І голова тоді не закрутиться, — ви це правильно сказали.
Рогожіну стало зовсім легко.
— Ну, спасибі на добрім слові... А ви ж сами куди? Чи не охота ще повоювати?
— Ні, моя путь додому. Я не салдат, а хазяїн. Є там у мене в Коноковому, під Армавіром сім десятин і дітей трійко. Хазяйнувати страх люблю. Щоб і садок мені й худоба й птиця—як на виставку. Перед війною виноградник затіяв, бібліотечку таку придбав. Мене тепер віжками від хазяйства не відтягнете.
— Ох, не вірю я в це хазяйнування! Війною пахне в повітрі.
— А то вже видно буде.
До Невинномиської добралися за м'яких зимових днів. Снігу майже не було. Ранками іноді над степом слалися тумани. В Невинномиській їм пощастило: на станції розвантажили два вагони лісу і салдати негайно реквізували порожняк, причепивши до чергового поїзду. Рогожін і Шаповал попали до числа щасливців, що набили вагони "до одказу".
На Коноковій сердешно попрощалися. Рогожін шуткував:
— Не засиджуйтеся, Михаиле Михайловичу! Ждатиму.
— А то вже далі видно буде, — повторив Шаповал свою загадкову фразу.
На Кавказькій устав і Рогожін. Тут, у хуторі Романівському, був штаб 39-ї дивізії, а по околицях стояли її полки й батареї. Рогожін поступив до Бакинського полку, в одну роту з Нагни бідою й Рябошапкою.
Нагнибіда почував себе ніяково після випадку на Прохлад-ній. Це своє почування він приховував зайвою метушнею. Радісно вітав заяву Рогожіна про бажання вступити до полку.
— Давно пора, Петровичу! Нам своїх офіцерів он як треба. Але Рогожін перепинив його:
— Будемо якось і без них. Я до вас не офіцером іду* а звичайним бойцем.
Нагнибіда вирячив очі.
— Як же це так ? Салдатів у нас досить, а офіцерів малувато. Навіщо воно здалося?
— А на те воно здалося, щоб ти мені більше не загрожував багнетом... І ке називав шкурою.
— Та хіба ж... Тожтакий випадок... Я сам себе не тямив.
— А треба, щоб і не тямивши себе, ти таки вважав мене за свого товариша, а не за офіцера. Одне слово — баста! Дуже прошу вас нікому не говорити про моє офіцерство. Хай воно не стоїть мені на перешкоді.
Нагнибіда мусів кінець-кінцем визнати, що так буде краще. Але неймовірний Рябошапка довго після того скоса придивлявся до Рогожіна. Що собі думає людина? Навіщо себе ставити в гірші обставини, коли це для діла непотрібно?.. Проте й він не мав підстав жалітися на Рогожіна: новий боєць першої роти старанно виконував свої обов'язки й був не поганим товаришем.
Козача Кубань, тим часом, гарячково творила самостійну кубанську республіку, силкуючись загородити її шаблями 33 своїх полків і багнетами 14 пластунських батальйонів. Правда, тут було дві течії. Старе Чорномор'я (Катеринодарська, Таманська, Полтавська, Єйська, Уманська й Чорноморська полкові округи), заселене колишніми запорожцями, схилялося до самостійництва й самоврядування. А "линійні" станиці (Уруп-ська, Лабінська, Кавказька й Кубанська полкові округи), заселені переважно дончаками й переселенцями з внутрішніх губерній, мріяли про "єдину неділиму" й поглядали на Дон. Переважали чорноморці, що нашвидку змайстрювали "демократичну республіку" за готовими зразками. Закони писала законодавча рада з товстенних, огрядненьких, статечних і ситих обранців, на чолі з учителем Рябоволом. Порядкував краєвий уряд, на чолі з меншовиком, колишнім редактором "Вільної України", Лукою Бичом. До уряду посадили кількох смирних і на все здатних інтелігентів із городовиків. Це звалося в їх "пропорційним представництвом".
