Вдруге рипнувши з хати, розди— вився, пізнав обкущену безовим віттям криницю, звідки до призьби біг заспоришений протопт, ледь примітний, буцім немічної людини вена, впізнав здичавілий садок у рівно підбілених яблунях, малинник уперемішку з аґрусом, що запавутинює подвір’я непролазними хащами, — і признав себе вдома, і відчув себе старшим.
Спекотнява спала, "смерком відвідаю бабу Катерину, хліба їй віднесу, бабина хатка невдалік від садка, притулилась до пагорба, де колись була церква, міндобривний склад, а відтоді, як ветху будівлю хтось тверезий підважив бульдозером і підвали потяг на топливо, там колгоспна обора, бабці добре працювалось на пенсії, не могла навтішатися: так близько йти доглядати телят". Двоє хлопців на конях гнали череду на пастівень, нагаями стріляли над куцорогими головами, над запалими здухами різномастих корівок із хвостами на спинах. Йому закортіло прогнатись галопом і зупинитися в полі, зірвати навдиби коня, обома руками натягнувши кантарку, проте не зваживсь гукнути, брів помаліше, доки верхівці не завернули з худобою в закло.
Мухи злітали над ляпахами коров’янки, пилюга факала під ногами; в загуслому мареві обрій бовванів лісосмугами й виліском, аж здавалось: крайнебо вужчає, як і подвір’я в густому малиннику, вицвітає разом з попонами врунистих піль в загорожі посадок, що верховітими зазубнями підпилюють небо. Натрапив на кладку через рівчак, де чорні кінські п’явки, чуючи непогодь, лізли на берег, товстіли, нагріті іржавим торф’яником; запашисте повітря ковтнуло хижий присьорб води під дошкою, — звуки нишкли, щоб перегодом повернутись до спраглої землі розголосом дощу і грому, "десь має бути криниця, а може, відро затаскали?"
Тим знайомішим був скрегіт цепа, а зіпхнуте із цямрини відро, злегка видзвонюючи, проковтнулося мороком, і долоня нагрілась, шоргикаючи об намозолену корбу, — призабутий мій світе, життя моє: білі хмари піскуватої куряви над передгрозяним степом, закопичене фіолетом небо, коли вихор зриває і котить білаве курище шляхом, а навстріч вітровій горне клуби дощової пилюки і хвиля молодого дощу пригашує курне хмаровиння; грімна злива, коли дощини, не сльози, вмивають лице; і безсоння посвіжілої ночі, дух картопляного цвіту стуманілим досвітком, сира прохолода від чисто змитого сльотавим вітром сошейного бруку, охатнений запах настінних вінків із волошок, лепехи, нагідок та горідчикової м’яти, незрушне перед навальними снігами крайнебо і розкрилено й вільно ширяючий кібчик в підхмар’ї, далекий пташиний перегук вслід за чорно зринаючими ключами, свіжі непочаті скирди по злущених стерновищах і низько-низько вклякаюче, вижахле сонце над ними, — корба люто повискувала, цеп наструнився під вагою відра, що глухо й непорожньо гупало в кадки, далі чулась луна розплесканої від удару води, далі вологий ланцюг обвинув суху деревину, і рука перехопила на вильоті вигнуту навпіл дужку.
Студінь трудила зуби, Андрій відхекався й знову припав до відра, цмулив помаліше, надпив до середнього пружка, тоді з розмаху линув воду на пилюжну траву: запахло дощем, вмита зелень сяйнула осонценим блиском.
22
Сів подалі від греблі, куди не сягала пилюка, піднята вантажівками, що везли від станції міндобриво в паперових мішках.
Розмотав закидушку, нахромив на гачки хлібні горошини і, пропустивши жилку через великий і вказівний пальці, чув, як вона сюрчить за натягнутою резинкою. Раніш ставка доглядали, колгосп запускав коропців, — наживи робака і стьобай в очереті, — а на видноті рясніли таблички, де пожежною фарбою горів штраф у півсотні карбованців і сторож дуплетом ціляв із "ружжа" сірих чапель, "таке паскудство, краде, понімаш, коропців, а хулі йому!", скидав їх за місток у вируючу шуму, "як побачу в дзьобакові рибину, мені буцім серце виймають", потім йому десь кістка застряла, ні всидіти, ні влежати не міг, цілий день кругаля увихався ставком, матом-перематом обкрикував береги, забродськими чобітьми натикаючись на донки по мілководдю. Звично покрикуючи, одного вечора сторож клякнув невдалік од води і зірвався на виск: люди, купаючись, помічали від греблі, як старий гребе п’ятірнями кротовину, а хлопчаки крізь очерет розрізняли скорцюблену постать і думали, "може, сторож розплутує найдену донку", і, користуючись миттю, підступали ближче до чистого плеса, де ліпше клювало. Спершу волав, захлинаючись болем, далі тихіше й тихіше, а коло мосту люд міркував, що чоловікові допекла гостра кістка, бач, лізе в землю, а хлопчаки остерігались вилізти на сухе, подумуючи, що сторож горлає на них і оддалека не можна розчути слів, потім сутемінь і тиша обкутали виярок, продудонів бекас, мов одлітаюча в заграву душа, хтось, чалапаючи босоніж і біліючи голим тілом у довгих чорних трусах, прибіг до кротовини, похилився, присвиснув і загукав, що старий захолов уже.
Після похорону колгосп мусив штрафи замінити білетами, "кому охота загризатись за ту нещасну платню?", люди посунули плавом, бо ніхто не ганяє, їхали мотоциклами із району, із ближніх сіл — і риба сама собою перестала клювати.
За мостом, звідки долітав шум спадаючого потоку, раді вигуки й радісна лайка, парубки відмивались від польової втоми, по черзі підставляли спини під срібний струмінь. В ніші мосту Андрій бачив їх мокрі голови над лезом сонячної гладі.
