Юра криво всміхнувся, плеснув хлопця по спині.
— Розгубився? Нічого, попервах завжди так. Топай за мною.
Вони піднялися по вузьких кручених сходах. Перейшли затхлий, забитий старими книгами і буфетами коридорчик, потрапили в невелику кімнату. Їх зустріла Міра. Обличчя у неї було бліде, очі примружені й неспокійні.
— Ну?
— Чисто, — сказав Юра.
— Як хлопчик?
— Трохи підкачав. Ну, нічого. Іспит витримав.
Шеф, а за ним водій внесли кілька клунків, чемодани. Міра жадібно кинулася до них. Вася стояв збоку, задихався від лавини прозріння. Похололи руки, ноги слабли, підгиналися, а в свідомості колихалися страшні, жахливі думки. Він потрапив до злочинців. Його ганебно обплутали, обманули. Розіграли комедію.
З чемоданів вивалились на підлогу дорогі сукні, костюми, відрізи.
Заблищали дорогоцінності, забіліли мармурові статуетки.
— Добра риба, — раділа Міра. — Потім розберемось. А тепер — по рюмашечці. Вася! Прошу. Заслужив. Еге, ти, я бачу, розклеївся? Зрозуміло. Твої ідеали розтоптані. Пробач, інакше не можна було. Тактика і стратегія.
Вона була одверта в цинізмі. І тепер все в ній змінилося. Очі, постава, руки. Жадібні пальці з кривавими нігтями, гострі зіниці холодних очей. Як він міг раніше не помітити цього?
Міра подала хлопцеві чарку, налила коньяку.
— Пий.
Він, нарешті, здобувся на слово:
— Але ж це… злочин?
— Що злочин? — поцікавився Юра, розглядаючи рідину на світло.
— Ви обдурили мене, — ледве розтулюючи вуста, шепотів Вася. — Ви не… розвідники… Ви злодії…
Шеф нахмурився.
Шрам у нього на щоці потемнів.
— Затям собі, — сказав він загрозливо, — що ми не дамо тобі пащекувати. Тут не загальні збори.
— Спокійно, — ласкаво мовив Юра. — Спокійно. Я з ним побесідую. Проведу політичну підготовку. Похрюкаємо, хлопчику?
Васю аж заканудило від його тону. В грудях вирувала злість, розпач, зневага до себе, ненависть до цих негідників. Він ковтнув коньяк, кинув чарку на підлогу. Брязнуло скло.
— Що це за комедія? — насторожився шеф.
— А ось піду… і все розповім…
— Кому? Куди? — прошипів Юра, наближаючись до Васі.
— Знаєте самі — куди! — зухвало крикнув Вася.
Юра висмикнув з кишені ніж, клацнув ним, спрямував на Васю блакитне лезо. Вусики над губами хижо здригнулися.
— Цц! І нема. Пусто. Планета Земля позбавиться від одного свого дуже активного жителя. Не дурій, ідіотику! Коли вже доля привела тебе до нас — шануйся. А то… Теж мені — психолог! Ну?
Міра прикрила долонею лезо ножа, взяла Васю за плечі, підвела до дивана, посадила. Погладила його по голові.
Васі хотілося плакати.
— Не треба лякати хлопчика, — строго сказала Міра. — Як можна — одразу з ножами. Ніби тут розбійники живуть. Фе, негарно! Від романтики одразу до криміналу. Ай-яяй.
Вона заглянула у Васине обличчя, вкрадливо мовила:
— Незвично для тебе. Але ж ти хотів незвичайного? Традиції всякі, звичка, забобони суспільства породили в тебе настороженість… Ну да, саме настороженість до такого… мм… ремесла… я б сказала, творчості.
— Крадіжка — творчість, — гірко сказав Вася. — Дуже глибока логіка. Мені тепер гидко самого себе. Що я скажу батьку, матері? Як дивитимуся в очі товаришам?
— А не треба нікому нічого говорити, — ласкаво співала Міра. — Навіщо ж говорити? По-перше, неприємності будуть батечку. Знімуть його. По-друге, і тебе не обмине лихо. Посадять. А ми — теж не лишимо в спокої. Збагнув? У нас строгий закон. Вибирай. Будь з нами. Виведемо в люди. Артистом станеш. Нам потрібні талановиті, освічені люди. Це — велика майстерність, хлопчику.
— Злодійство — майстерність?
— Ще й яка. Риск. Напруження. Вічна романтика. Незалежність. Не треба гнути спину за десятку. Одразу — бац! — і маєш гроші. І гуляй. Мисли. Насолоджуйся.
— А совість? — запитав Вася, не піднімаючи голови.
Юра і шеф засміялися.
— Це ж паразитизм, — з гіркотою сказав Вася. — Життя на чужий рахунок. Хтось заробляє, а ви віднімаєте. Підло. Вночі. А потім гуляєте. А хтось плаче.
