом, що трохи не плаче!
— Дорога пані Олю, — говорить, — я такий зворушений, такий радий! Я тількищо одержав листа-подяку від ваших дітей, коли вони були в пошлюбній подорожі… Прекрасний лист, чистою українською мовою написаний! Ні одної помилочки, перекручення чи що! А найбільше радує мене те, що їм припав до вподоби мій дарунок. Ось, що вони пишуть: "Ми щиро дякуємо за Ваш цінний дарунок, такий гарний, і такий практичний…" А я, признаюся вам, трохи вже боявся, чи їм, була, пригодиться альбом з чудовими фресками собору святої Софії в Києві…
— Так, так, пане професоре, це правда, — збрехала я в телефоні, не кліпнувши повікою, — мій зять, Юрко, студіює архітектуру і йому ваша книга напевно пригодиться.
А що я мала сказати старовині?.. Що діти навіть не розгортали його альбома з чудовими фресками святої Софії, а побачивши, що це книжка, швиргонули її до шафи з різним шпарґаллям, де вона й досі покутує…
МІКРОФОН — ЧУДОВИЙ ВИНАХІД!
Еге ж, прекрасний винахід мікрофон!
Просто важко таки уявити собі якийсь українсько-скитальський з'їзд чи інше зборище без такого винаходу.
Сидите, скажемо, на такому з'їзді чи конвенції, вже "заслухали" три нудні доповіді, а ось тепер зачинається така сама, нецікава дискусія. Нудота роздериротна! На трибуні стоїть дискутант, з погордою відвернувся від "майка" і щось там собі мурликає під носом.
Ось тоді-то починається!
— Нічого не чути! — гукає хтось з авдиторії.
— Говоріть до трубки!
Дискутант перестає мимрити і на міґи виправдовується перед народом, що "майк" стоїть зависоко, а він, мовляв, низького росту, не досягне анахтемської техніки.
Тоді прокидається з конвенційного отупіння голова зборів. Владно підносить догори руку і каже дискутантові:
— Пане… той, перепрошую вас на хвильку.
І дає знак секретареві. Секретар схоплюється, як опарений, кидає свої протоколи, біжить стрімголов до мікрофона. Йому на поміч поспішають на охотника дехто з "механіків", що сидять поближче президії, вдоволені, що є нагода трохи кості розрухати.
Починається метушня коло мікрофона. Один "механік" підкручує його догори, другий спускає вниз, третій хухає і дмухає до голосника. Врешті четвертий, найпроворніший, відкриває перед світлим збором таємницю, що контакт не залучений…
— Ррраз! — залучили контакт. Роздається несамовитий свист старокрайової льокомотиви! Якби, припадком, у залі ще й досі хтось спав кам'яним сном, то й він мусів би тепер прокинутись. "Механіки" дружньо налягають на свистуна, пробують його втихомирити.
Врешті встає з-поза стола сам пан голова, заглядає до трубки і питає:
— Ну, що, окей?
— Та окей, — відповідають "механіки", витирають хусточками спітнілі обличчя і вертаються на свої позиції.
— То прошу, пане… той, продовжайте, — звертається пан голова до промовця
Той іздалеку, обережно, бочком, заходить до мікрофона, заохочуваний з залі доброзичливими порадами: "Сміло! Ближче! Не бійтеся, він вас не вкусить!" Підійшов ближче, нагнувся, набрав духу повні груди, гей! — як не рикне, мов підрізаний бугай, аж панові голові окуляри з носа впали на "порядок нарад".
На залі — крик:
— Тихше, бо вуха полопають!
— Станьте далі від мікрофона!
— Не лягайте так на нього!
І починається наново та сама коломийка: голова "перепрашає" дискутанта, дає знак секретареві, той схоплюється, біжить до мікрофона, йому на поміч поспішають "механіки" — і так далі.
Конклюзія: давала нам УНРА по таборах різні курси: шоферства, кріликарства, городництва, поліж-ництва, а забула навчити нас, як балакати до мікрофона.
А вона, анахтемська техніка, тепер і мститься!
Під час концерту в Українському Інституті Америки молодий соліст-баритон бравурно відспівав, під рясні оплески публіки, знану лемківську пісню "Кедь ми прийшла карта нарокувать". Коли ж скінчилася концертова частина програми, а почалася, теж приємна, буфетова, при одному столику зав'язалася цікава розмова, саме на тему цієї пісні.
— Наш син, Олесь, дуже не любив, коли співали цю пісню, — розповідала пані добродійка. — Казав, бувало, що вона, ця пісня, занадто плаксива, пацифістична, і не гарно свідчить про героїчність українського народу, про яку ми так багато пишемо й декламуємо. Зокрема ця "Карта", говорив, робить велику кривду лемкам, характерному, відважному племені, що дало так багато бойового елементу нашому підпіллю.
— Ну, скажіть, якби це виглядало, — питався Олесь, — як би так молодого леґіня покликали до Дивізії чи до Повстанської Армії, а він став "просити-благать" маму, тата, сестру, брата, щоб "ішли за нього служить на ту войну?.."
