Космонавти з нашого будинку

Всеволод Нестайко

Він жив уже в їхньому будинку майже рік, а бачили вони його лише кілька разів.

Коли заїжджала у двір його світло-сіра "Волга" з білими кружалами на колесах, усі завмирали, і якусь мить панувала тиша. Аж поки він не клацав дверцятами і не заходив у під'їзд. Він був військовий льотчик, підполковник.

"Волга" стояла у дворі день-два, а потім зникала, і його ніхто не бачив місяців півтора, а то й більше.

Вадька перший висловив припущення, що він… космонавт.

— А що?.. їздить тренуватися у Зоряне містечко. А що? Подивись на форму.

— Форма схожа, — погоджувався Борис. Справді, космонавти по телевізору виступали в точнісінько такій формі.

Хлопцям страшенно хотілося ближче познайомитися з ним, поговорити, розпитати все як слід. Але не вдавалося. Не станеш же хапати його на ходу за штани і зупиняти.

Та от якось улітку, коли "Волга" стояла в дворі, а Вадька і Борис крутилися біля неї, зазираючи через заднє скло на кумедного іграшкового тигра, що кивав головою, з під'їзду вийшов підполковник. Хлопці зразу відскочили од машини. Вони прекрасно знали, що власники дуже не люблять, коли дітвора крутиться біля їхніх машин.

Підполковник весело усміхнувся й раптом сказав:

— Ну що? Може, покатаємося трохи? Га? Якщо ви нікуди не поспішаєте… — і відчинив задні дверцята.

Вадька і Борис аж зашарілися від приємної несподіванки.

— А мені можна? — почувся дівчачий голос.

Вадька і Борис перезирнулись і скривилися.

Ох уже ця Натка! Ну й нав'яза! І звідки вона взялася? Її ж наче й близько не було.

— Будь ласка! Сідай! — підполковник відчинив передні дверцята і вказав на місце поряд з собою.

Натка плюхнулась на сидіння, обернулася до хлопців і показала їм язика.

Вадька і Борис скреготнули зубами, але промовчали. Ситуація для сварки була непідходяща.

Підполковник увімкнув мотор, і "Волга" з м'яким шурхотом рушила з двору.

Якийсь час їхали мовчки. Потім Вадька відкашлявся і сказав:

— Гарна машина!

Борис теж відкашлявся і додав:

— Амортизація хороша. І гальма…

— Ви, я бачу, спеціалісти, — обернувся на мить і підморгнув підполковник.

Натка зневажливо хмикнула.

Вадька хотів був дати їй потиличника, але подумав, що поїздка може у будь-яку мить закінчитися, і вирішив відкласти потиличника на потім, а поки що не витрачати на це часу, а з'ясувати те, що їх цікавило:

— Скажіть, а… ви космонавт?

— Ми розуміємо, це секрет, але ми нікому не скажемо. Чесне слово! — підхопив Борис.

— Ні, хлопці, мушу вас розчарувати. Я не космонавт. Просто льотчик. У небі літаю. А в космосі — ще не доводилося. Хоча… Ні… Стривайте… — він усміхнувся. — Один раз у житті в космос я таки літав. Давненько, правда, це було. Двадцять років тому. Був я таким, як-от ви зараз. Можу розказати. Хочете?

— Хочемо, хочемо! — скрикнула Натка.

Вадька і Борис знову скривилися (ну чого вона вискакує!), але й собі сказали:

— Авжеж хочемо!

Підполковник знову усміхнувся й почав:

— Так-от… Гріх зараз признаватися, але у дитинстві я не любив арифметики. Я любив пригоди. Коли я читав задачу про велосипедистів, що виїхали назустріч один одному з двох міст, мені дуже хотілося, щоб ці велосипедисти по дорозі переїхали вчительку Ніну Марківну, яка виводила в моєму щоденнику жирні кульгаві двійки з арифметики. Причому я не зичив їй лиха. Просто, на мою думку, це було єдине, що могло б урятувати мене від ненависної арифметики.

