ійсько тим часом ішло безконечними, здавалося, рядами і громадами та займало свої місця. Козацька старшина уже їздила з одпого кінця в другий та роздивлялася, де би копати окопи. Табір козацький заїхав ближче до ріки, військо стануло ближче поля. Непотрібні вози затягнено на окопи і присипано землею. В обозі зароїлося від людей, мов від бджіл в улію, коли їх підкурити. Всі готовилися на крова ве весілля. Не було коли спочивати; кождий позирав неспокійно на ноля та ліси перед собою, чи не надходить уже ворожа сила.
Тим часом Молодецький і обидва Аннібали верталися зі своєю дружиною у польський обоз. Ярошенко просив Молодецького, щоби взяв його з собою: а то боявся, щоби в польськім обозі не взяли його за зрадника. Молодецький згодився. Ярошенко йшов пішки і розглядався по обозі. Військо працювало при окопах, а чури пильнували возів, наметів, сіна і соломи. У долинах горіло безліч огнів, при котрих варилася для панів страва.
Потім Ярошенко відлучився від війська і пійшов униз до замку. Казали йому, що там, під замком, є молдовани, то він від них сподівався дещо довідатися. По дорозі до замку болото було таке глибоке, що ніхто не важився їхати возом; воно було липке і чіплялося постолів, як смола; годі було йти. Довкола стирчали чорні стіни спалених хат і порозкидані надгорілі балки. Чури тягали ті балки в обоз на огонь і допалювали містечко на попіл.
Під окопами замку, з того боку, де брама, що замикала дорогу в замок і до Дністра, побачив Микула циганське село. Цілком так само, як цигани, розклалися тут люди на возах, в бурдеях і під шатрами. Гомін стояв тут, мов на малім торзі. Микула чудувався, що се за люди. Він спитав якогось п'яного чуру, хто там живе.
— Волохи, такі самі чорні чорти, як ти! Гей, чекай, пташку, ти що за один?
— Відчепись, бісова личино, а то дивись! Микула вхопив за шаблю, і чура пійшов собі. Але коли він так дивився за чурою, побачив
громадку вояків, що вела з польського обозу двох пов'язаних за руки людей. Ті люди не хотіли йти, падали на землю, здіймаючи догори зв'язані руки, і просилися у вояків. Ніщо не помагало; їх силою піднімали із землі і несли далі. З циганського села повибігали цікаві люди.
— Ведуть вішати! вішати! — почув Ярошенко волоські слова і тілько тепер побачив недалеко замку на самім стрімкім березі Дністра шибеницю.
Засуджених вели попри Ярошенка. Він бачив смертельний страх на їх лицях і чув, як вони благали по-волоськи вояків. За ними бігла череда цікавих польських чур і верещала:
— Все волохи та й волохи!
— Вони нам обоз підпалять!
— Зраджують пас!
— Отсих циган під окопами всіх би вивішати! Ярошенко зрозумів, що ті люди під замком — то
втікачі з Молдови. Зі страху перед війною одні повтікали в Карпати і в Семигород, а другі, навіть з жінками і дітьми, утекли сюди під опіку польського війська, а то і дальше, в Польщу. Байдуже їм було, хто кого б'є і за що; вони бажали життя спасти, і більше нічого. Ярошенко відвернувся від тих, що провадили засуджепих на шибеницю, і пійшов під окопи. Тут не тілько жили і спали люди; була тут і ціла торговиця. Навіть і кілька коршем завелося: чотири стовпи, зверху на патиках солома або трава — і вже була готова коршма для чур з польського обозу, що пропивали тут і своє, і чуже. Багато з того добра, що чури награбили, напавши на Жвапець, лежало тут па возах і в кишенях вірмен і молдован, котрі, незважаючи на те що недалеко від них ось-ось мала политися людська кров, торгували і міняли, а надбане добро переховували під доглядом у глибоченних ровах замку. В однім місці велася завзята бійка; ніхто не розборонював людей, бо кого се могло обходити?
