Для цього потрібно було обов'язково забігати наперед, бо штани при сучасній моді фактично нічого не означали...
Масик сидів і спалахував, як червоний кашкет на привокзальній площі.
— Фундаментально не був,— повторив Панчішка.— Але мені розповідали, що в "Либеді"...
— До речі, Стратоне Стратоновичу, ви знаєте, звідки походить назва Либідь? — сідав на свого коника Ховрашкевич.— Ця історія починається ще за часів Щека, Кия і Хорива. До речі, вулиця Хорева, ще й досі, як не дивно, збереглася на Подолі. Там колись жив Хорив. Але назва Київ пішла не від Хорива, а від його старшого брата Кия...
— А кий?
— Не зрозумів?!
— Ну, кий?! Більярдний! Ви не знаєте, звідки походить назва кий, кийок?! Не від цього брата?
— Ви даремно смієтеся, Стратоне Стратоновичу. Даремно, а я вам доведу. Етимологічно, а хочете — лінгвістично. До речі, ви знаєте, що є така наука, як лінгвістика?..
— Ви мене на лінгвістику не збивайте. Ви мені прямо скажіть: у "Либеді" ви були чи ні?
— Не був.
— Отак би і зразу. А в "Наталці" чи "Верховині"?
— Я був, Стратоне Стратоновичу,— втручався Панчішка з діамантовими кінчиками вух.— Це не те. Типове не те. Нема шику.
— Що мені ваш шик. Мені не шик потрібний, а шинка.
— Так дозвольте, Стратоне Стратоновичу, закінчити... Так от, слово "Либідь" походить не від Лебедя, як дехто вважає... Лебеді — то птиці. До речі, ви знаєте, коли гине лебедиха, то лебідь піднімається високо вгору і каменем...
— Будемо закруглятися. Уже розвезло. Його до ранку не переслухаєш,— казав Стратон Стратонович і підводився з-за столу.— Розпатякалося! Ви собі як хочете, а я поїхав...
— Стратоне Стратоновичу, а на коня? До речі, ви знаєте, звідки походить оцей вислів "на коня" або "на стремено"? Ще за часів Запорозької Січі, коли козаки...
— Це його патякання уже ви, Панчішко, послухайте, а мені час...
— А даремно. Це дуже цікаво. Я ж кінчав історико-філологічний факультет. До речі, я закінчив... Я не хвалюсь... Ви знаєте... Але я закінчив його з відзнакою, хоч майже ніколи нічого не вчив. Я завжди читав. І за фахом... Чуєте, Стратоне Стратоновичу, за фахом я більше історик, ніж філолог.
— За фахом усі ми історики,— уже з порога кидав Стратон Стратонович.— А за професією — бух-гал-те-ра-á! З нарукавниками! — Потім вибивав з мундштука недопалок і тільки після цього лагідно казав: — Ви тільки мені тут, хлопці, дивіться. Щоб ніяких слідів не лишалося. А то ще "Фіндіпош" спалите...
Панчішка розпливався в рожево-оранжевій посмішці і запевняв Стратона Стратоновича, що все буде "в ажурі". Ховрашкевич пояснював, звідки пішов цей вислів, але Стратон Стратонович уже його не чув. Його вечірня програма на цьому закінчувалася, як і наш восьмий розділ.
РОЗДІЛ IX,
в якому розповідається про добрі прикмети, велике затемнення, місто-парк, механіка Бублика, донечку Ротшільда, пончики, оголошення, філолога у відставці, матусю Карапет і її майбутнього квартиранта
Усе складалося якнайкраще. Такої гостинності від столиці Сідалковський не чекав.
— Це добра прикмета,— гадав він,— Столиця приймає в свої обійми провінціала.
А треба зауважити, що Сідалковський належав до людей забобонних, але від посторонніх це приховував і навіть соромився, бо про людське око вважав себе переконаним атеїстом.
Отож гостинний прийом на пероні він відносив до гарної прикмети, але навіть не підозрював, що його гучне прибуття до столиці співпало з хвилинами великого затемнення. Якби про це Сідалковський дізнався своєчасно, він згодом усі свої життєві невдачі відніс би саме до цієї події. Та цього Сідалковський навіть не помітив. Того вечора електромережа працювала справно, а лампи денного освітлення горіли краще, ніж будь-коли, бо на багатьох підприємствах міста якраз розпочався тиждень економії електроенергії, і на Сідалковському подія великого затемнення не відбивалася ніяк.
Можливо, Сідалковський поводився б так, як слід поводитись під час затемнення сонця, але його про це ніхто не попередив, а календарями він не користувався — навіть тими, що виходили мільйонними тиражами. Отож тепер зрозуміло, чому він нічого на собі не відчув, окрім, звичайно, страшенного потягу прийняти квіти з рук Тамари та виступити від імені польської делегації, за члена якої його спочатку прийняли. Але цим бажанням, як гадав Сідалковський, він передусім завдячував трьом полякам-селекціонерам і випитому на дурничку коньяку, що пізніше перемішав його ще й з горілкою, вином і чеським пивом "Будвар", якого Сідалковський не любив, але пив заради закордонної назви і гарно розмальованої етикетки.
Сідалковський ішов Києвом, а назустріч йому посміхалося сонце. Воно освітлювало Хрещатик, лаврські та софійські золоті бані, переломлюючись, вибухало яскраво-сліпучими спалахами на каштанових свічках і навіть грало зайчиками на припорошених черевиках Сідалковського, які аж ніяк не вписувалися у ці чисто вимиті київські вулиці й тротуари. Він ішов повз Ботанічний сад університету між стрімких тополь та розлогих каштанів і думав: "Не місто, а суцільний Парк культури та відпочинку. Ради такого міста варто жити, але не в цьому будинку". Сідалковський глянув на величезну споруду із бетону й скла, над останнім поверхом якої пливли хмари і яка, здавалося, просто наповзає на оперний театр, ставлячи перед собою єдину мету — розчавити його.
