Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.
А в нього боліло серце. Вперше в житті. І той біль був такий гострий, що воєвода зціпив зуби, щоб не застогнати. Він зв'язував це з хвилюванням за Златку і подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цій дуже ризикованій поїздці до Слівена.
Він пригадав, що тоді, коли вирішувалось, кому їхати, все здавалося простіше. Драган мав їхати, але він ніколи не бачив Гаміда і не знав його в лице. Звенигора теж мав їхати і знав Гаміда добре, зате і його в Слівені багато хто знав, тому козакові, гадали, важко буде невпізнаним проникнути в хан Абді-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, поїде він сам, всі рішуче виступили проти: воєвода не мав права так ризикувати собою, а відтак і всією справою, за яку боролися повстанці. Викликало гостре заперечення і намагання Якуба взяти участь у викраденні Гаміда і султанського фірману, — не ті сили були в старого, і знав його Гамід занадто добре... Звичайно, рядові гайдутини, які погано знали турецьку мову або зовсім її не знали, теж не могли бути корисними Звенигорі й Драганові під час їхнього наскоку на місто... Тож коли Златка сказала, що найкраще підходить для поїздки вона, всі якось задумалися. Один Звенигора рішуче заперечив, та коли дівчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозиція була настільки несподівана і незвичайна, що підкупила всіх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володіла турецькою мовою і прекрасно знала Гаміда, його оточення і звички, могла легко ввести в оману спагіїв і вільно проникнути в кімнату спахії. У Младена, крім цього, ворухнулася в серці гордість: дочка ставала гідною спадкоємницею духовних ідеалів своїх батьків. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. І він... погодився.
А тепер малював одну картину страшнішою за іншу. І картав себе, кленучи свій хвилинний порив, що, може, призвів дівчину до загибелі.
— Їдуть! — раптом загукав зі скелі Яцько. — Мчать щодуху!.. Троє!
Гайдутини подерлися на скелі. Младен застиг на своєму горбі, зірко вдивляючись у голубий простір, але нічого не бачив там.
Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхівців. Коли з міста вискочила погоня, він спочатку навіть не зрозумів, хто то, яке відношення вона має до Звенигори і його друзів. Тільки згодом, коли неймовірний здогад пронизав його свідомість, він дико закричав:
Погоня! Погоня! Наші в небезпеці!
Гайдутини вже й самі побачили, що Драган, Звенигора і Златка тікають від погоні і що віддаль між ними і переслідувачами поволі зменшується. Воєвода Младен зблід.
— Набийте пістолі і яничарки! Приготуйтесь до бою, другарі! — скрикнув він. — Займайте свої місця!
Гайдутини залягли обабіч дороги за скелями. Спихальський, Роман і Грива, вистромивши голови з-за каменів, прикипіли поглядами до втікачів.
— Прудкіше! Прудкіше, най його мамі! — шепотів зблідлими вустами пан Мартин. — О пан Єзус, захисти їх!
Коли під Златкою упав кінь, гайдутини ойкнули. Воєвода схопився за голову. Глухий болісний стогін заклекотів у його грудях.
Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзів і всіх гайдутинів нову віру в порятунок. І навіть тоді, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златці змогу втекти, ніхто не сумнівався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагіїв.
Тим часом Драган і Златка швидко наближалися до гайдутинської засідки. За ними по п'ятах гналися спагії.
Гайдутини лежали за скелями, міцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного звуку! Тільки дзвінкий цокіт копит на кам'янистій дорозі та шелест вітерця над головами порушували мертву тишу.
Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зі Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить у нього з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але він не помічав цього. Поглядом прикипів до двох передніх вершників, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засідку і можна буде вогнем відсікти переслідувачів.
У Спихальського чоло всіялося рясним потом, тремтів гострий кінчик їжакуватого вуса. Голубі булькаті очі пойнялися крицевою синявою.
Майже не дихав Роман. Ліве око примружив, а праве тримав на мушці, цілячись у переднього переслідувача, кожної миті готовий натиснути на собачку.
Нарешті, Драган і Златка вихором промчали повз гайдутинів. Наростав гулкий тупіт спагіївських коней.
— Вогонь! — скрикнув воєвода.
Гримнув залп. Луною віддався в горах. Дико заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху, болю залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.
Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдутинів. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.
— Тате, врятуй Арсена! — скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.
Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.
Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих аскерів, які, очевидячки, готувалися до бою.
— Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, — сказав воєвода. — Арсен — сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей...
Загін займав вигідне для оборони місце. Невисокі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдутинів від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдутинами. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглися дві долини, порослі чагарником і лісом, — вони були зручні для відступу.
Не маючи уявлення про кількість гайдутинів, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Слівена мчали поодинокі аскери. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар-бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.
Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір'ях. Друга частина — більша — лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдутинів з боків.
— Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче — і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! — поучав своїх соколів воєвода. — Нас менше, але за нами — правда! Да жиє Болгарія!
Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов'яні кулі.
Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Але гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння.
В першому ж приступі Гамід недорахувався більше десятка своїх воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Слівена.
Як тільки наступило затишшя, Яцько відклав убік торбинку з порохом (він заряджав яничарки для Романа і Гриви), запхнув за пояс два ятагани — і непомітно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гілка, пробрався ущелиною на протилежний бік горба і швидко почимчикував у тил спагіям. Його весь час непокоїла думка про Звенигору. Де він? Чи пощастило йому втекти від переслідувачів? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли б був живий і на волі, то досі б прибув у розташування гайдутинів. Отже...
Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопці, звідки було видно як на долоні весь табір Гаміда. Хлопець приліг у кущах, за каменем, і почав стежити за ворогами, що, як він скоро зрозумів, готувалися провести тут ніч. Але нічого, що б прояснило долю Звенигори, не побачив.
6
Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямі під скелею, яка і закривала його від Яцька. Насупроти нього сидів довгов'язий аскер і пантрував за в'язнем, як вовк. Арсен не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Йому лишалось одно: думати. І він пригадував події останньої години.
Сплигнувши з коня, він прудко подерся на гору. Краєм ока запримітив, що Златка міцно тримається в сідлі і щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Він продерся крізь густі зарості дроку і раптом опинився перед високою кам'яною стіною. Як він не звернув на неї уваги? Адже міг стрибнути на протилежний бік! Знизу до нього вже перли спагії з наставленими сторчма ятаганами.
— Здавайся, гяур! — кричали.
Арсен побіг попід стіною вперед, назираючи, чи нема де місцини, якою він вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочило ще кілька спагіїв і кинулися йому навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох, і спалаху не вийшло.
Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, з їхніх рук, та нападники виявилися спритними й міцними людьми — звалили його додолу, зв'язали.
Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив — запустив руку за пазуху бекеші...
Звенигора іронічно усміхнувся.
— Даремно шукаєш, ага!
— Мовчи! Ні слова! — вереснув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.
Але і там фірману не було.
Гамід відіслав аскерів наперед.
— Де фірман, урус?
— Я його заховав, ага. Бачиш же — при мені немає...
— Де заховав? Чи передав кому?
— Ні, не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. — Козак насмішкувато повів оком.
— Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!
Звенигора прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що-небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, щоб у Гаміда жевріла надія добитися свого.
— Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід-ага, домовимося: я тобі — фірман повертаю, ти мені — життя!
Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді-аги... Все-таки хитромудра штука — життя! Не встигнеш кліпнути оком, як воно враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався...
Гамід зразу повеселішав.
— Я тобі обіцяю це. Давай фірман!
— Е-е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!
Тут гримнув гайдутинський залп.