А тому в грудні 1886 року прийшло повідомлення Особливого комітету, в якому писалося: "Посилка російського військового корабля для захоплення одного чи кількох островів в Тихім океані з метою заснування там російської колонії не є сьогодні побажаним, тому що підняття прапора неминуче втягло б уряд у цілу низку заходів, які дорого коштують, але не приносять істотної користи для держави". Цар Олександер 3-ій без вагання підтвердив це рішення Комітету своїм висновком: "Вважати цю справу остаточно закінченою, Миклусі-Макла-еві відмовити".
Так закінчилась висунута ідея про заснування колонії. Це також коштувало Маклаєві багато здоров'я. А те, що навіть Академія наук спершу відмовилась прийняти тридцять скринь його колекцій, що становлять для науки величезну вартість, свідчить про примітивізм провідників тодішньої російської науки та їхнє реакційне нас-тавлення.
Це ще раз показує, в яких обставинах доводилося працювати такій передовій людині, як Миклуха-Маклай, який так багато зробив для Росії, але одночасно зазнав багато й нападів у пресі, ігнорування та цькування. Тому не тільки хвороба, н а яку він захворів ще на Новій Гвінеї, а й ці гіркі обставини довели його до могили на 42-му році життя. Навіть його чудовий щоденник "Серед дикунів Нової Ґвінеї" вийшов уже після його смерти.
Мимоволі пригадується й доля нашого земляка, співака й композитора Максима Березовського, який, повернувшися до Петербургу з Іатлії, де був на вершині слави, де його опери ішли там з великим успіхом, в Росії був зневажений, ігнорований, не дістав відповідної праці і покінчив самогубством ще в 1777-му році.
Як довідуємося з книжки спогадів Івана Шаповала ">В пошуках скарбів", наш відомий дослідник Козаччини, Запорізької Січі проф. Дмитро Яворницький теж був знайомий з Миклухою-Маклаєм. А Яворницький теж був завзятим дослідником, це ж він розкопав понад 1000 козацьких могил, це ж він зібрав у Січеславі (Дніпропетровському) 75 тисяч експонатів з козацької старовини, а, шукаючи тих експонатів і лазячи по Дніпрових порогах, по раз надам і зламан кілька ребер, що теж свідчить про його завзятість у своїх пошуках. А одного разу під час розкопування могили був засипаний землею, але його врятували ті селяни, що допомагали розкопувати. Проте деякий час він ходив на милицях. Мик-луха-Маклай, певно, багато разів чув про професора Яворницького, автора "Історії Запорізької Січі" та багатьох історичних та фолкльорних розвідок, а також і лектора університету і, нарешті, в 1877 році вони зустрілися в Петербурзі. Миклуха-Маклай саме повернувся після другої подорожі по Новій Гвінеї. Наш земляк, відомий художник Ілля Рєпін, саме намалював відому картину "Запорожці пишуть відповідь турецькому султановій, на якій в ролі писаря позував і сам Дмитро Яворницький. Яворницький хотів подивитися на готову вже картину й зайшов до І. Репіна, і там застав і Миклу-ху-Маклая, з яким їх відразу й познайомив господар.
"Розмова тривала до пізньої ночі, — як розповідає І. Шаповал. — Яворницький цікавився життям, діяльністю й мандрівками славнозвісного вченого-антрополога та етнографа. Михлуха-Маклай охоче розповідав йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуаської раси, розповідав про своє перебування в Новій Ґвінеї". . .
"Говорив Миклуха-Маклай якимсь гортанним голосом, напевне, довге перебування дослідника в чужих краях відбилося на його акценті. . . Сидів тоді Миклуха-Маклай на канапі, по-турецькому підібгавши під себе ноги".
Пізніше Д. Яворницький навідався на квартиру Миклухи-Маклая, який жив в той час з родиною в Петербурзі на Галерній вулиці. Він сам^був хворий. Скаржився на легені, ревматизм та невралгію. Він намагався перебороти свої недуги й весь час працював над своїми записами, зробленими під час подорожі. їх, зрозуміло, ріднило не тільки те, що вони українці, а й спільні зацікавлення. Яворницький побачив багато колекцій з ма-теріяльної культури, які зібрав Миклуха-Маклай під час своїх мандрівок. Хотілося Яворницькому придбати з того дещо для свого музею, але через стан здоров'я господаря не зважився. А в квітні 1888 року Миклуха-Маклай помер.
Професор Яворницький ще відвідав дружину покійного, яка й подарувала йому частину рідкісної колекції. Це була переважно зброя: щит з панцира черепахи, щит з шкіри крокодила, з вуха слона, списи, стріли, два сагайдаки з крокодилячої голови та луки, обтягнуті шкірою. Ті речі й досі експонуються в Дніпропетровському історичному музеї.
Авто вже наближалося до Маданґу, проїхавши знову шістдесят кілометрів. І хоч я був трохи стомлений, в душі цвіли радість і задоволення, що пощастило хоч дві-три години побути на стежках славного Миклухи-Маклая, відвідати місцевості, про які я мріяв багато років.
Правда, хтось скаже, що цікавлюсь і славлю людину, що віддала свої сили і знання гнобителеві України — царській Росії. Але, підходячи до цього питання об'єк-
Наші подорожні збирають у річці плескате каміння, на якому пектимуть картоплю та готуватимуть інші страви. Фото П. В.