Військовий отаман, полковник Філімонов, не виходив з волі "народніх обранців" і за це вони призвели його в генерали. А проте був він із "лінійців" і між своїми одверто агітував, що цивільних законодателів не вадило б розігнати багнетами.
Кубанські "народні обранці" сиділи в Катеринодарі й творили основи демократичного ладу. Хто мав землю, той і надалі нехай собі має; хто працював на хазяйських фабриках, той і надалі нехай працює... А спеціальна комісія мусить подбати, щоб хазяйська рука залазила вже до трудящої кишені цілком демократично.
Об'єднаний уряд Південносхіднього союзу почував себе в Катеринодарі як у Христа за пазухою. Розпакували свої чемодани, дістали недокінчені відозви й заходилися писати й засідати. Якраз в кінці грудня повернулися з фронту майже всі козацькі полки; На території Південносхіднього союзу запахло військовою силою й на порозі об'єднаного уряду появилися представники Антанти й посол від генерального секретаріяту України. Аґент Петлюри й Винниченка носив довжелезну шаблю, брязкав величезними острогами і майстерно читав запальні вірші про те, що — "було колись — Україна вміла панувати". Він доводив, що Таганрог, Ростов, Кубан-щину, Ставропільщину й половину Терека, як неподільну частину Великої соборної України, треба прилучити до Києва. Представники Антанти пропонували м'ясні консерви й молоко в бляшанках із запасів турецького фронту, але вимагали невеличкої послуги: наступу на Москву.
Наступати, навіть за консерви в бляшанках, об'єднаний уряд не міг. Незабаром події повернулися так, що доцільніше було відступати.
Область усе більше й більше насичували демобілізовані городовики-фронтовики й ешельони салдатів, із внутрішніх губерній, що не мали змоги рушити далі. В самому Катеринодарі на вулицях мітингувала сіра салдатська маса. На основних залізничних вузлах озброєною загрозою стояла 39-а дивізія. В Новоросійському розташувався Варнавинський полк і 41-й мортирний дивізіон. Молоді фронтовики — козаки бурували й нахвалялися розігнати з Катеринодару золотопогонник самостійників.
В кінці грудня в Катеринодарі зібрався обласний з'їзд городовиків, що обрав раду "народніх депутатів". Це був ультиматум краевому урядові. 6 — 9 січня уряд заарештував майже всіх членів ради й притяг їх до права за державну зраду. Настрій на Кубані і в самому Катеринодарі став надто напружений. Якось п'яток озброєних козачих офіцерів необережно появилися на вокзалі, в'натовпі салдатів, щоб навести там свій порядок. їх негайно розтягли на шматки.
Випадково полковник Караулов, так би мовити, військовий міністер Південносхіднього союзу й керівник усіх озброєних сил Дону, Кубані, Терека, Уралу й Астрахані, проїздив на той час мимо вокзалу. Побілівши до кольору своїх аксельбантів, полковник крикнув візникові: "Гони! 5 карб, на чан!" Дома з ним трапилася гістерика й він довго не міг опам'ятатися : на його очах це був перший випадок такого непоштивого ставлення до золотих погонів.
