"Піть-піть-піть! Тьох-тьох-тьох!.." А зорі такі далекі… Як мрії!
— Ну, ти артист! — усміхнувся Марусик. — Понавигадував такого…
— Та нічого я не вигадував! Снилося усе точно, як я розказав, — ударив себе в груди Сашко Циган.
— А я вірю. Могло снитися. Сни — це… — Журавель підняв палець догори.
— Спершу один понакручував, тепер другий. Так я й повірив. Таких снів не буває. Щоб так усе, як у кіно, послідовно одне за одне чіплялося. У сні завжди якась каша — все плутається й перескакує.
— Це від голови залежить. У кого в голові не той… непорядок, у того і в снах каша, нічого не розбереш. Правда, Журавель?
Журавель мовчки всміхнувся.
— У самих у вас каша. До лікаря вам треба. Галюцинації у вас якісь, — образився Марусик.
— Ну, гаразд, — примирливо мовив Журавель. — Ходімо в Липки. Глянемо, що там і як.
…Біля воріт діда Коцюби стояв "бобик". Хлопці спершу думали, що то знову Бобинець і Бобешко. Але побачили, що з-
за хати, з садка разом з дідом Коцюбою і Сергієм вийшов стрункий чоловік — новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.
— Так, мабуть, ви таки маєте, рацію, Іване Івановичу, — усміхнувся голова до діда.
Хлопці перезирнулися. Вони й не знали, що діда звати Іван Іванович. Усі в селі звали його просто дід Коцюба та и усе.
— І вам, Сергію Петровичу, спасибі,— голова поклав руку Сергієві на плече. — За вчасну інформацію. І коли ви вже тут, то поїхали, дещо обговоримо. До побачення, Іване Івановичу!
Голова сів за кермо "бобика", Сергій умостився на передньому сидінні біля нього, і вони поїхали.
Дід, приклавши руку козирком до очей, дивився їм услід. Потім усміхнувся, похитав головою і почовгав до вуликів.
Хлопці не встигли обмінятися враженнями про цю розмову, не встигли навіть слова сказати, бо раптом почули поблизу приглушені голоси.
Вони причаїлися по один бік кущів, що росли біля дідового тину, а по другий бік, виявляється…
— Та-ак… Мабуть, ти таки правду казав, — упізнали хлопці хрипкий голос Бобешка.
— Іменно, — то вже був Бобинець.
— Просто так голова не став би…
— Нема питань.
— І хто ж його, хитруна старого, знав… Тьху! — Бобешко сплюнув, лайнувся, і хлопці побачили, як бригадир, а за ним і шофер вилізли з кущів і пригинці подалися геть. То було досить кумедне видовище, бо бригадир був товстий, а шофер високий і обом пригинатися було незручно.
Лише тепер хлопці спостерегли, що далеченько, аж за п'ятою від діда хатою, так, щоб не видно було з дідового двору, стояв на узбіччі бригадирський "бобик".
Хлопці захихикали. Дива! Дорослі дядьки, мов школярі, підглядали й підслуховували з-за кущів. І тепер тікали, озираючись, щоб їх ніхто не побачив.
— Ну так що? Що скажете? — враз посерйознішав Сашко Циган.
— Га? — і собі спитав Журавель.
— Нема питань, — сказав Марусик.
— Якраз питання є! — з притиском сказав Сашко Циган. — Іменно! Я ж і кажу! — підхопив Марусик. Журавель промовчав.
— Ти чого мовчиш? — накинувся на нього Сашко Циган. — Може, ти розумієш, що тут робиться? Що то за секрет у діда Коцюби… Івана Івановича? Що так збентежило бригадира Бобешка? Чого це новий голова такий люб'язний з дідом? І що то за один — Сергій Петрович? Третій день уже товчеться в діда і, схоже, не збирається звідси забиратися. Турист! Якщо ти розумієш, то поясни нам. Га? Ти ж у пас, здається, найкмітливіший.
— Нічого я не можу пояснити, — підняв і опустив плече Журавель. — Знаю тільки, що новий голова мені чогось подобається. Той, Махайлович, не усміхався ніколи, завжди тільки кричав і лаявся, а цей усміхається!
