Не лакомився на гроші Марії, а прагнув родинного щастя, аби було таке тихе, як він самий. Знав, що Марія роботяща та не гонорна і — рішився.
Марія вагалася, не слухала підшептів ку-мок-свашок. Згадала знову Матвія, росплака-лася. Але як подумала, що тяжко буде її самій з малолітними дітьми то приняла старостів.
По звичаю і закону відтанцювали і відбуб-нили весілля тай зажили в мирі і злагоді.
Пройшов рік, другий, третій і четвертий. Вже й двоє діточок у них, а Семен — як батько рідний для Марії, для Аннички і Митрика і своїх дітей.
шііінііііііюміїїшппііпііііііііаііііиііпппшіїпііішітіііііпіііііиіііііімашіїїіиіііапппііппаппп
Матвій далі гарував в далекій Америці, не знаючи, не відаючи про ніщо. По правді він не знав тої Америки, дарма, що вже осмий рік жив в ній. Світ його був маленький: фабрика і помешкання. Цікавився тільки роботою, щоби заробити і гризся своєю гризотою, про яку ніхто не знав. Він ані разу не був в місті, бо немав чого. Найбільш необхідні річи відкуповував старими в своїх товаришів, бо видавалося йому, що так краще, на половину дешевше. Не пив, не гуляв і щож його могло цікавити? У вільні від праці хвилі спав або сидів на своїй постелі і в душі молився: за свою жінку, за ді-тий, за себе і за свої гроші. Місто лякало Матвія, бо в ньому було багато людий, багато панів. Він знав, що місто здирає бідного і тому оминав його. Це поняття вкорінене ще з малих літ, з рідного села. Мужик все ненавидів місто, бо воно грабує його і поневірює, зневажає. В селі, де відома йому кожна деревина, кожний горбок, він сміливіщий, вільний, а в місті, серед гамору, крику і високих невідомих будинків, робиться він малий та переляканий. А Матвій нічим не змінився з того часу, нічого не навчився. Роки минали в праці, в нужді, серед одної й тої самої обстанови і він не міг зрозуміти, що можна жити инакше. Він почував свою темноту і безпорадність і власне це почуття гнітило його тяжким каменем.
— Де вже мені темному та простому... — думав собі і ще нище корився всім умовинам.
На другий рік праці у відливарні, його забрали від піску в пятий відділ. В цьому відділі випалювали готові залізні шруби і кільця. Спершу Матвій злякався, як прийшов туди, бо думав, що попав в пекло. В широкій — до не-можливости душній кімнаті вганяли цілком голі робітники і серед хриплих окликів виконували свою роботу з такою швидкістю, неначе вони були не люди, а машина. Здовж задньої стіни виднілися великі печі на подобу краєвих сільських печей. Горів в них вогонь безнастанно і наповняв робітню такою страшною спекою, що з усіх робітників ллявся піт відрами, а часто деякі мліли. Близько печі годі було підійти одягненій людині, бо навіть через одін-ня пекло. Але робітники були приневолені підходити близько цілком голі, не зважаючи на це, що пече. Хто не видержував, того звільняли з роботи.
У цей відділ прибували готові дрібніщі знаряддя, вилиті з заліза, але ще не випалені. Шрубки і кільця були сиві і їх необхідно було випалити та очистити від волохатих-дрібних залізних пилинок, що вийшли з форми. Це й робив Матвій. Надів маленькі штанці, ніби до купелі і кремезна, волохата постать його, звертала на себе увагу всіх робітників. Він місив глину, накладав в готовий горщик шруби і кільця, замащував їх і на залізних вилках підносив горщик та ставив в піч. Так один за одним, аж доки ціла піч не була заповнена. Тоді замащував цілу піч і далі приготовляв нові горщики. Вогонь пік, пражив його тіло, та Матвій терпів. Він тільки два рази в перших днях зомлів, але на нього бризнули холодною водою, змили намоченим рушником ціле тіло і він працював далі. Слабші товариші мліли кожного дня по два-три рази.
В означений час вибірав Матвій горщики з печі. Знову залізними вилками витягав їх і висипав в дротяний кошик з двома великими ухами. Кошик брав руками і занурював у великій бочці з мазюкою, від якої випалене залізо ставало чорне та чисте. Залізо було червоне, аж біле і від нього кипіла небезпечна мазюка, якої треба було дуже берегтися, аби ні одна краплина не бризнула на тіло. Спалила-б аж до кости.
Всю цю роботу треба було виконувати надзвичайно хутко, без одної хвилинки відпочинку. Навіть слова не можна було заговорити, хіба крикнути, перестерегти товариша перед небезпекою. Наставники заходили час від часу і наглядали, хто як працює. Коли не виконував хтось назначеної роботи, того звільняли. Страшним напруженням сил добував робітник кожний цент.
Матвій дуже боявся звільнення з праці, бо знав, що значить опинитися в армії безробітних. Хоч сила в нього була, але вечерами, після праці, почував він з переляком, що вяне. Ранком вставав цілий розбитий, тяжкий і добував всіх сил, аби перемогти себе. Біг на фабрику, ровдягався і як-би до боротьби з страшним ворогом кидався у свій пекельний відділ. До зомління лякала його думка про недугу. Вінже прекрасно знав, що хто один день не прийшов до роботи, той тратив її, бо фабрика легко могла взяти собі цілі сотні нових робітників, які облягали її кожного дня на майдані. І працював Матвій не тільки силою, але й думкою. На все вважав, всьому старався надати як найбільшу скорість. І за цю роботу одержував теж 8 доларів і 10 центів в тиждень.