Пригадую, ми обоє з татом поясняли тоді Олесеві, що пісня "Кедь ми прийшла карта" зродилася в тих давніх часах, коли ще не було ані Галицької ні Повстанської Армії ані жодних інших українських військових формацій. Наших хлопців-новобранців забирали тоді на довгі роки в рекрутчину, служити в чужих арміях, чужим королям чи цісарям, далеко від рідного села і рідного краю. От, і на цьому тлі поста
"КЕДЬ МИ ПРИЙШЛА КАРТА"
Під час концерту в Українському Інституті Америки молодий соліст-баритон бравурно відспівав, під рясні оплески публіки, знану лемківську пісню "Кедь ми прийшла карта нарокувать". Коли ж скінчилася концертова частина програми, а почалася, теж приємна, буфетова, при одному столику зав'язалася цікава розмова, саме на тему цієї пісні.
— Наш син, Олесь, дуже не любив, коли співали цю пісню, — розповідала пані добродійка. — Казав, бувало, що вона, ця пісня, занадто плаксива, пацифістична, і не гарно свідчить про героїчність українського народу, про яку ми так багато пишемо й декламуємо. Зокрема ця "Карта", говорив, робить велику кривду лемкам, характерному, відважному племені, що дало так багато бойового елементу нашому підпіллю.
— Ну, скажіть, якби це виглядало, — питався Олесь, — як би так молодого леґіня покликали до Дивізії чи до Повстанської Армії, а він став "просити-благать" маму, тата, сестру, брата, щоб "ішли за нього служить на ту войну?.."
Пригадую, ми обоє з татом поясняли тоді Олесеві, що пісня "Кедь ми прийшла карта" зродилася в тих давніх часах, коли ще не було ані Галицької ні Повстанської Армії ані жодних інших українських військових формацій. Наших хлопців-новобранців забирали тоді на довгі роки в рекрутчину, служити в чужих арміях, чужим королям чи цісарям, далеко від рідного села і рідного краю. От, і на цьому тлі поста
ли тужливі та й журливі рекрутські і жовнярські піоні, до яких треба зарахувати й пісню "Кедь ми прийшла карта..."
— А втім, — забрав тоді голос мій чоловік, — я навіть й не знаю, чи можна цю пісню назвати лемківською... Пригадую собі, коли ми мандрували по Словаччині, то в одному селі я чув, як хлопці співали її по-словацькому. На Словаччині руські чи українські села перемішані з словацькими, а в мові та в говірках їхніх є багато подібности. Дуже можливе, що ця пісня попала до нашого фолкльору від словаків.
— Ааа, це інша справа! — зрадів Олесь. — Витягнув олівець, нотатник, і щось там у ньому перекреслив, якусь лінійку. Саме тоді він готовився поступити в мілітарну академію і записував собі різні пісні вояцького характеру: козацькі, стрілецькі, повстанські. А що сам він мав гарний голос і грав на гітарі, то вже наперед виробив собі плян — познайомлювати своїх шкільних колеґ з українською пісенною творчістю, — що й потім доволі успішно здійснював, а навіть збирав за це похвали.
Згодом я спитала чоловіка, чи він справді вірить, що пісня "Кедь ми прийшла карта" є словацького походження ?
Чоловік мій здвигнув плечима і відповів:
— А звідки я можу це знати?.. Ти ж хіба пам'ятаєш, що на Словаччині ми не мали часу слухати пісень, втікаючи день і ніч від червоних партизанів! Але ж треба було якось хлопця заспокоїти, щоб не дуже собі марикував, що наші лемки менші герої за гуцулів і бойків...
ДОБРОДІЙ ЛЮДСТВА
Під час ювілейних святкувань нашої мюнхенської "Альма Матер" згадувались імена різних заслужених особистостей українського наукового світу, давніх і сучасних днів, та ніхто чомусь не додумався спом'янути добрим словом таку заслужену в цьому аспекті людину, як покійний мій земляк Омелько, — будь йому чужа баварська земля пером та пухом…
Багато добра зробив небіжчик для нашої науки, і нашої молоді, зокрема в ділянці високого і середнього шкільництва. Точніше кажучи, він простягав помічну руку цим молодим людям, які записувались на високі українські чи німецькі школи, а мали деяку замороку із закінченням середньої, значиться — гімназії… Само собою розуміється, що в тих гірких часах даремне вам ніхто руки не простягав: в цю руку треба було щось встромити, чи то в твердій валюті, чи натураліями.
Щоб довго не розмазуватись, друг Омелько, один із тих самородних геніїв-метеорів, що заблиснуть і зникають, десь, якимось чудом, роздобув чи підробив собі печатки: станиславівської і тернопільської гімназій. У повоєнному міждіб'ї, на еміграції в Німеччині, це був, просто сказати, скарб, золота жила! Всяк, хто у воєнній завірюсі затратив чи залишив тікаючи вдома такий важливий документ, як матуральне свідоцтво, удавався за порятунком до нашого Омелька, а він, річ ясна, нікому своєї помочі не відмовляв, — за відповідною таксою, розуміється.
Урядував звичайно вечорами (вдень спекулював) на Фюріхшулє, у знаній не одному нашому студентові кімнатці на першому поверсі, яку ділив наполовину ще з одним патріотом, що був у нього за секретаря чи то пак — скарбника.