— Точно, — кивнув Марусик.
— Ну, це ще нічого не означає,— примружив одне око Сашко Циган. — Може усміхатися-усміхатися, а потім я-ак дасть! Поживемо-побачимо…
Хлопці покрутилися ще трохи у Липках, потинялися по безлюдних дворах і пішли до себе на Бамбури. У Липках нічого цікавого вже не відбувалося, дід порався на пасіці, а гратися сьогодні не було настрою.
По дорозі назустріч їм їхав колгоспний грузовик. З кузова стирчали дошки, на яких сидів отой Вася, який цілувався з комсомолкою Клавою у липовому гаю. А в кабіні поряд з шофером сиділа усміхнена Тайфун Маруся.
Грузовик уже минув хлопців і раптом спинився. Хряснули, відчиняючись, дверцята, і почувся дзвінкий голос Тайфун Марусі:
— Гей, хлопці!
Вони обернулися. Дівчина махнула їм рукою. Вони підбігли.
— Ви куди? У справі якійсь чи просто так?
— А що? — басом спитав Сашко Циган.
Марусикові й Журавлю від розгубленості одібрало мову.
— Так якщо… то, може б, допомогли? Га? У нас перебої з кадрами…
Усі троє враз почервоніли.
Та що вона питає?!
Та якби вони навіть були дуже-дуже зайняті будь-якими найважливішими справами — вони б усе кинули й пішли за нею на край світу. Хіба вона не знає?! Хіба вона не бачить?!
— А що, можна… — наче вагаючись, знову-таки басом сказав Сашко Циган.
— Можна, — не своїм голосом підтвердив Журавель.
— Нема питань, — півником прокукурікав Марусик (він теж дуже хотів сказати басом, але голос у нього зірвався).
— Ну то лізьте швиденько! — розцвіла усмішкою Тайфун Маруся.
Добре Журавлю! З його "циркулями" він за якусь мить був уже в кузові.
Сашкові Цигану довелося разів кілька підстрибнути, поки, вхопившися за борт, видряпався нарешті й він нагору.
А Марусик безпомічно підскакував біля колеса і не міг, бідолаха, ніяк ухопитися за борт.
Шофер не бачив цього і вже натиснув на газ.
Якби Журавель у цю мить не перехилився й не подав Марусикові руку, той лишився б на дорозі.
Проминувши подвір'я діда Коцюби, грузовик під'їхав до липового гаю і спинився.
Тайфун Маруся перша вискочила з машини:
— Приїхали!
Хлопці зістрибнули на землю. Причому Марусик не втримався на ногах і впав, заривши носом у пісок. Ще мить, і він би заплакав. Але Тайфун Маруся не усміхнулася навіть, удала, ніби нічого не бачить. Він із вдячністю глянув на неї. От дівчина! Ну як її не любити після цього!
Вася удвох з рудовусим шофером дядьком Миколою вже скидали на землю довгі дошки, і вони тріскали, як постріли.
— Що це буде? — спитав Сашко Циган.
— Секрет! — лукаво усміхнулася й приклала палець до губів Тайфун Маруся. — Нікому-нікому!
— Ні! Серйозно, — сказав Журавель.
— А я серйозно, — відповіла Тайфун Маруся. — В селі поки що ніхто не повинен знати. Так просив голова. Ну, крім тих, звичайно, хто це робитиме. І я сподіваюсь, що ви… Я вас дуже, хлопці, прошу! Потерпіть хоч до завтра, добре?
— Ні пари з уст, — сказав Сашко Циган.
— Могила! — підтвердив Журавель.
— Нема питань! — Марусик сказав і вже тоді подумав: "От причепилося оте бобинцеве "нема питань"! Повторюю, як папуга".
Вася і дядько Микола поскидали дошки, потім з півсотні метрових та півтораметрових стовпчиків, зняли з кузова теслярський інструмент: пилки, сокири, молотки, обценьки, ящичок із цвяхами, а також кілька заступів.
