Передусім, вони створили Київське братст-во, яке, звичайно ж, зорганізувалося за взірцем Львівського братства. Як і в Львові, членами Київського братства ставали – і це очевидно — найбільш патріотично налаштовані, націо-нально свідомі українці.
Осмислюючи цей період відродження національної куль-тури і, зокрема, роль у цьому процесі гетьмана Сагайдачного поет уже нашого часу Максим Рильський писав:
Від Сагайдачного і від Петра Могили
Дорога втоптана водила юнаків
Туди, де розуму і добрості учили
Нетлінних книг ряди – утворення віків…
Другу важливу справу, яку зробили ці невпокійливі га-личани, то це коштом монастиря викупили друкарню Бала-банів, у якій вже наступного року з'явилася друком перша книжка. В 1615-1616 роках ми бачимо Борецького ректором Київської Богоявленської школи, в 1618 він стає ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря і, нарешті склало-ся так, що з 1620 року, і до кінця життя, він виявився на чолі Київського Православ'я, Української православної церкви, українського національно-релігійного руху. Зрозуміло, що за цією біографічною хронікою приховуються сторінки бурхли-вої діяльності патріотичного, релігійно-козацького тандему двох великих галичан – митрополита Іова Борецького та ге-тьмана Петра Сагайдачного.
Хоча історики не дуже покладаються на відомості, закла-дені Георгієм Кониським в його "Історії русів", бо занадто вже багато в ній легендарного та міфологічного, та все ж та-ки гріх було б не процитувати кілька рядків, у яких автор цього твору характеризує мирну діяльність Сагайдачного. Хоча б тому й процитувати, що не настільки вже ця характе-ристика… міфологічна.
" Гетьман Сагайдачний опісля означених походів ніяких інших сам не розпочинав, а при звичайних і повсякчасних майже тривогах і набігах прикордонних виряджав наказного гетьмана свого Петра Жицького і старшин генеральних, і полковників з корпусами і командами, залежно від потреби і потуги супротивної. І, бувши сам спокійним правителем ге-тьманства, полагоджував внутрішній нелад урядовий і війсь-ковий, поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і, зокрема, спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж наказного гетьмана Петра Жиць-кого, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь татар приховану по різних монастирях і печерах".
Цілком природно, що в очах православних ієрархів і, зок-рема, Іова Борецького, постать гетьмана Сагайдачного вже виростала у великого і величного захисника і православ'я, і рідної землі; в постать Месії, який має не лише врятувати народ і віру його, але й відродити українську церкву, україн-ську культуру, українську державність.
У найскладніший для Українського Православ'я пері-од, коли католицизм і унія, здавалося б, повели останній на-ступ на віру предків. Про загрозливість ситуації свідчить хо-ча б той факт, що висвячення на митрополита Іова Борецько-го відбувалося під охороною (від уніатів та єзуїтів) козацько-го полку, яким командував сам Сагайдачний. Згодом, коли Борецькому почали докоряти, що він, мовляв, скористався збройною козацькою силою для власного таємного висвя-чення та висвячення православних єпископів, митрополит у своїй полемічній богословській праці "Протестація" впевне-но писав: "Ми не керуємо серцями і помислами козаків. Гос-подь ними керує, який сам знає, для чого він зберігає ці реш-тки старої Русі..."
Справа Сагайдачного, спрямована на захист Українсько-го Православ'я та відродження української православної іє-рархії, продовжувала жити ще тривалий час. Перетворивши козацьке військо з повстансько-партизанського — на регуляр-не, він разом з усім цим військом вступив до Київського братства, застерігаючи в такий спосіб і католицьку церкву, і польську владу від спроб завадити розбудові українських на-ціонально-культурних закладів; од спроб задушити право-славні братські школи в католицько-єзуїтських обіймах.
Характерно, що того ж таки 1621 року, коли Сагайдачний виводить полки на битву з турецькими загарбниками, митро-полит Іов виступає з уже названою працею "Протестація" на оборону Української православної церкви та оборону самого козацтва. І в цьому була нагальна потреба. Відродження Ки-ївської митрополії викликало гнів не лише в католицьких та уніатських ієрархів Речі Посполитої, але і в самого короля, який вважав, що в даному випадку гетьман Сагайдачний по-вівся, як глава незалежної держави, втрутившись у повнова-ження монарха. Покладаючись на скарги уніатських ієрархів, король оголосив усіх православних єпископів і митрополита самозванцями.