тивно, слід врахувати й ті моменти, що обставини українця Миклухи-Маклая не сприяли вихованню в нього більшої української свідомости, патріотизму, як він мав. Адже з молодих років довелося йому жити то в Росії, то закордоном. Але незважаючи на це, як бачимо з усього, він знав рідну українську мову, любив свою батьківщину Україну, а в своїх статтях виступав в обороні прав України. І це в той час, коли царський уряд сказав, що ні України, ні української мови "не було, нема й не може бути". До того ж його полем діяльности була наука, далека від рідних проблем.
З другого боку, погляньмо на наші еміграційні обставини, скільки тут наших молодих науковців, що походять з патріотичних інтелігентних родин, а часом і старших, наших знаних людей, які, здобувши тепле поплат-не місце, зробивши добру кар'єру, забули про Україну, занедбали свою мову, пішли в чуже середовище, не вклавши крихти користи в свою рідну культуру, мистецтво, у працю своєї спільноти. І їх ми чомусь не осуджуємо, хоч і слід було.
Розмовляючи з паном Вакуленком, що сидів поруч, я висловив ще раз жаль, що ми так пролетілись "галопом по Европам", не заглянувши до інших селищ, не оглянули пильніше околиць, не заглянули навіть до хатини правнука Туя. Хотілося б закінчити цю "епопею", як пригодницьке оповідання, якоюсь цікавою пригодою, сенсаційним випадком.
— Ви все шукаєте сенсацій? — з гумором сказав мій співрозмовець, але де їх тут візьмеш. Добре, що й так ми досягли заплянованої мети.
— Я, може, невдало висловився, — кажу, — але я мав на увазі якийсь цікавий епізод. А щодо слова "сенса-ція", то це можна розуміти по-різному. У журналістич-ному світі вважається, що коли вас покусав пес, то це ніяка сенсація, а коли ви покусали пса — то це справжня сенсація!
— Добра сенсація! — засміявся голосно мій земляк.
Наступного дня ми ще оглянули околиці Маданґу, побули на базарі, в багатьох крамницях, навіть встиг я з доктором Яськевичем зфотографуватись в товаристві симпатичної молодої папуаски, що стояла на базарі з дитиною на руках. Нас возив знову той же молодий папуас Джоні. Відвідали навіть католицький коледж, де навчалося з 60 студентів-папуасів. Правда, студентів саме не було, вони мали перерву в навчанні, але доктор Яськевич відвідав проректора коледжу, отця Кушніри-
На базарі в Маданґу. Кошики та інші ручні вироби. Фото П. В.
ка й мав з ним цікаву розмову. Він розповів про працю їхнього закладу, про ставлення студентів-папуасів до навчання. Отець шкодував, що студенти не дуже беруться за навчання: "Вони вчаться ніби лише для того, щоб здобути краще життя для себе, а не віддатися служінню церкві й Богові — казав він.
їхній учбовий заклад — це фактично семінарія, що має два ступені. Як закінчать цей, вступлять до семінарії вищого ступеня. На закінчення отець не без гумору сказав:
— А як воно буде з тими студентами і що з них буде, — сам Бог знає, а, може, й Бог не знає. . .
Поки доктор мав "інтерв'ю" з проректором, Вакулен-ко фотографував цікаві тутешні квіти на квітнику біля семінарії, а я розповідав молодим робітникам-папуасам, що саме косили моторовою косаркою траву на подвір'ї, про нашу недавню подорож до Ґараґасі, про Миклуху-Маклая та його пригоди.
Увечорі, коли ми повернулися від їдальні-ресторану, накупивши востаннє деяких сувенірів у продавців, що сиділи перед будинком, пан Вакуленко сказав сумовито:
— Ех, подобається мені Маданґ! Отак би приїхав сюди та й жив би до смерти. Але життя й обставини роблять людину рабом. Мусиш сидіти там, де вже нагрів місце.
ПРОЩАЙ, ПАПУА НОВА ГВІНЕЄ!
Готуючись до від'їзду, по вечері прощаємося з спільниками нашої туристичної подорожі. Вони саме повернулися з Сіпіку й розповідали про свої враження. А вранці, 3-го серпня, після сніданку тисну руки "чорним балеринам", що майже чотири дні годували нас смачними стравами.
За п'ятнадцять восьма авто відвозить нас до летови-ща, щоб летіти до Порт Моресбі, а звідти до Австралії.
На базарі в Маданґу в товаристві папуаски: Др. Т. Яськевич та автор книжки. Фото П. В.
У двимоторовому літаку всі місця й сьогодні зайняті. Навіть один пасажир сидів у проході біля кабіни пілотів на доданому стільці. Та й не диво, бо сьогодні вже початок серпня, а серпень та вересень — це тут головні місяці для чужоземних туристів. Гостеси-папуаски з гарними личками шоколядного кольору розносять уже по склянці помаранчевого соку.
У Порт Моресбі, довідавшись про наше прибуття, забирає нас дружина магістра Престашевського. Незабаром, приїхавши з праці, долучається до нашого гурту і сам господар. Під час перекуски розповідаємо про нашу подорож по Новій Гвінеї, про всі бачені дивогляди й контрасти в житті папуасів, де в гірських околицях люди й досі живуть так, як вони жили тисячу років тому. Особливо це торкається віддалених гірських околиць, де бракує найменших ознак цивілізації.
Під час розмови я згадав слова нашого провідника Ґері, що останній випадок канібальства трапився в провінції Чімбу десь у 1950-му році. Я запитав господаря, чи це справді так. Він гірко посміхнувся і сказав:
— Де там у п'ятдесятому! . . Ось тут, поблизу від Порт Моресбі, недавно стався випадок, що в селі помер чоловік.