Отак минали місяці й роки. В життю Матвія не заходили ніякі зміни. Кожний день був подібний до себе, як життя Матвія від дня приїзду в Америку.
Американський капітал ріс — розростався переважно з крівавого поту європейської бідноти, темної маси, що продавала свою силу за будь-яку платню. Соціялістичні ідеї були недоступні для переважаючої більшости цеї маси і приймалися дуже повільно. Коли уявити собі більше таких, як Матвій Шавала, то стане ясно, що годі було зацікавити їх чимбудь. А Матвій був ще виїмком. Він не знав гулящого життя, не знав піятики, а жив так, як та пчола, що трудиться-працює і пасічник легким коштом забірає її працю. Це був покірний раб, темний, затурканий життям чорнороб.
Більшість чужинців-робітників проводили своє життя на роботі і в картограйстві, піятиці та крівавих бійках. Алькоголь держав їх міцно в своїх обіймах і висисав з них останні краплі крови. Молоді хлопці по кількох літах такого життя, повертали в рідний край знищеними, старими немічниками.
Хатнє товариство Матвія Шавали цілком не відповідало йому і він це відчував, але був без-радний. Затурканість його доходила до того, що він боявся навіть найти собі краще помешкання. Впрочім — він не вірив в краще. Знав, що куди не піде, скрізь це саме буде. А знайомих він не мав. Жив своїм замкненим, тихим світом і тільки з болем приглядався цьому, що діялося на його очах.
Дванайцять Литовців, з якими жив Матвій, були молоді, кремезні хлопці, а їх ватажком був найвищий і найсильніщий з них Антонас. Літами він дорівнював Матвієві і гордився найдовшим побутом в Америці. Одинадцять Литовців слухали його у всьому і боялися, бо Антонас був скажений для кожного, хто не пови-нувався йому. У вільні від праці хвилі він грав в карти і звичайно вигравав всі гроші від своїх товаришів. Але грошей ніколи немав. Обо-вязково кожного дня він був пяний, головно вечером, а в неділю мусів побити когось. На всі весілля і гулянки водив він своїх співтова-ришів і вони почували себе безпечними під захистом його кремезних рук.
Ніхто не знав минулого Антонаса, бо він ніколи не росказував. Довгий побут в Америці, праця і руїна здоровля, не вспіли знищити його дикости. В його голосі ніхто ніколи не чув мягкости. Навіть, як був до безтями пяний, то ревів і пінився від злоби, що немає сили встояти на ногах.
Антонас Матвія не любив. Спершу хотів він взяти й його під свою владу, але це, може перший раз в життю, — не вдалося йому. Матвій заявив, що він краще піде на вулицю спати, а не буде пити ні грати в карти. Тоді Антонас скривив своє широке-поморщене обличчя, гидко плюнув в Матвієві ноги і злобно просичав по литовськи: — Ту рипузя!*)
І з того часу не займав Матвія, але й не звав його инакше, як жабою.
Матвій теж ненавидів Антонаса і дуже боявся в душі, що колись доведеться йому помірятися з ним силою. Такі "грішні" думки мучили його цілий час і він молився, щоби позбутися їх. Боронили Матвія перед нападами і зневагою Антонаса всі — і одинайцять Литовців і стара Зумар і дівчата з піддаша. Боронили не з любови, а з жалости до того тихого, скуленого чоловічка, що ніколи не сказав гіркого слова нікому.
Дві кімнаті, в яких стояло 13 ліжок, ділилися від себе дверми, в яких поправді не було дверий, тільки отвір. Матвієве ліжко стояло біля вікна і він хоч хотів або не хотів, мусів бачити все, що діялося в другій кімнаті, де був Антонас.
Коли надходила вечера, то всі мешканці о-крім старої Зумар, мусіли вечеряти біля одного довгого стола в кімнаті Антонаса, бо такий був звичай. Матвій сидів на крайчику лавки, а напроти нього здорова-молода Литовка Марія. Кожний мав своє визначене місце і по тому боці, де сидів Матвій, сиділи найслабші силою. По другому-ж Антонас з своїми першими гільтяями, які були вірними йому. Поміж кожним обовязково сиділа одна дівчина, або як казали Литовці — "марґіня". Дівчата більше поневолі приходили сюди, бо Антонас платив за них вечеру та звичайно кидав їм в пя-ному стані гроші. А мав він добру роботу, виливав форми у фабриці і одержував платню не за день, а за кількість вилитих форм. До того, він вигравав в карти майже весь заробіток своїх товаришів і гроші ці роскидав скрізь, де тільки хотів.
Саме від кількох місяців почалося велике безробіття і впершу чергу стратили роботу дівчата. Згодом й кількох Литовців звільнили з фабрики і всіх їх годував Антонас На кожному кроці хвалився цим і вимагав від всіх за цю ласку сліпого послуху.
"Ґарєлкус", себто горілка, мусіла бути і мусіли її пити навіть дівчата. Чарка переходила з рук до рук, а як доходила до Матвія, то Антонас всею силою ненависти і зневаги міряв його очима і знову сичав звичайну лайку:
— Рипузя...
Один Матвій не пив і з усіх найбільше жаль було йому дівчат. Він дивився на їх пожовклі-змарнілі обличчя, на їх запалі очі, що неприродно загорювалися від горілки і хотілося йому плакати. Свідомий був Матвій того, що ці нещасні дівчата дорого платили Антонасові й його товаришам за цю вечеру і за прожиття Але мовчав.