Ви ж несподівано для мене можете стати моїм родичем. Принаймні у практиці такі випадки трапляються. – Майор потягнув ротом повітря, люлька була порожня, а надвечірнє повітря – з присмаком тютюну.
– Давня ця історія, Женю. – Ситорчук перейшов на батьківський тон, і лейтенант відчув, що в цю хвилину Галина ніби стала йому ближчою й ріднішою. У майора ж на серці було важко.
– Дуже важко, Женю. Важко ворушити історію двадцятирічної давності. Хотілося б виправити помилку молодості, – але як? Був і я колись молодий. Молодий і, як казав поет, закоханий по вуха. Я вам хочу звіритися, Женю. – Майор нелегко зітхнув. – Любив я, як ви оце тепер кохаєте Галину, її матір. Важкі то були роки. Ніколи нам було займатися коханням. Часу не було. Все наскоком. Весь час у погонях, весь час когось ловив. Ніколи було й зупинитися. Всього один раз. Один-єдиний раз. – Майор ще раз зітхнув так важко, що лейтенант почув, як у Ситорчука тріснула діафрагма. – Більше ми з матір'ю Галини не зустрічалися. Згодом вона вийшла заміж... За якогось інженера. У них народилася дитина. Мені й тоді здалося це трохи підозрілим і трохи передчасним. Але в моєму здогаді не вистачало однієї ланки. Тоді я так і не докопався до істини. Але тепер, рівно через двадцять два роки, я розгадав цю таємницю...
– Але Галі зараз двадцять років, – заперечив лейтенант
– Ви впевнені? – Майор повернувся і глянув прямо в карі очі свого юного колеги.
– Абсолютно впевнений, – відчеканив Фостиков. – Я тримав у своїх руках її паспорт...
– У міліції теж могли помилитися, хоча це й рідко трапляється... А втім, хто зна, може, це буде перша в моєму житті таємниця, яку я так і не розгадаю. – Ситорчук хотів було підвестися, але не зміг. "Невже здають ноги? – подумав він. – Воно й не дивно, адже стільки попоходив!" Він глянув на лейтенанта, але той теж сидів, як турецький падишах під балдахином.
– Вставайте, лейтенанте, – наказав Ситорчук.
– Але я не можу, товаришу майор. Лавочка пофарбована...
Ситорчук кинув погляд через плече і тільки тепер побачив великий шмат білого паперу, на якому червоними літерами хтось вивів застережливий напис.
– Тепер я, як ніхто, розумію геніїв під час великих винаходів, – промовив він. – Неуважність – їхній вічний супутник. – Із силою відірвався від швидкосохнучої фарби.
Таємнича знахідка
Аерофлотівське кафе "Гелікоптер", куди майор Ситорчук зайшов, було напівпорожнє. Тільки у віддаленому куточку стояла висока грудаста блондинка і їла виноград, запиваючи кавою. З її зовнішності було видно, що вона когось із нетерпінням чекала, нервово обриваючи виноградне гроно, і, здається, не пережовуючи, ковтала. Майор відвернувся.
"Отут і я вип'ю", – подумав він, підійшов до чистого столика і, глянувши на офіціантку, яка була ширша, ніж вища, лагідно сказав:
– Красуне, будь ласка, чашку кави.
– Щойно прийшов – і вже подавай йому каву, – пропливла повз нього офіціантка, як айсберг у тропіках: вигляд холодний, але паруючий...
– Я дуже поспішаю, – мовив Ситорчук тоном директора тресту їдалень та ресторанів. Офіціантка зупинилась, допитливо глянула на його спортивного крою фігуру і промовила все тим же голосом:
– Усі поспішають...
– У мене багато роботи, – додав майор тим же тоном, який йому самому не сподобався.
– А в кого її мало? Ти думаєш, у мене мало?
Майор ні про що не думав. У цей час його голова, як і шлунок, відчували деяку порожнечу, а по-іншомовному – вакуум.