Коли на вокзалі все втихомирилося, об'єднаний уряд вирішив зробити серейозну й глибоку розвідку. Наймолодші з членів уряду, сотник Скворцов і хорунжий Бардиж, передяглися в цивільні пальта демократичного стану й віку і пішли в нарід дізнатися, чим він дише. "Народу" в Катеринодарі досить було на всіх вулицях і перехрестях, але здебільшого скупчувався він біля вокзалу й на базарі. Був, переважно, в сірих салдатських шинелях, з Гвинтівками за плечима або й так. Вертався з фронту голодний і злий, проїдав різне своє й полкове барахло, дожидаючись вільних шляхів на північ. Не мало вешталося й того люмпен — пролетаріяту, що взимку завжди тисся на Кавказ, насичуючи міста й станиці понад залізницею:
ЇЙолоді розвідники знали досі тільки офіційний Катеринодар. Але далі від цих різних чепурних улиць ї багатих будинків, у районі базару, бурував новий, невпокійний, розхристаний Катеринодар. По вузеньких вуличках, по робітничих комірчинах ріс і міцнів молодий, але вже вітрами революцій овіяний катеринодарський пролетаріят. А майдани й базар заповнював суцільною рухливою масою сірий, запальний натовп. Він продавав, купував, їв, мітингував, бив воші, спав на порожніх лар-ках і розважався, як умів. Десь у гаморі гупали невтомні ноги танцюристів, а високий хриплий голос змагався з гармошкою:
"Ех робив, не гуляв, —
ні чобіт, ні халяв, —
а додому прийшов,
то позбувся й підошов. Гостра, неприхована ненависть до військового уряду, до офіцерства й панства перекочувалася по натовпу дошкульними кучерявими фразами.
— От тобі й свобода!... З генералами та отаманами на шиї.
— Був один цар, а тепер — як собак нерізаних!
— Не журись, браток, — виріжемо!
— Дак чого ж далі ждати? Бий собачу требуху, крий .золотопогонну сволоту... в богове око... в богородицину ніздрю
— Не гарячись, товаришок, — дай сили зібрати.
До членів уряду, помітивши їхню розгубленість, підійшов рудовусий здоровило в такому дранті, що ввесь він світився наскрізь, мов карась у ятерині. Сіре обличчя з червоними очима й сизим носом не віщувало нічого доброго.
— Купіть граждани, портсиґар... Знаменита штучка, доложу я вам.
І він сунув під ніс прегарну визолочену цигарницю з князівською монограмою на ній. Скворцов лякливо поточився назад.
— Не треба, голубчику, я не курю. Очі продавцеві хижо блиснули.
— Брешеш, гнидо! Я курця за десять кроків бачу... Ну, купи тоді пальто.
— Я... яке пальто?
— Не розумієш, яке пальто? Оте, що на тобі. Приміриз його, а тепер і назад? Скидай тоді, коли не хочеш!
І він рішуче простяг руку до закомірка злощасного члена уряду. Скворцов побілів: під пальтом у нього була тужурка з погонами.
— То... товаришу... що за шутки?
— Які там шутки? Знімай, гаде, доки з шкірою не сцу-лив! Іш, який хлюст!
Кругом сміялися:
— Правильно, Довбня! Які там шутки з буржуями ? Ти потруси їм добре кишені!
— Краще душу їм витруси, паразитам!
— Не мішайте, тут чесна комерція йде... Дак кажи, сопля, береш пальто, чи ні?
— А...а...а скільки ви хочете за нього?
— Ех ти, заяча душа! Вся ціна тобі, сукиному синові, п'ять карбованців !... Давай п'ятку на обід і чорт з тобою!
На думку члена високого уряду це була ціна цілком підходяща. Він швидко витяг п'ять карб, і віддав їх, силкуючись усім обличчям показати, що це тільки весела шутка. Сіро-землистий з переляку Бардиж метнувся геть за Скворцовим з майдану. А навколо гиготало й тюкало буйне населення підвладної їм території, проводячи їх рясними побажаннями.
— Подожди, поросяча душо, не тікай так швидко! Візьми собі граматку на пам'ятку, дома почитаєш"
Молодий козак Чорноморського полку догнав Бардижа і ткнув йому до рук невеличкий аркуш паперу.
Це був жахливий день для об'єднаного уряду Південносхіднього союзу. Інформації з области повідомляли про організацію революційних бойових загонів в Армавірі, на станції Тихоріцькій, в станицях Кримській, Слав'янській, Петропавловській і так далі й так далі.