Це були як і робочі місця, так і місця для пасажирів, на яких вони повинні були жити весь час подорожі. Команда складалась із одинадцяти чоловік, які могли вести пустий корабель при штилі самотужки. Пасажирів-колоністів у першому польоті було двадцять сімей, серед них дев'ять дітей віком від десяти років. Ці подружжя мали ще дітей, але вони були передані у дитячий притулок і відправляться до батьків, коли ті благополучно осядуть над великою рікою у долині на сотні кілометрів шириною між двома гірськими країнами. Це взагалі повинне бути перше поселення у внутрішній Гесионі. Всі населені пункти українців, навіть внутрішні, поки були на берегах судноплавних річок, звідки безперешкодно можна було вийти у світовий океан.
Експедиція, яку раніше направив імператор для вивчення земель у західному напрямі, пройшла на чайці до найзахіднішого узбережжя великої і довгої затоки, на якій стояв Січеслав, потім пішла суходолом, наштовхнулась на велику ріку з півночі та пішла по її лівому березі. При раптовому нападі з дерев зграї пум загинуло двоє дослідників. Потім вийшли у сухий степ, на зразок пампи, де благополучно відбилися від койотів і дійшли до лісів на горизонті, злякалися смілодонів, побудували два плоти та потихеньку пішли посередині річки. Але реву смілодонів, дуже шумних звірів, так і не почули до самого кінця експедиції. Зате вночі, прямо на їх плоти посеред річки напало сімейство ягуарів, що обійшлося ще в дві жертви. Вирішили, що пора вже вертатися, бо нікому буде донести отримані відомості до імператора. Ця, чергова внутріконтинентальна експедиція далі теж просто сплавилася на плотах до тієї місцевості, де ріка повертала направо, а їм потрібно було наліво. То спокійно дійшли до узбережжя Остужаючої, де їх забрала одна з шхун, що крейсирували саме з цією метою.
1729. У кожного справжнього потралянця повинна бути зброя – ідея-фікс. Той, хто дивився фільми після радянсько-німецької війни 1941-45 років, де під кінець півторагодинної стрічки, мало хто лишався живим, мали міцно вбиті два стереотипи: гармату сорокоп'ятку, яку обов'язково викочували на пряму наводку і танки Т-34, які, вихоплюючись зліва, завершали стрічку перемогою. Ну танк здавався майбутньому потраплянцю надто складною конструкцією, а ось гармата… Всі роки на Гесионі, при відсутності нагальних справ, імператор починав займатись гарматою. Зернистий порох, снаряди, проблеми калібрування та нарізки гарматних стволів, і до того верстати, верстати.
Більше всього у нього випили крові дійсно талановиті майстри. Вони вперто хотіли виробляти унікальні речі, що демонстрували їх вміння, їх поточний настрій. А потрібні були індустріальні робітники, які масово і якісно і швидко робили певну деталь, що потім, склавшись з іншими, ставала виробом. Влітку, у самому кінці 1729 року він таки випробував гармату на резиновому ходу, бо гевея у країні росла. Гармата була бронзова, стріляла на 3,5 кілометри і переміщалась двома кіньми. Затвердивши стандарти, цар заборонив відхилятись від них і оснастив новою зброєю поступово флот і сухопутні війська.
1730. На початку осені прибуло посольство Іспанії. Дон Педро був знятий королем Карлом третім із генерал — капітанства Філіппін, де був помічником генерал-губернатора дона Фернандо Вальдеса-і-Тамона та відправлений амбасадором в Січеслав, бо був жонатий на старшій дочці Марії Павлівни, жінки кошового. Це мало двоякі наслідки. У побутовому плані дочка не сприйняла дивне заміжжя матери із зміною релігії. То до виховання чотирьох дітей бабусі шлях був відрізаний. Зате вже через пару років козаки воювали на Філіппінах проти вічних заколотників – південних провінцій, населених мусульманами. Це була остання війна вже немолодого Гордієнка.
1732. Жінка та дочка Всеволода сиділи негліже у малому залі прийомів, дивилися на якісь великі, наче креслярські, аркуші, маючі кожна в руці олівець. Непорядок, гвардійці ж на всіх кутах. Імператор всерйоз подумав про жіночу охорону у палаці з дев'яти вечора до часу, коли ці безсоромниці гасають мало не у спідньому по залам.
– Що ви там марикуєте, – кисло спитав він.
– Ось прикидуємо архітектуру нового палацу, – підняла голову Ліза молодша.
– І як ви його назвете?
– Континентальний палац. Ідея, яка повинна бути втілена у каміні – краса і велич нашого помаранчевого континенту.
– А яка ідея цього, Гранітного палаці, де ми зараз?
– Ти його почав будувати ще без мене, – сказала Єлизавета. – Ідея його: "слухайтесь тих, хто тут знаходиться". Не дуже витончена, між іншим.
– Зате дуже потрібна державі.
– А загальна колористика Континентального?
– Терракот.
– Брунатний з коричневим відливом.
– Коричневий відтінок червоного.
– Знаєте, шановне жіноцтво, я про такий десь колись читав і саме в таких словах. Тільки там цей відтінок називався "Колір блохи в пологовій гарячці"
– Тату! – заверещала царівна. – Ось ми донесемо у ДОК і за безпідставне висміювання державних проектів Юхим Матвійович відправить тебе камінь тесати та бруківку класти. На площі Хортиці.
– Та там недовго, максимум 15 діб. Це ж порушення — адміністративна дрібнота. Камінь на площі кладуть темнуватий і сіруватий, не те. Лізи, однозначно не плануйте ніяких печених, смалених кольорів. Он через затоку відкрито родовище світло-сірих лабрадоритів чи щось інше.