Пахощ татарського зілля стояла в долині дурманно й незвітрено; Андрій витягнув снасть, захромив голі гачки в соснову обстругану дощечку, за греблею стрів засмаглу ватагу, — всі крикливі і збуджені купанням, всі знані від школи, загукали врізнобій:
— Наловив риби в город?
— Вночі з плужком протягнути б...
— Кругом мілина: аби волок добрий.
— Оставайся, наловим на закусь.
Андрій знехотя відказував, шукаючи привід, аби хутніше покинути гурт; хто витрушує воду з вуха, стрибаючи на одній нозі, хто розчісує злямчені косми п’ятірнею, хто, прикуривши, задмухує сірничину і встряє до балачки:
— Скоро могоричити будем?
— Та й чого раптом? — хмикнув Андрій.
— Хе-ге-ге. Не придурюйся.
— Оно тестьок добру сулію вигнав.
— Хвалився на тракторнім стані.
— Всіх просив, а цей прибідняється.
— Кажи, на коли свайба.
— Прийдем шалаша напинати.
— Скоро, — відказав Андрій звеселіло.
Чужий сміх заставив повірити у весілля; пхаючись греблею, міркував, що село є село, пліткування й пересуди, може, не просто теревені, а добра осторога, "тут за всякого всяке відомо, тут важко втаїтись надовго, тут зоріє спільна невидима совість, тому люди вишевкуються на нові місця, де нікому незнані вони, їхній рід, де ніхто не засуджуватиме словом; тому батько не видужав, плюнув, озлів, повіявся в безлиху, вістуючи дітям, що всі вони, всі розлетяться слідом, наче іскри з точильного круга".
Ще високе, в три дуби, світило видовжувало тіні, обливало дерева чітким темним блиском, від північного обрію громадились хмари, вузькі, мовби протопти на голубій кризі; в оборі на узгірку вибасовували телята, пахло сухими кизяками й сечею; Андрій бачив, як худобина обнюхує одне одного, плигає на спини, буцає з розбігу воринову загородь, — від тупоту ратиць, від струсу ворин двиготіла на тирловищі земля, густа мошва чорним пилом роїлась над шляхом.
23
Баба Катерина старим тесаком на лавці кришила кропиву, змітаючи ребром обзелененої долоні кришиво в тазик; очі заясніли сльозою, коли цілувала його лоб з куцим чубом.
— Сам приїхав чи з Надьою?
— Сам, бабцю, сам.
Сльози старості — німі й безпомічні — молодили обличчя, робили його по-дитячому тихим, мовби настраханим чимсь, непіддатним розумінню, проте знаним і чутним всією душею, знаним підниваюче й вірно, як старі хворі кістки відчувають близьку негоду. Дитинство плаче, лякаючись невідомості, відтак надовго соромиться сліз, а старість печалиться зжитою радістю, оплакує колишній і теперішній сум: вся одміна між дитинством і схилом літ, уся відстань людського життя — декілька схлипів.
— Чом це вона не приїхала?
— Вона учитця по суботах.
— Свати нахвалялись, що кустюм тобі справили.
— Правду кажуть.
— Та вже пора, — доки тягнути?
— Весілля не похорон, вспіється.
— То ходімо щось вкусиш.
Світло й тиша, покидаючи землю, огніздилися в хаті, де за квітчастою фіранкою плита з двома вивернутими цеглинами чорніла сажею в тріщинах, жовтий попіл із піддувайла засіяв гнуту бляшанку, а коцюба з обгорілим держалном притулилась у закуті між пощерблених горщиків. За лежанкою збита шашелем скриня — дух нафталіну сочивсь крізь шпарини; під вишмуляною лядою колись він бачив давні скарби: сувій білого, як минувшина, домотканого полотна, ялові чоботи, обгвіздковані дерев’яними цвяшками, чорна плюшка з лисуватими ліктями, пучок свяченої верби із скам’янілими бруньками, довге бурштинове намисто із кульок завбільшки з добру вишню, тьмава бронзова лампадка в зеленій цвілі, на споді ще прадідівський кисет дрібно посіченого вкупі з буркуном тютюну і складена вдвоє папуха курильного паперу, малі пакунки з насінинами огірків, білої редьки й гірчиці, а вже окремо — лаштунки на похорон: важка чорна сукня, білизна, негнучка від щорічної праски, сім ув’язаних стрічкою воскових свіч із приплюсклими ґнотами, хустки відспівальницям і парусинові туфлі з міцною підошвою, щоб бабці легше ступалось там, де ні стерні, ні доріг, ні туманів.
Баба вкраяла занесену Андрієм причерствілу хлібину, сипнула із пачки на церату дрібчатої солі, зняла з мисника четверо яєць і сіла на лаві в кутку під родинними портретами й образами, — заграва, відбита обрамленим склом, жовто обсвічувала бабину голову в хустці з чорними френ-злями.
— То як? Города обсадили?
— Оддала з половини. Буде в людей, буде в мене. Капусти натикала грядку, моркви посіяла, чорнобривців. Нехано зацвітуть — приїдеш, глянеш.
— Приїду колись, приїду.
— Одпишу хату: будеш тута з Надьою жити?
— Всього може бути.
Баба дивилась на збагрілу хрестовину вікна — погляд сягав за тиху синяву сутінків, а позад неї кривавились сонцем засклені рамки на полиці в дерев’яній мережі.
— Тепер замуж не дуже-то спішать. І вигулюються, і викохуються, а раніш, бувало, сют-тут та й звінчали. Батько землю братам одписав, а мене видали в люди, подівувати не вспіла. Всадовили на хуру, кована скриня межи очі блищить — вйо.