Дивна й смішна Ніна Марківна! Вона ніяк не могла збагнути, що мені анітрішечки не потрібна арифметика, що я хочу стати не бухгалтером, а знаменитим мандрівником.

Я прочитав усі пригодницькі книжки, які тільки були з шкільній бібліотеці. Деякі знав майже напам'ять. Я марив пригодами. Навіть сни мені снилися тільки пригодницькі. Але в житті мені дуже не щастило. За винятком невдалої поїздки в Індію (куди, звичайно, я не доїхав, бо міліція затримала мене на вокзалі), в житті моєму не було жодної пригоди. Хоч плач!

А одного разу…

Це сталося, в той день, коли Радянський. Союз запустив у небо третій штучний супутник, в якому спокійнісінько могла полетіти людина.

В той день я твердо вирішив залишити Землю, цю нудну, нецікаву планету, з усіма її двійками з арифметики. Я задумав побудувати супутник і назавжди полетіти в космос. Спочатку я думав зробити це сам. Але потім зрозумів, що самому буде, по-перше, важко, а по-друге, сумно. І я запросив у компанію свого найщирішого друга й однокласника Ромку. Ромка, не задумуючись, погодився. В нього теж були всі підстави розлучитися з Землею. Напередодні він розбив мамину улюблену вазу, непомітно викинув черепки на смітник і з трепетом чекав покарання.

Отже, було вирішено остаточно — ми удвох летимо на супутнику в міжпланетний простір.

Хто в дитинстві, мріючи, не вирушав у кругосвітню подорож із шматком хліба в кишені, не стрибав з стрімкої кручі, тримаючи в руках благеньку парасольку, не копав землю під старою вербою, шукаючи неіснуючий таємничий скарб!..

Отож не дивуйтеся, що я, а за мною й Ромка щиро повірили в те, що ми збудуємо супутник і полетимо на ньому.

А було це, повторюю, ще за три роки до польоту Гагаріна, до того, як люди почали літати в космос. У 1958 році. Сидячи в темному кутку під сходами, ми гомоніли.

— Ти розумієш, Ромко, ми будемо першими в світі людьми, що полетять у міжпланетний простір, — захлинавсь я. — Першими! Розумієш? Всі люди на землі з хвилюванням стежитимуть за нашим польотом. Розумієш, усі люди до одного! Навіть футболісти київського "Динамо". Я вже не кажу про Жорку Цигана із сьомого "Б". Всі газети світу писатимуть про нас величезними літерами.

— Ох, це буде здорово! — в захопленні вигукнув Ромка, — Але як же ми все-таки полетимо? Це ж механізми різні складні треба.

— Дурниці. Головне — треба одірватися від землі. Я по радіо чув. А там почнемо кружляти по орбіті — і все, і взагалі, не перебивай, — з досадою махнув я рукою. — Ми будемо довго літати серед зірок та космічних променів — горді, мужні й самотні. А потім ми загинемо, налетівши на який-небудь метеор.

Тоді ще супутники не верталися на землю. Ромка тяжко зітхнув. Я глянув на нього і зрозумів, що трохи переборщив: ще хвилина — і Ромка відмовиться від польоту.

— А взагалі, хто його зна, напевно, ми все-таки не загинемо, — бадьоро промовив я, — а потрапимо на якусь планету.

— Авжеж! Я певен, що ми потрапимо на планету, — з полегшенням додав Ромка. Йому дуже не хотілося вмирати.

Ми почали спішно готуватися в путь. Для початку ми вирішили запустити кілька невеликих пробних супутників. Першим була нікельована більярдна куля. Для її запуску змайстрували катапульту із сталевого дроту й гуми від старої калоші.