Імператор раптом розговорився. – Я так і не бачив твій новий загородній палац у Атлантиді,— задумливо сказав він жінці. — Як його там?
— "Сезонний" або "Холодних дощів". Я з дівчатами туди тікала взимку. Я ще у грудні та на початку січня терпіла ляскання крапель об твердий асфальт , але потім зникала до передгір'я, щоб чути дощовий шерех палого листя.
– Дивна ти особа. Люди добрі тікають з грязюки до асфальту, а ти навпаки. – Відчуття безпричинної радості піднялось у душі самодержця. Він намагався збити його, згадавши якісь біди.
– Зовсім дивна, – охоче згодилась імператриця, – особливо тим, що приїхала у ці субтропічні печери.
Жінка і дочка втупились знов у аркуші. Він перестав боротися із стійким відчуттям талану. Мабуть він таки щасливий чоловік, батько, а може й свекор.
1730.
Коли стало відомо про самовільний набіг козаків на Полінезію, у порту Січеслава стояла тільки шхуна "Хортиця". Взявши охорону і взнавши у Боривітра, що на Січі все під контролем, Всеволод рискнув і поплив прямо до козаків. Вони спустились з "Хортиці" десь о десятій ранку у бухті біля січової залоги, що поки будувалася, жоден із козак, що вже зрання теслювали, не повернув голову, хоча у постатях не було загрози.
Із зробленої з дебелих дощок, але на рештку, повітки світилась нескінчена низка чорних дівочих очей. Вони дивились насмішкувато і зухвало. Імператор раптом зрозумів, що іронія цих очей спрямована на Лізу. Та зупинилась, спрямилась і провела палаючим поглядом по довгій щілині між дошками. Під його тиском очі зникали, але коли вона довела погляд до кінця, на іншому краю вже світились ті ж самі очі.
– Пішли, Єлизавета Олексіївна, – запропонував примирливо Кость, – бо ти зараз мені поглядом й повітку з полонянками підпалиш.
Всеволод, Єлизавета і Кость розбирались з походом козаків на Самоа. Була присутня Марія Павлівна, жінка Гордієнка.
За даними кошового, частина козаків, таємно підготувала все для морського походу, вийшла в океан, штормувала та досягла островів Самоа (так їх звуть місцеві жителі), після декількох битв взяла данину дівчатами та молодими удовами, а ще тканинами, харчами, достатніми для повернення.
Заговорила Марія Павлівна:
– Коли чайки підійшли, то я наказала зачинити дівчат у порожніх дровнях і повітках. Чоловіка якраз не було. Взагалі-то я єдина жінка, що має доступ у Січ. Тому поставила вартових біля полонянок з тих козаків, які не були у набігу. Іншим наказала відпочивати з дальнього походу. Потім пішла до дівчат. Господи, у кірасі, і з козаками. Говорили всі довго, як порозумілися, мені самій не ясно. Але вони згодні стати "тейне чи ава" цим вусатим білим, але хай це буде по їх, самоанок, вибору. Згадувані тейне, ава це чи коханка, чи жінка. Тут примчав кошовий із своїми впольованими зайцями.
– Розібравшись, – пояснив наче з соромом старий козак, – я наказав вивести всю юрму дівчат на січовий майдан і вистроїти в шеренги всіх женихів.
Найхоробріша з самоанок двічі пройшлась по рядам, потім вивела козака, який, неясно посміхаючись, тягнувся за нею. Потім перебір пішов швидше і швидше.
– І що, ніяку з цих самоанок, козаки не відкинули, як непотріб? – спитала, ще не замирена, Єлизавета?
– Ні, – відказав Оверко, призвідник і отаман набігу, то показуючи щире каяття, то нахабно блискаючи задоволеними очима. – Ми ж брали справжній генофонд.
— Що таке "генофонд", — підняла брови Імператриця.
Молодий козак, який теж був на обговоренні, означив:
— Генофонд – це красиві, статурні дівчата.
Всеволод посміхнувся такій дефініції біологічного терміну, але його турбувало інше.
– Ну і що, вдало погуляли? – спитав він того ж молодого козака.
– Наче гопака станцювали у кінських путах, – відповів той кисло. – Доми не пали, з жінками поводься чемно. Військо там ніяке, зброя куди до нашої. А ось брати там нічого. Тільки тканими гарні. Не вести ж ямс звідти, коли тут його повно. А потім, при перемир'ї, натовпи жінок з гірляндами квітів атакували наш військовий табір. Самий чудний ясир – наречені-добровольці. Ми б іще більше б їх, цих охочих полонянок привезли, та Лопоха заборонив перевантажувати чайки.
– У них там війни безперервні, то убуток чоловіків значний, – пояснив Лопоха.
– Ну добре, дівчата вибрали собі чоловіків, а що це за гюрзи очами світять з повітки? – спитала Ліза. Між іншим, гюрзи водились тоді на напівпустельному невисокому плоскогір'ї через протоку на ост.
– Це ті, кому ніхто не підійшов, – засміявшись, відповів кошовий.
– Ого-го! – теж пирснувши, вигукнув імператор. – Які наречені у нас перебірливі. Наче все було нормально, то він дозволив собі розслабитись.
– Ти чого так воював? – звернувся він до отамана походу.
У Оверка обличчя набуло лукавого, хитрого виразу.
– Хотів і справу зробити і звинувачення у жорстокості не отримати.
– Де військо? І хто ці насуплені козаки, що пораються біля фортечних споруд?
– Військо цілується десь на зелених просторах Вольностей Заокеанських та підшукує місця під станиці, де житимуть.