Ярошенко приступив до одного гуртка людей, що сиділи коло ями, викопапої в землі, і спитався, чи нема тут людей із Серета. Але ще не почув відповіді, як хтось ударив його по плечу і здивовано кликнув:
— А ти що тут робиш?
Микула обернувся, як опарений:
— Се ви. Дзерон? Ви тут?
— Чата захопила мене тоді, а тепер годі вертатися.
— Є тут і мої?
— Батько є.
— Лише батько?
— Інших відбили опришки над Прутом: і маму, і жінку, і сина.
— Я знаю. Ой господи, господи! Таки се правда! — скрикнув Ярошенко у розпуці.— Ведіть мене до батька!
Дзерон повів Ярошенка горі понад окопом, а потім вниз у яр, котрим плив потік, що давав воду для замку. Сей потік був тепер загачений, як у ставу, і в яру справді утворився ставок, з котрого спадала вода з шумом по загаті і спливала далі попри височезну стіну замку у Дністер. Микула дивився з гори на грубезні мури замку з червоними хрестами з цегол і на людей, що сходили згори вниз на подвір'я або на мосту заходили в замок.
— Отут над потоком, у корчах, наша оселя,— сказав Дзерон,— а коли дощ, то ховаємося десь під мур! Триста чортів би їх ухопило! Чого я дочекався? Я, Дзерон Симеон, перший купець у Молдові! Сидимо незамкнені, а проте як у неволі! Куда тепер рушитися? Добре хоч, що троха грошей маємо!
Ярошенко не дослухав бесіди вірменина, бо побачив з гори свого батька і побіг до нього. Старий Семен Ярошенко сидів під муром на камені і грівся до сонця, що вже підходило під полуднє. Сидів, сперши руки на колінах, і думав якусь важку Думку.
— Тату! тату! мій нещасливий тату!
Старий обернувся і затрясся цілим тілом. Встав і видивився з недовір'ям. Та тут і припав зараз до нього син з гірким плачем. Тілько кутики уст старому тремтіли; він тримав голову сина на своїх грудях і ласкав його мокре лице. Микула не міг утихомиритися: сльози горохом котилися йому по лиці.
— Не плач, сину! Бог ласкав! — промовив нарешті старий, але коли се сказав, не втерпів також і заплакав промовляючи: — Нема ані мами, ані Роксанди, ані Тодора! Вже, певно, у турків у неволі.
— Ну дайте ж спокій! — сказав остро Дзерон, що надійшов тим часом до них.— Що вам з плачу прийде? От добре, що хоч ви два найшли себе. Ходіть дещо попоїсти: я купив горівки, і сала, і хліба якогось, що собака не їла б, але кращого нема; ну, ходіть у корчі, у леговище! — Однак тут прийшло вірменинові на думку його власне нещастя, і він закляв: — Земля би вас не прийняла, ляхи, чати, опришки і вся песя віра, що ви мене в таке нещастя запхали!.. Ну, ходіть! Не стійте!
Всі три пійшли у яр, у корчі. Леговище обох Семенів, Ярошенка і Дзерона, не дуже було мудре: троха сіна і соломи — та й по всім. Отут вони й сіли.
— Як же ви помарніли! — замітив Микула Ярошенко, коли вже всі троха втихомирилися. Він перше мов і не побачив сего.
— Ну-ну,— відповів Дзерон,— і ти не дуже потовстів. На пий і їж!
Всі напилися горівки з деревляної барилочки; Дзерон потягнув таки добре, аж дух йому заперло.
— Отак собі,— каже,— заб'ю баки щодня сивухою та й лежу. Що буду робити?
— Як же ви сюди дісталися? — питався Микула.
— Та от як,— почав старий Ярошенко,— чата впала на подвір'я; ми саме хотіли втікати на Руїну. Нагаями вигнали нас і волів на дорогу. Зайняли і пігнали, як товар. Матір і Тодора, може, були би й пустили, але мене й Роксанду ані руш! Мене, видко, для "язика", а Роксанду... звісно, вояки...
