Я злякався по-справжньому.
— Як собі хочете, Олексію Григоровичу, а я побіг видзвоню вати вам лікаря! — гукнув я, метнувшсь до дверей.
Паталашка сидів у своєму кабінеті, в хутряній офіцерській безрукавці, в білих генеральських бурках, його безмежне, як Тихий океан, черево тяжко згойдувалося між килимом і сейфом, на стіні, над самим вухом висіла чудернацька скриня — залізо, мідь, ебоніт, шкіра — якийсь допотопний телефонний апарат. Нічого казати: директор!
Почувши про недугу Олексія Григоровича, Паталашка застогнав:
— Ти бачив нашу райлікарню?
— Досить з мене фронтових медсанбатів та госпіталів!
— Отож бач. Колись казали: від тюрми та від суми не зарікайся. А я скажу: до тюрми й до нашого безплатного лікування не попадайся! Дзвонити в район? Та пропади воно все пропадом! Хіба це телефон? Це чума, зараза, ворожа агентура, а не телефон! Аніж з ним мучитися, то краще вийти в степ, стати на бугрику і докричатися за дванадцять кілометрів без цієї зарази. А ти ж подумай: коли дзвонить мені Стуконіг, то чутно так, ніби він отам у кутку сидить. І говорить же тихенько, а так в’їдливо, що пропікає всі дроти, наче азотна кислота. Товаришу Паталашка, треба ще підкинути кукурудзи. Та вже ж усе вигребли й вичистили! Вам що: не дорогі інтереси району? Може, ви хочете розказати про це на бюро? А ти кажеш: додзвонитися! Дзвоню не я — дзвонять мені. Окрім того, в лікарні немає телефона.
Я не повірив:
— Районна лікарня без телефона? Не може бути!
— У нас все може бути. Ти думаєш, вони тільки без телефона? Вони без нічого! Ось ти кажеш: лікаря для професора. А як той лікар добереться за дванадцять кілометрів? Швидкої допомоги тут не водиться. На возі по морозі?
— Однаково треба дзвонити, — не відступав я. — Дзвоніть до райвиконкому, до райкому, до Стуконога. Професор тут один! Можуть вони це зрозуміти?
Паталашка зітхав, кректав, проклинав усе на світі, його безрукавка парувала, як ціла овеча отара, голос йому з директорського баритону зірвався на ледь чутне хрипіння, та все ж до району ніби вдалося додзвонитися і там хтось ніби щось обіцяв.
А що можна пообіцяти професорові Черкасу, який втратив охоту до життя? І що можна пообіцяти народам Радянського Союзу, приреченим перебувати під мудрим керівництвом кремлівського вождя?
Ви стояли коли-небудь під Кремлівською стіною? Вона жахає людину. Перед нею найвищі душі і найполум’яніші серця, маршали і академіки, генії й герої — ніхто і ніщо. Немає на світі місця, де ти відчував би більшу безпомічність і самотність. Самотність слова, самотність думки, самотність душі. Але від стіни можна відійти — і почуття жаху покидає тебе. А від Лобного місця відійти незмога. Воно переслідує тебе, як прокляття. Саме для цього Сталін лишив його на Красній площі, ввігнав у її підчерев’я, ніби кошмарний пуп свого інквізиторського соціалізму.
Грицева шкільна наука. А баба-галамага… Скільки нас так і лишається галамагою на все життя, бо не всім же випадає щастя засвоювати уроки професора Черкаса. Я біг від Паталашки, перечіпався об замерзле на камінь груддя, якісь люди стрічалися по дорозі, віталися, і я вітався з ними, а перед очима в мене стояв професор Черкас, самопальна постать, клубок енергії, таємнича еманація думки, вогняне коло, ступивши до якого, очистишся душею. Цей чоловік позбавлений всіх звичайних людських радощів, обідраний, пограбований, переслідуваний і принижуваний, зрікся всього, що полегшує щоденне життя, і знав тільки свою працю. Притулений до землі, зібгавшись калачиком, як дитя в материнському лоні, навіки ставши добровільним бранцем землі, він знайшов у собі силу, щоб вознести мисль для тривожних, небезпечних і віщих роздумів, і хоч у нього вперто й жорстоко відбирали учнів і навіть звичайних слухачів, він не знав відчаю, щедро даруючи свою мисль просторам, наснажуючи їх високими зарядами тієї вічної загадкової енергії, яка не вмирає навіть по смерті її носія.