Тайфун Маруся роздала заступи хлопцям, одного взяла собі.
— Ми з вами будемо копати ямки. Це наше перше завдання. — І весело загукала до шофера — Дядьку Миколо, розмічайте швидше! Не бачите — хлопцям не терпиться.
Хлопці дружно засміялися. Вони ладні були сміятися на кожне її жартівливе слово. Вона ще й не скаже, а вони вже губи розтягують.
І що за чари такі мала та дівчина!
Дядько Микола взяв заступ і, широко крокуючи попід липовим гаєм, почав розмічати. Копне, два кроки ступить, знову копне… Нарешті розмітив — довгі три ряди ямок попід гаєм.
— Копатимете углиб на півметра, не менше. Отак. — Він на кожному заступі, на держаку, зробив олівцем позначку. — І чим вужче, тим краще. Так, щоб тільки стовпчик уліз. Ясно?
— Ясно! — хором відказали хлопці.
— Ну, тоді почали! — скомандувала Тайфун Маруся і сунула свій заступ у першу ямку.
Хлопці поквапливо, наче їх хто у шию гнав, і собі вгризлися в землю. Аж заскрипіли заступи.
Ой та сходить сонечко З-за гори, з-за гори, Загуділи в чистім полі Трактори, трактори, — затягла Тайфун Маруся і раптом, без усякого переходу, заспівала приспів зовсім з іншої пісні: Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох!.. Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..
І Вася, і дядько Микола, а за ними й хлопці дружно підхопили як один на повні груди:
Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох! Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..
І так їм у цю мить гарно копалося й співалося, що, здається, ще трохи — і серця повискакують з грудей від радості.
Яке ж то щастя такі хвилини! Що може зрівнятися з ними? Усе тіло бринить від бадьорості, сили й радості, і сама та радість виривається в небо піснею.
І вже співаєш не ти, не друзі твої,— вся земля, весь світ співає разом з тобою.
Якщо є щастя в житті, то це воно!
У нас в Гарбузянах взагалі люблять співати, коли працюють. І в полі чи то в саду чуєш, з одного кінця лунає: "Посіяла огірочки…", а з іншого: "Ой дівчино, шумить гай…" Та так, що аж небо тремтить і супутники з орбіти на орбіту перескакують.
Навіть на тваринницьких фермах рогаті та хвостаті мешканці їхні так звикли до співів, що корови без пісні доїтися вже не хочуть, а льошки неспокійно верещать, вимагаючи музики.
Дід Коцюба вийшов до воріт, дивиться на те, що робиться попід гаєм, і всміхається. І мені здається, його аніскілечки не дивує ота "секретна" операція Тайфун Марусі. Може, він щось знає? Загадковий народ ті діди…
Уже вкопано кілька стовпчиків, і дядько Микола та Вася прибивають до них дошки.
Так це ж лавки!
— Стадіон будують! — змовницьки шепоче, скориставшися з перерви між піснями, Сашко Циган.
— Думають, що ми нетямущі,— підморгує Марусик. Журавель мовчить.
Та от вкопують вищі, півтораметрові стовпчики. Дядько Микола набиває на них збоку метрові поперечники і настеляє зверху довгі дошки.
Стіл!
— Тю!.. — здивовано вигукує Сашко Циган. — Районна конференція тут буде, чи що?
— Ага, конференція. Науково-практична, — сміється Тайфун Маруся. — Тільки — цс-с-е!.. Нікому-нікому.
І, хоч хлопці трохи розчаровані, настрій у них все одно чудовий. Вони закоханими очима дивляться на Тайфун Марусю і не можуть надивитися. А вона раз у раз зиркає на здоровенного Васю, який чогось не звертає на неї ніякої уваги. Махає собі молотком, забиваючи у дошки цвяхи, і хоч би голову підвів. Дивний Вася!
Знайшов до кого залицятися — до тієї кицьки Клави, яка тільки й думає, щоб утекти з села.
…Того вечора сон довго не приходив на Бамбури.
У трьох хатах троє хлопців лежали горілиць і крізь відчинені вікна дивилися в зоряне небо.