– Поки ви говорите, – ледь стримував себе Ситорчук, – уже б можна було не те що каву, борошно змолоти...
– У нас кава розчинна. Одесько-кишинівського розсипу...
Ситорчук повернувся й рушив до виходу. "Зіпсований настрій – зіпсований апетит", – виник у нього в голові ще один афоризм.
– Отак завжди: замовляють, а тоді тікають. Тільки голову морочать. Алкоголіки, – долинули до нього останні слова офіціантки.
При виході з аеропорту Ситорчук зустрів Квочку.
– Ви відвезли собачу голову до ветлікарні? Що показала експертиза? – запитав майор.
– Нічого не показала, товаришу майоре, – відрапортував сержант. – Сказу в собаки не було. Голову відтяли даремно. Так сказав лікар. Знайшовся хазяїн голови...
– Чиєї голови? – механічно перепитав Ситорчук, думаючи про щось інше...
– Собачої, товаришу майоре.
– Квочко, скільки я вас учив: будуйте фрази точно і правильно. Ви хочете сказати, що знайшовся чоловік, у якого викрали торбу з собачою головою?
– Так, – кивнув головою сержант. – Він сьогодні вранці прилетів з району. Ви вгадали...
"Я ніколи не вгадую, а мислю", – хотілося сказати майорові, але він сказав зовсім інше:
– А що ще нового?
– Нічого, – відповів сміливо Квочка.
Оскільки майор Ситорчук був без мундира, сержант собі насмілився задати питання:
– А у вас?
– Погані справи.
– Чому? ГіпотЕза не сходиться?
– По-перше, не гіпотЕза, а гіпОтеза, а по-друге, ваша подруга, офіціантка Маша, зіпсувала мені настрій...
– Це тому, що без форми, товаришу майор. Треба завжди ходити у формі... Тоді повний порядок і повага. Маша поважає мундири.
– М-да! – промовив своє улюблене слово майор і, прямуючи до автомашини, наказав: – Ви от що, сержанте. Негайно встановіть, за яким столиком у ресторані сидів професор Шлапаківський. Накажіть, хай на той стіл поставлять табличку "Замовлено". Стола бажано обгородити з чотирьох боків вірьовкою, щоб ніхто з безграмотних відвідувачів не сів. Поставте до відома директора ресторану. Стіл ретельно обстежте...
– Єсть, товаришу майор!
– Ще не все.. Знайдете найменший предмет, хай на перший погляд навіть нічого не вартий, – замініть його ідентичним...
– Яким-яким, товаришу майор?
– Ідентичним, як сучасні критики пишуть, тобто подібним. Тепер ви мене зрозуміли?
– Достем...
– Тоді... – Майор задумався. – У вас своя людина у ресторані є?
Квочка ствердно кивнув головою, мовляв, аякже. На кожній зміні...
– Доручіть їй не спускати очей з відвідувача, який за будь-яку ціну захоче сісти тільки за цей столик.
– А якщо той запропонує червінця?
– Хай дозволить і особливу увагу зверне на його руки. Коли він шукатиме той предмет, що знайшли уже ви, сержанте...
– Але я...
– Не знайшли, так знайдете... Я гадаю, знайдете, хоч моя додаткова версія може бути й помилковою. Як тільки він витягне підмінений вами предмет, нехай негайно зателефонують мені. Все.. Знайдете предмет і негайно до мене... Це, здається, моє останнє доручення.
Сержант Квочка, повертаючись з аеропорту, сяяв, як начищені ґудзики на мундирі лейтенанта Фостикова... Ще б пак! Адже він повертався не з порожніми руками. У його кулаці лежала міцно затиснута копійчана монета.
– Ось ідентичний предмет, – промовив зі смаком Квочка, який не менше цифр полюбляв малознайомі, іншомовного походження слова, і розтулив трохи спітнілу долоню. – Знайшов.
– Де саме?
– У ресторані, товаришу майор...
Лейтенант іронічно посміхнувся.