Так от, доводячи правомірність цього висвячення, Боре-цький водночас рішуче відкидає і звинувачення польської влади та церковників у тому, що нібито козацтво становить собою якісь розбійницькі формування. Пам'ятаючи, що За-порізька Січ засновувалася за взірцем Мальтійського та ін-ших лицарських орденів, і що козацтво, власне, є однією з форм світового військового лицарства, він у своїй "Протес-тації" пише:
" Щодо козаків, то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони – наш рід, наші браття й православні хрис-тияни... Се ж бо плем'я того чесного руського народу з Яфе-тового насіння, яке і по Чорному морю, і по суші воювало Грецьке царство... Це ті, чиї предки разом з Володимиром схрещувались і віру християнську приймали від константи-нопольської церкви, і по сьогоднішній день у ній народжу-ються, хрестяться й живуть. Живуть не як погани, а як хрис-тияни: мають пресвітерів, учаться письма, знають Бога й за-кон свій... Коли йдуть на море, перш за все моляться, заявля-ючи, що йдуть за віру християнську на невірних.
Другою своєю метою ставлять визволення невільників... Це певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить понево-леному християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король іспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорозьке — своєю сміливістю й перемогою: що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказу-ють своїм ділом."
Борецький мав рацію: для козаків визволення з полону своїх побратимів, взагалі християнських душ, було справою першорядною і святою. І в зв'язку з цим цікава деталь. Зна-йомлячись з багатьма сучасними дослідженнями та історич-ними розвідками, я звернув увагу на те, що майже ніхто з до-слідників не зупиняється у своїх історичних розвідках на од-ному дуже важливому призначенні Львівського братства.
Річ у тім, що серед основних своїх завдань: крім освіти, захисту Православної Церкви, друкування книжок, – воно мало на меті... викуповувати з неволі українців, в тому числі і козаків, які потрапляли в полон до татар, турків або до поля-ків під час повстання, чи до будь-якого іншого ворога. Оскі-льки активно братство почало функціонувати в ХVІІ столітті, то зрозуміло, що йшлося про викуп українців, передусім ко-заків, з татарської і турецької неволі.
14
Повернення Сагайдачного після московського походу до традиційно "стольного" Києва стало поверненням до тих проблем, які накопичувалися і в лавах козацтва, і українсько-польських та в польсько-турецьких відносинах. Загроза ос-манського нашестя, яке ще вчора здавалося далеким та при-марним, тепер уже ставало реальністю. Козацька розвідка доносила, що авангардні загони турецької армії наближа-ються до гирла Дністра, а значить, під стіни могутньої білго-родської фортеці, в якій стояв турецький гарнізон. Відтак усі розуміли, що максимум через два тижні там з'являться й ос-новні сили турецької армії під командуванням самого султа-на Османа II.
Крім того, ні для кого вже не залишалося таємницею, що тут, у буджацьких степах, турки мають об'єднатися з буд-жацькою та кримською ордами, а також із військом вірного султанові молдавського господаря Томші.
Виснажені цецорскою поразкою та безкінечними се-лянсько-козацькими заворушеннями, поляки вже не прихо-вували, що в майбутній війні з османами вони всю надію по-кладають на козацтво, реєстр якого врешті-решт збільшено сеймом до двадцяти тисяч шабель. І все було б гаразд, якби не той-таки конфлікт між двома тодішніми вождями: геть-маном нереєстрового козацтва Яцьком Бородавкою та геть-маном реєстрового козацтва Петром Сагайдачним.
Й ось тут саме час уважніше придивитися до постаті Бородавки. Нагадаю, що, як це не парадоксально, але козаць-кого сотника Яцька Бородавку було обрано гетьманом саме тоді, коли в розквіті виявилася слава Петра Конашевича-Сагайдачного. Просто сталося так, що коли Сагайдачний намагався налагодити відносини з польським урядом, щоб домогтися якомога більше прав для православної церкви та козацтва, частина запорізького товариства визнала це за уго-довство і позбавила його булави. Річ у тім, що на Січі ніколи не бракувало козаків, націлених на одне – воювати, і тільки воювати! Таким несила було збагнути, що не кожен гетьман, який прагне миру між козаками і польським урядом, є зрад-ником. Що дипломатією іноді вдається досягти більшого, ніж військовою силою.
І слід сказати, що до свого обрання Бородавка поставився з надзвичайною серйозністю. До того ж, йому так і кортіло протистояти Сагайдачному в усьому, в головне, ніколи більше не допустити його до керівництва запорізьким лицар-ством. Причому авторитет свій Яцько зміцнив одразу, прого-лосивши негайну підготовку до морського походу. "Оце гетьман, оце вояка! – підбадьорювали себе прихильники но-вого ватажка. – Не те, що Сагайдачний. То він веде перегово-ри з поляками, то з Московією, то клопочеться висвятою ми-трополита та єпископів, або спорудженням шкіл. Не козацьке все це діло!".
Нема сумніву в тому, що Бородавка був тямовитим пол-ководцем. Зібравши відносно невеличку ескадру "чайок", він хоробро добувся з нею до Стамбула, вдерся в передмістя і, перебивши частину гарнізону, що базувалася там, грунтовно пограбував столицю імперії. Деякі історики вважають, що турки навіть не чинили належного опору, настільки їх на-страхали напади флотилій Сагайдачного.