Мати і Тодір ие хотіли лишатися, пійшли з нами; думали, відмовлять нас. Що плачу було, господи! Проводжали нас, мов на кладовище. І як ми зайшли над Прут, я сам не знаю. А тут опришки наскочили вночі на чату, захопили і людей, і худобу, кого запопали. Чоботаря Гаврилиша вхопили також. І Лагофета... Я ще не спам'ятався, що сталося, дивлюся: нема вже ні жінки, ні невістки, ні внука. Тілько чути плач із лісу, такий страшний...
— А нас, старих, чата за карчило,— перебив Ярошенка Дзерон,— та й через воду. "Тримай їх! — кричать. Сі нам потрібні для "язика44!" А спухли би вам ваші язики, як колоди!
— Пригнали нас під Хотин,— зачав знову Ярошенко.— Тут мучили нас, питалися, чи не знаємо чого, де турки...
— Поки мені прийшло па думку,— перебив знову нетерпеливий вірменин.— "Ведіть нас,— кажу,— до Петрашка Могили.— Він тут повинен бути!" — "6!" — кажуть. "Ведіть!" Привели. А я Петрашко-ві тілько два-три слова — і зараз нас пустили. Були би замучили ті пахолки прокляті. Чому не їш, старий?
— В рот не йде! — відповів Семен Ярошенко.— От дякую богу та й св. Іванові Сучавському, що хоч син при мені. Але чого ти сюди йшов?
— Як же ж я міг сам лишитися в Сереті? Та я був би досі загиб із самого жалю!
— З ким же ти прийшов і як? — дивувався старий.— Та се ж тепер нема стежки певної ні в лісі, ні в полі.
— Я справді й сам не знаю, як мене бог милував і сюди завів. А то ж я вже кілька разів заглядав смерті в очі. Уже третій тиждень я в дорозі, і той час роком мені здається.
Микула почав оповідати свої пригоди. Дзерон тільки прицмокував з дива, а батько Микули зітхав і хрестився.
— Ну! — сказав нарешті вірменин до Микули.— Добре, що ти тут. А що далі?
— Буду вивідуватися, де турецький ясир, і там, певно, найду своїх. Викуплю. Слава богу, якось гроші доніс при собі. От на грудях у мішечку маю, і в одежі зашиті, і в поясі троха.
— Но-но! — замітив Дзерон.— Похвалися ти своїми грішми перед тими розбишаками там, з того боку замку. Тілько твого й життя. І так тепер отся польська голота заїлася на волохів. Ти бачив, як повели двох наших?
— Бачив.
— Кричать: "Волохи зрадники! Підпалять нам солому, обоз!" А лакомі хіба на те мізерне добро, що під окопами продають. Треба буде звідси забиратися, тілько чорт знає, куди і як! Тьфу, та й годі!..
— Як же ж ти гадаєш розвідатися, де ясир? Як туди дістанешся!? — допитувався батько в Микули.
— Побачу. Я тілько що сегодня прийшов. Думаю собі так: що турки і татари тепер тілько стягають бранців докупи. Не женуть їх зараз додому. Десь їх будуть тримати. Мушу допитатися... Ой тату, тату, чи снилося нам таке тому три тижні?
Микула почав оповідати батькові, як запорядив дома.
Оповідає, аж тут нараз ген далеко, при окопах, чути: "Бух! бух!" Стрілили з пушок. А за пушками дрібно, мов горох по столі, затарахкотіли рушниці.
— Ого! вже танець починається! — промовив Дзерон.
Всі три глянули на горби поверх себе. Різні чури і цікаві люди бігли в бік окопів. Вистріли відзивалися щораз частіше, змішані з окликами з тисяч грудей.
— Чи ти гадаєш вертатися до козаків? — спитався Ярошенко сина.
— Треба би.
— Не йди хоч сегодня; нехай я тобою натішуся; а то я за той час не мав ні дня спокійного, ні ночі. П