Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені. А мене — нема.
Він так і сказав Міщилові.
— Мене — нема.
— Як то? — не зрозумів той.
— А так. Нема. Тільки те, що по мені зостається. Комусь до вподоби мусії — хай. Що мені до того?
І знов пішов трохи знетямлений, сам не свій Міщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зібрався нагримати на нього, що заважає докінчити розпис своїм швендянням, але Міщило встиг сказати:
— Привів її до тебе.
— Кого?
— Дівчину ж. Дозволиш?
Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тісноти. Ой лихо буде! Ой лихої Але мовчав. І Міщило потрактував ту мовчанку як згоду. Відсунувся вбік, пропустив дівчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив діло, добре, а чи лихе — мабуть, не відав сам. А може, справді, потепліла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!
Дівчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовніше— не глянути на неї. Була — та й нема.
— Ти чого? — спитав її, коли вже мовчати далі було б не-гречно.
— А нічого, — відповіла вона з льоту.
— Чия? — спитав він знов, аби спитати.
— А нічия.
— Як звешся?
— Ніяк.
— Звідки така?
— Не твоє діло.
Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м'якого коштовного хутра. І хоч відповідала задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі, боявся тільки, що не стримається і гляне на дівчину. Знав тепер добре: озирнутися — пропасти.
Але дівчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу і щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся — пізно! Хотів вискочити навздогін, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Від усіх зваб повинен утікати, не озираючись, як від Содома й Гоморри!
Проклинав Міщила. Той добре відав, що робив. Сам же скільки років одмовляв Сивоока від Ісси, приводив приклад святих Аммона, Авраама і Алексія, що втекли від своїх невіст у першу шлюбну ніч, або ж Оригена Александрійського, який оскопився, щоб уберегтися від поблазну, і тільки завдяки тому доконав великого діла: звів воєдино п'ять неоднакових списків Святого письма. Не діяло на Міщила й те, коли казано йому, що не з'явився б він на світ, не будь кохання між його отцем та матір'ю. Мав і на це свою відповідь. Мовляв, якби Адам у раю не відступив од бога, то розплодження людей відбувалося б іншим, достойнішим способом, приклад же найперший цьому — непорочне зачаття діви Марії.
Навіщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тій дівчині, де він, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотів просто поглумитися? А Сивоок навіть не позирнув на неї, щоб плюнути погірдливо та й забути її відразу.
Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справді боса?), прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.
— Знов прийшла? — спитав він, щоб почути її м'який голос.
— Прийшла.
— Ну, постій, — він трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив її руку. Не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тоді Сивоок глянув через плече праве і знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася безупинно. Ніколи він не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обійняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одягу — біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій сорочці й уміння її носити.
Ніколи ще не доводилося спостерігати йому в жінок такого високого вміння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосіб непризвоїтий свої кшталти, показуючи відверто всім бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Інші ховали себе у важких шатах і нагадували стовпи. Ісса відзначалася диким недбальством.
А ця мов народилася в своїй сорочці. Простежується під полотном кожен вигин тіла, ноги відкрито саме так, як треба відкрити, десь там сяйнула смужка білої шкіри, але якої ж білої.
Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:
— Чого тобі треба?
— Нічого.
— То йди собі.
— Піду, коли захочу.
— А як вижену тебе звідси?
— Спробуй!
— Знаєш, хто я?
— Сивоок.
— Хто сказав тобі?
— Всі кажуть.
— Мене — нема, — повторив він щасливо знайдені для діла, а найперше для самого себе слова.
Вона засміялася:
— Тебе надто багато, щоб не бути.
— Чому багато?
— Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.
— Що ти знала?
— Що ти — такий.
— Не бачила ж мене.
— А от бачу — Спину.
— Ти мене й зовсім не бачиш.
— І не хочу, — сказав він без твердості в голосі.
— Мене звуть Ярослава.
— Князівське ім'я маєш.
— Мати дала.
— А батько хто?
— Немає.
— А в мене — ні матері, ні батька.
— Тобі не страшно.
— Хіба ти боїшся чогось?
— Боюся, — пошепки призналась вона.
І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя — ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг — і не міг. Найшла на нього якась .дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Величку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланості, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір'я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:
— Прибігла я аж —із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла.
Він не чув тривоги, в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і мокрадел, дійшла до вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?
І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: "Втікай од мене! Втікай не озираючись!" Але не гукнув. Тихо сказав: "Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра".
Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м'яко промовила: "Гаразд. Прийду завтра".
Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів — од наврочення і пошесті.
— Була на торжищі?
— Була.
— Вподобала?
— Так.
— Хотіла б зі мною на торжище?
— А твоя робота?
— Повинен мати спочинок.
...Він купив їй візантійську тканину з крученого шовку. Взо-риста, багата, хоч і для княгині. Барва майже пурпурова. Візерунок — у великих колах по два казкових грифони, що стоять на задніх лапах спиною один до одного. Крила їхні в химерному сплетінні. В кутках поміж колами — сторожкі яструби.
Коли Сивоок платив за тканину, збіглося все торжище, бо за такі гроші можна б купити цілу волость. Ярослава непевно всміхнулася, коли він накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула їй до ніг, а вона знов постала у своїй иепотьмарено білій сорочці, мов далеке принадливе видиво, до якого мандруєш у снах і ніколи не доходиш.
— Нащо віддав такі гроші? — спитала Ярослава.
— Дурні гроші, тому й віддав,— сказав Сивоок. — Князь Ярослав перед від'їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.
— Князь? — вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.
— Ну, так. Ярослав — князь. Вважає, що за гроші можна "упити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Ла-їс, не відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з —арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі. Але міг би розповісти тобі про великого східного співця, який одержав од султана шістдесят тисяч монет за кожний рядок своєї пісні, та повернув їх усі назад, бо були срібні, а не золоті.
— За твою пісню навіть золота мало,— сказала вона.
— Хіба в мене є пісня? — здивувався Сивоок.
— А там? — Ярослава показала на Софію. — То все виспіване.
— Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до. співу. Але чи ж завжди доходить?
— Я навчилася всього, тільки глянувши. Бо нема такого ніде в світі.
— Не була ще по світах. Мало бачила.
— Знаю: нема ніде! — твердо мовила вона, і Сивоок не міг похитнути дівчину в її переконанні.
Не хотів убачати в цій дивній втікачці з Новгорода винагороду за своє ціле життя. Боявся не за себе — за неї. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дівчина не відходила від нього, сміливо йшла просто на Сивоока, між ними . ще не пролунало тих найбільших слів, що їх вимовляють двоє, але й без слів вони вже знали про себе все, і обоє ждали найголовнішого, всіляко відтягуючи, віддаляючи його, але відаючи добре, що воно прийде — неухильне, відлякуюче і водночас пожадане...
Літо минало, а сонцевороту на стінах собору так і не було. Митрополит міг тільки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарешті втомився в своїх нестримних вигадках, облишив свої витівки, зникав на цілі тижні не тільки з Софії, але й з Києва, — так було ліпше для слави господньої.
А ті двоє, зраділі, що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилені уста, оця ніжність, од якої заходилося його серце.
А літо минало.