Та ось відкрилося йому заборонене для всіх смертних знання про інквізиторський соціалізм, і відчай охопив професора, і вже не мав він чого ждати, хотів умерти.
А життя — це ждання. В жданні — вся насолода і щастя. Шолоховський Нагульнов разом з Львом Троцьким ждав світової революції. Всю війну ми ждали перемоги над фашистами. Я ждав Оксану цілі роки, тепер щодня жду її з роботи. А чого жде Сталін? Побачити всіх у смертельному трепеті чи просто трупами? Знов і знов згадується Шевченкове:
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає!..
Мовчки сидів я біля професора. Ні читати, ні думати, ні говорити. Олексій Григорович ніби спав, але я знав: не спить, завис у невагомості між землею і небом, між життям і смертю, між світлом і тінню. Тінь насувається на всіх нас невблаганно. Падає тінь — і нема рятунку.
Врешті я не витримав, спитав;
— Олексію Григоровичу, може б, вам щось з’їсти?
— Дякую, Миколо. Я п’ю чай — і цього досить.
— Чай — вода. Треба щось з’їсти. Я піду попрошу Оксану приготувати вам що-небудь легеньке.
Він помовчав, тоді глянув на мене ясними, майже дитячими очима.
— Ви знаєте… Соромно сказати, але раптом… Як у дитинстві захотілося — знаєте чого? Ніколи не здогадаєтесь. Молочного киселю. Уявляєте?
— Прекрасно! — вигукнув я. — Оксана вам зготує вмить! Тільки скажу їй…
— Боже вас борони! — злякався професор. — Це я так… Навіщо цей клопіт?
— Та який клопіт, Олексію Григоровичу! Молоко, крохмаль, цукор… Я сам можу зготувати, коли на те пішло… А для Оксани не може бути більшої радості, ніж щось для вас…
Я вже біг, знову спотикався об замерзлі грудки, зосліпу мало не налетів на запацьорений райкомівський "газик", що мірився непомітно, мов миша, прошмигнути від контори до їдальні, що пахла на весь степ Оксаниними пиріжками з потрібкою, свіжою кров’янкою і карасями в сметані. Водій гавкнув сигналом над самим моїм вухом, скреготнули гальма, задні дверцята машини відчахнулися, вигулькнуло картопляне личко товариша Стуконога, без цікавості поспитало:
— В чом дєло?
— Лікаря привезли? — скочив я до нього.
— Лікаря? Якого лікаря? Об чім мова?
— Лікаря для професора. Професор Черкас у тяжкому стані. Вам же дзвонив Паталашка?
Товариш Стуконіг не звик у такому темпі вести розмову з тими, хто нижче. Він не встиг навіть розгніватися. Передні дверцята його машини відхилилися так само нечутно, як і задні, і з високого сидіння просто мені під ноги скотилося щось так само дрібненьке, як Стуконіг, але набагато розкішніше, просто кажучи, шикарніше: кучмаста вовча шапка, сиве й пухнасте, як дим, пальто, уквітчане райдужним шарфом, лискучі, мов полаковані, штиблети. і ось в такому, сказати б, спекулянтському обрамленні — засняділе личко мерзенного Сироти, нікчемний виплодок буремної епохи, що вирощує своїх юд не одиницями, як у євангельські часи, а тисячами й мільйонами, використовуючи для цього найпередовіші досягнення науки й практики.