Запускали рано-вранці на задньому дворі біля сарая. Метеором блиснувши на сонці, куля знялася високо в небо, перелетіла через сарай і зникла. Кілька хвилин я і Ромка напружено вслухалися, намагаючись почути звук падіння кулі. Проте нічого не почули.

Жодного сумніву не було — перший супутник "Ліра-1", тобто системи Леоніда Іщенка (це моє прізвище) та Романа Андрієнка, вийшов на орбіту й почав обертатися навколо Землі…

В другому супутнику ми сподівалися послати в небо яку-небудь тварину. Оскільки собаки Лайки в нас не було, ми вирішили спорядити в міжпланетну подорож сусідського кота Мордана, рудого й злого.

Супутником був плетений кошик, знайдений в сараї. Щоб кіт під час подорожі не зголоднів, я спеціально для нього приніс великий шмат сала.

Сало Мордан з'їв з апетитом, а летіти в небо категорично відмовився. Він і на землі почував себе дуже добре. Коли ми почали запихати його в супутник, несвідомий кіт став пручатись дряпатися, поки не втік.

— Досить випробувань, — сердито сказав Ромка, зализуючи подряпини. — Давай уже летіти. А то через кілька днів повертається з відрядження моя мати і… ти ж розумієш! Мені можна буде тоді вже не летіти.

— А я хіба що кажу? Давай!

За дров'яними сараями простягався пустир, куди ніхто ніколи не заглядав. Там, на пагорку, стояла залізна бочка. В ній колись тримали воду — на випадок пожежі. Тепер води там не було. В цій бочці спокійно могли вміститися і я, і Ромка. От тільки як її закинути в небо?! Це здавалося неможливим. Ви ж уявляєте собі, скільки може важити залізна бочка!

І ми почали майструвати катапульту. Це була каторжна, виснажлива робота. Копали під бочкою траншею, встановлювали пружини, ресори і важелі. Особливо попомучилися ми, коли витягали на дерево, що росло якраз коло бочки, здоровенну каменюку. Ця каменюка, впавши з висоти, мала привести в дію механізм.

Нарешті все було готове. Пізно увечері ми розійшлася по домівках.

Це була наша остання ніч на Землі. Наступного дня, рівно о восьмій годині вечора, мав вилетіти супутник "Ліра-3". На ньому назавжди летіли в міжпланетний простір учні третього "Б" класу Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, І ніхто, ніхто на всій земній кулі не знав про цю знаменну подію.

Після уроків, нашвидку пообідавши, ми з Ромкою почали збиратися в дорогу.

Ми приладнали до бочки стару кришку од виварки. Це був "верхній люк". Кришка прекрасно закривала бочку і міцно кріпилася зсередини сталевим дротом. Ніякі космічні сили не змогли б її відкрити.

Дно бочки ми вистелили сіном із старого матраца. Стінки обклали старою стьобаною ковдрою, яка була вже нікому не потрібна. Вийшло дуже м'яко, тепло й зручно. До того ж це рятувало від ударів на випадок зіткнення з якою-небудь планетою.

З харчів у дорогу взяли: буханку хліба, куплену на особисті заощадження; сто п'ятдесят грамів любительської ковбаси, яку придбали на ті ж кошти; вісім холодних вареників з картоплею; три цукерки "Киць-киць", що я не з'їв учора; дві цибулини, один оселедець і пляшку з колишньою газованою водою. Колишньою тому, що корок був поганий і газ увесь вийшов. Проте Ромка запевняв, що вона все-таки поживніша, ніж звичайна вода.

В останню мить я приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.

… Без п'яти хвилин вісім. Ми з Ромкою в мовчанні стоїмо біля супутника "Ліра-3". Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглину, до якої прикріплений дитячий першотравневий прапорець.

Ось що в цьому листі:

"Всім! Всім! Всім! Сьогодні, ЗО вересня 1958 року, рівно о 8-й годині вечора, ми, Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, вилетіли на супутнику "Ліра-3" в міжпланетний простір.

1 2 3