– Сміється той, хто сміється останнім. Ці слова, здається, сказали ви, товаришу майор? – звернувся Квочка до шефа.
– Так, – відповів майор. – Я вживаю їх частіше, ніж каву-глясе. – Він зважив монету в руці й упевнено промовив: – Ви її знайшли під тим столиком, що я вам порадив.
– Так.
– Це не та монета, сержанте.
– Не може бути, – настовбурчилися вуса у Квочки.
– Може. Подивіться у своїх кишенях, чи немає такої ж...
Сержант вивернув кишеню. В одній не було нічого. Він поліз до другої і. ледь не остовпів – другу кишеню у нього хтось делікатно вирізав.
– Боже! – тільки й мовив сержант і підняв очі до стелі.
– Тільки не в цьому кабінеті, – застеріг його майор. – Тут ікон немає.
– Якби, товаришу майор, я не переодягся в цивільне... цього б не сталося... Форму поважають...
– М-да! – пихнув люлькою майор, і з неї посипалися іскри. – Значить, у вас було тільки дві копійчані монети...
– Дві, товаришу майор... Ось ця і... друга...
– І ту, другу, викрали у вас разом з кишенею?..
– Ні, товаришу майор... Мені соромно признатися, але... Надворі сьогодні так пече... Гудуть в аеропорту над липами бджоли...
– Господи! – з інтонацією в голосі, яка не залишала сумнівів щодо його атеїстичних переконань, вигукнув майор. – Ви опустили справжню монету в автомат з газ-водою. Точніше, справжню привезли мені, а фальшиву опустили?..
– Достеменно так, товаришу майор. Я й сам тепер здогадався. А тоді... не міг відрізнити, яка з них справжня, а яка фальшива.
– Але хоч пам'ятаєте, в якому автоматі ви пили воду?
– Достеменно пам'ятаю.
– Ну, Квочко, аби не ваша безвідповідальність, тієї монети нам би вже не бачити.. Негайно сідайте на свій К-750 – і в аеропорт... Закрийте той автомат, розберіть, випотрошіть, робіть з ним що завгодно, але щоб монета мені була... Поїдете разом з лейтенантом...
– Ви б нам лупУ, товаришу майор...
– Не лупУ, а лУпу. Учіть граматику, Квочко, і не доводьте мене до мікроінфарктів...
Коли лейтенант Фостиков і сержант Квочка висипали на стіл цілий мішечок монет, майор безпомилково взяв з купи саме ту, яку шукав...
– Як, без лупи? – здивувався Квочка, правильно зробивши наголос.
– Психотроніка, сержанте.. Почуття, яким володіють люди нашої з вами професії... Виробляйте і в собі, Квочко. – Майор взяв монету і підійшов до вікна.
Сонце сповзало з зеніту і заглядало через шибку в кабінет. Майор поклав на підвіконні монету й відійшов.
– Хай просохне, – промовив він. І знову потяглися хвилини мовчання, довгі, наче в холодильнику. Майор Ситорчук нерухомим поглядом якусь мить дивився просто перед себе. Сонце накреслило на німецькому килимку розміром 2,5×3,5 метра хрест віконної рами, якого досі не було.
– Магнітофон, – взявши в руку монету, несподівано видихнув разом з димом Ситорчук. – Їх найчастіше застосовують у ресторанах. Кладуть будь-де.. Навіть у попільниці. Наші офіціанти на такі гроші уваги не звертають. І тому вона завжди на виду. Ризику ніякого. У цього магнітофона чудова чутливість.
– Але це неможливо! – вихопилося у Фостикова.
– Що неможливо?
– Такий магнітофон у такій монеті?
– Любий мій, ви чули про Миколу Сядристого? Цей закарпатський умілець у день народження своєї дружини підніс їй єдиний у світі за своєю оригінальністю подарунок: відполірував до прозорості людську волосину і в її порожнечу вмонтував виготовлену в мініатюрі гілку з чарівною трояндою на вершечку.