— Сирота? — не в змозі отямитись, вигукнув я. — Де це ти так прибарахлився?
Шикарний Сирота аж ніяк не знітився від мого глузливого повітання. Це вже був не той сіренький тип, що канючив у всіх на першому курсі: "Я сьогодні іменинник — дай закурить!" Ера придурювання безповоротно відійшла в минуле.
— Здається, товариш Сміян власною персоною? — не розмикаючи тоненьких губ, прохарамкало те, що, мабуть, звалося Сиротою. — І не сам, а як одноосібна армія сумнозвісного стратега псевдонауки Черкаса? Отже, ви досить успішно зманеврували і, прослизнувши в дефіле, уфортифікувалися в господарстві нашого шановного Стуконога? Хотіли сховатися від партії? Але партія все бачить. Ви з своїм професором і далі займаєтесь листочками, квіточками, стебельцями, лусочками, а не помагаєте, як народний академік Трохим Денисович Лисенко, радянському сільському господарству в піднятті врожаїв.
— Прекрасна промова! — вдаючи намір зааплодувати, сказав я. — Тепер я переконуюсь, що ти вискочив тоді на зборах не спонтанно, а цілком закономірно, підштовхуваний питомим інквізиторським паскудством, яким твоя підла душа смерділа, мов занедбаний сільський нужник. Був нечистю, так і зостався, хоч і маскуєшся. Сорочка нова, а на шиї леп і ширінька пом’ята. Я тоді даремно покинув інститут, не набивши як слід тобі морди. Бачу, досі цього ніхто так і не зробив. А треба було б! Отак взяти б тебе за лакований штиблет та протягнути по оцій замерзлій дорозі, щоб мордою об груддя!
Від слів я готовий був перейти до дії і ступнув просто на оте плюгавство, прикрите вовчою шапкою. Сирота позадкував, перелякано спурхнув на своє місце в "газику" і мерщій потягнув до себе дверцята, щоб захиститися від мене, йому на допомогу негайно прийшов Стуконіг.
— Слухайте, Сміян! — загримів він на всю силу свого районно-командного голосу. — Що ви собі дозволяєте? Як ви смієте? Товариш Сирота — відповідальний працівник обкому партії, а ви…
— Не піддавайтесь паніці, товаришу Стуконіг, — надійно забарикадувавшись в машині, прошамкотів Сирота. — Займіть свою диспозицію за партійним бруствером і не піддавайтесь на провокації апологетів і адептів вейсманізму-морганізму. Ми поведемо по них вогонь крізь інші амбразури.
Хряснули дверцята передні й задні, машина крутнулася на місці й покотилася геть, не доїхавши до пиріжків з потрібкою, від контори здивовано ніс своє широке черево Паталашка, з-поза нього вискочив зрозпачений Щириця, махав руками, намагаючись затримати своє рідне начальство, повернути до свіжих кров’яних ковбас.
Все марно!
— Ну, Сміян, — витримуючи безпечну відстань, звернувся до мене Щириця, — гарненьку ж ви собі викопали яму! Даремно смієтесь, ой же ж даремно! Як нам скаже партія, то ми вас підштовхнемо туди швиденько і чепурненько. Так що я б на вашому місці не сміявся, а плакав…
Рівно через два тижні в обласній газеті "Нижньодніпровська правда" з’явилася величезна, майже на цілу сторінку стаття: "Вейсманістсько-морганістське кубло в серці українських степів". Підписано: Гаврило Карташ. Ім’я наше рідне Гаврило. Прізвище якесь турецьке. Псевдонім? Але обізнаність така, ніби в нього над вухом стовбичило подружжя Щириць. Плюс підлотність Сироти. Гаврило. Гав-рило.
Про Черкаса: так званий професор, який всюди афішує, що має намір подарувати людству нові способи обробітку землі.