Колись тут, на Володимирській вулиці, під цим самим номером, де тепер виросла оця величезна багатокліткова споруда, у старовинному й напрочуд гарному будиночку знімав кімнатку холостяка колишній матрос і приятель Сідалковського — механік Бублик із річфлоту. Тепер не було ні тієї кімнатки, ні механіка Бублика. А саме в нього й збирався тимчасово кинути якір Євграф Сідалковський — любитель моря і пригод. Та механік Бублик давно вже поміняв своє парубоцьке життя на затишну малосімейну квартиру й жив тепер, як сказали Сідалковському на річковому вокзалі, десь аж під Херсоном.
Сідалковський вийшов від чергового по вокзалу з таким почуттям, яке було в Робінзона Крузо після першої ночі, проведеної на невідомому острові. На душі раптом стало тоскно, як у квартирі, з якої несподівано виїхали усі гості, залишивши одного хазяїна серед умебльованих кімнат та мовчазних портретів.
Сонце зайшло за хмари, а Сідалковський вийшов з-за рогу і знічев'я побрів Володимирською вулицею до Золотих воріт. На воротах золота не було, як і до реставрації. Залишилася тільки назва, яка викликала нездорові асоціації. Сідалковський поліз у кишеню, наперед знаючи, що там нічого нема. Та, на своє здивування, засунувши два пальці в нагрудну кишеньку піджака, несподівано витяг звідти невеличку срібну монету. "Звідки?" — подумав він, пам'ятаючи, що дрібних на здачу ніколи не брав, хоч ніколи не мав і крупних. Раптом згадав офіціантку з ресторану "Україна". Це вона, здається, вчора сказала йому: "Чайових не беру. У мене чоловік багатий!" "Донечка Ротшільда",— подумав про неї Сідалковський. Несподівано у нього засмоктало під ложечкою. Він присів на лаву і чомусь уявив собі молоду й вродливу офіціантку. Вона сиділа на підвіконні в напіврозстебнутому халатику і в капронах, колір яких найбільше подобався Сідалковському, їла ковбасу і шматочки викидала приблудному псові. "Дама з собачкою,— знову подумав про неї Сідалковський.— Має добре серце, гарні коліна і напівкопчену ковбасу".
— Ви з усіма так щедро ділитесь своїми сніданками? — поцікавився Сідалковський.
— А ви такі ж самі голодні, як цей пес? — відповіла йому гостроязика офіціантка.
— Порівняння не зовсім вдале, але перша половина речення точна.
— Тоді я і з вами можу поділитися.
— Буду безмежно щасливим. Але знаєте... — Сідалковський зупинився.— Я добре орієнтуюсь у вікнах, але погано запам'ятовую двері.
— Другий поверх, квартира номер сімнадцять...
— Можете накривати стіл,— посміхнувся своєю чарівною посмішкою Сідалковський і щез за рогом будинку, оповитим плющем і щедро усіяним повзучими настурціями...
Раптом Сідалковського хтось штовхнув під бік. Він прокинувся і розплющив очі:
— Спати треба вдома...
— Або на вокзалі,— додав від себе Сідалковський, дивлячись на двох мужчин з банками зеленої фарби в руках і свіжими щіточками, безкоштовно виданими начальником жеку.
— Фарбувати будемо. Уже весна,— сказав, ніби виправдовуючись, один з них.
— Спасибі за повідомлення,— відповів Сідалковський і попрямував у готель. Його раптом потягло туди, як, бува, тягне злочинця на місце злочину.
Він відчув себе втомленим і розбитим. Тому його гарна зовнішність, як і небо, що несподівано вкрилося сірими хмарами, нагадувало слабо проявлений позитив на матовому склі. А стрункість, котра ще вчора могла прирівнятися тільки до офіцера-стройовика, тепер стояла під знаком запитання. Коли Сідалковський горбився, йому до двох метрів не вистачало аж двадцять сантиметрів, але коли випрямлявся — всього дев'ятнадцять. На сонці мав плечі по околу — сто тридцять сантиметрів, у тіні — сто двадцять п'ять. При зігріванні штучним теплом: грубкою, електрокаміном, батареями парового опалення — всього шістдесят вісім, але в діаметрі.
— З такими даними люди могли народжуватися тільки на Поділлі,— не без гордості казав про себе Сідалковський.
Тепер він поспішав до готелю. Втім, міг цього й не робити: там його вже ніхто не чекав. Делегації поїхали у "Фіндіпош", щоб на місці познайомитися з "Третьою теорією" Ховрашкевича та його новою концепцією. А Славатій Мурченко помчав кілька хвилин тому в райком комсомолу, де йому пропонували посаду завідуючого сектором обліку замість молодшого наукового співробітника "Фіндіпошу".
Так що того дня Сідалковському не вдалося здійснити своєї маленької ранкової мрії — лягти в номері готелю і заснути сном курсанта першого року навчання. Оливкові очі Тамари, які так сподобалися у перші хвилини їхнього знайомства, а згодом розчарували Сідалковського, ми на деякий час залишимо в спокої. Але скажемо так: усе, що з'явилося напочатку нашого роману, згодом обов'язково вистрілить, навіть те, що на перший погляд здається незарядженим. Сідалковському подобалися, до слова сказати, саме такі очі, бо він тоді ще не читав повідомлень у пресі, що Європа уже давно перейшла на зовсім інші, а такі, як у Тамари, місяців зо три тому вийшли з моди.