— Кретин, — недбало кинув Юра, чавкаючи повним ротом.
— Тихо, — підвела руку Міра. — Хлопчику потрібно прочитати курс істмату. Він не знає політекономії. Все світі живе за рахунок когось. Корова поїдає траву, людина доїть корову. Вовк пожирає вівцю. Все живе за рахунок когось, хлопчику. Ми теж. Яка різниця? Чи сидіти десь у кабінеті і отримувати гроші в касі, чи обчистить якусь квартирку, продати лахи і жити собі спокійно?
— Ви насміхаєтесь! — спалахнув Вася. — Там люди працюють, проявляють талант, а ви…
— А ми? — вражено округлила очі Міра. — Ой хлопчику, який ти недотепа! Та наша робота найважча. Ще й небезпечна. І таланту вимагає незвичайного. Дивовижного. Ти сам бачив.
— Досить, — твердо сказав шеф. — Досить комедії. Ось тобі, Вася, кусок. Топай додому. Юра тебе проведе. І запам’ятай — ша! Пікнеш — кишки випустимо. Наших людей багато…
Шеф сунув у кишеню Васиної куртки пачку грошей. Хлопець остовпів.
— Що це? — прохрипів він.
— Заробив. Заробив, не соромся, — заспокоїв Юра. — Бери і користуйся. Ад’ю! Я тебе проведу!
В голові у Васі все пішло обертом, йому хотілося закричати, кинутися на злодіїв, кусати їх, бити! Яка ганьба! Який сором!
Він не встиг нічого зробити. В коридорі почулися важкі кроки, двері широко розчинилися, на лорозі виріс міліціонер. Міра скрикнула, метнулася в куток. Шеф кинувся до вікна, висадив шибку, скочив на підвіконня, зник у темряві.
Надворі загарчав собака, пролунали постріли, голосні крики.
— Руки вгору, — неголосно сказав міліціонер.
Юра гидко вилаявся, кинув на підлогу ніж, підвів руки.
Міра скулилася в куточку, дрібно тремтіла.
Вася стояв, мов у сні.
До нього наблизилася постать у синьому кітелі, подувся владний, різкий голос:
— А ти чому стоїш, як наречена? Руки!
Він машинально підвів руки вгору. Відчував, як по його тілу пробігають чиїсь пальці. Пролунав насмішкуватий голос:
— Молодий, а ранній. Кусок добрий отримав…
Руки захолодив метал, щось клацнуло. Він вирвав руки, поглянув, скрикнув. Наручники. Йому наручники! За віщо? На очах виступили сльози, в грудях застряг судорожний крик. Міліціонер суворо сказав:
— Ану, не грайся! Раніше треба було плакати! Марш вперед!
Він пішов. Ноги були, ніби ціпки. Ступав, як заводна лялька. Спустився із сходів, сів у темну машину.
Це сон, марення! Не може бути такого. Ось зараз все минеться. Пройде. Нерви напружилися, як струна. Готові луснути. Вогні, вогні, чорні постаті людей. Байдуже обличчя батька. Болісний погляд матері. Здивовані очі Ніни. Добродушний бородатий Іван Стотисячний. І дзвін, дзвін над світом! Бам-дзінь-бом! Бам-дзінь-бом!
Машина під’їхала до великої споруди. Широко, з скрипом відчинилися ворота.
Морок.
Темрява.
Розпач.
6
Васю штовхнули в камеру. Залишили. Зловісно чавкнули двері. Брязнули ключі. Пролунали кроки. Затихли.
Тиша. У маленькому віконці зірки.
Над дверима — запилена лампочка. Холодні стіни. В кутку дерев’яний тапчан. Відро з водою.
Вася вдарив кулаками по стіні. Скрикнув від болю. Не минає. Не проходить кошмар.
Він сів на тапчан і заридав, ніби в дитинстві. Сльози текли по щоках, а разом з ними виходила велика напруга. Треба заспокоїтись. Нічого не втрачено. Він потрапив до бандитів випадково. Все з’ясується, стане на свої місця, його звільнять. Ось настане ранок, він побачить начальника якогось. Розповість, що його обдурили. І знову перед ним відкриється вільний світ. І тінями щезне ганебна пригода в його житті. Тільки соромно буде дивитися в очі друзям, мамі, Ніні. Хотів героїчного, хотів незвичайного… а потрапив у гидку пастку.
Вася ліг на тапчан, скулився на ньому, прикрив обличчя полою куртки. Сон знеміг його. Очі склепилися.
Буйна хвиля метнула його, розгорнула крила іншого світу. Він відчував себе маленьким хлопчиком. Поряд з ним була мати. Вони стояли вдвох на холодному цементі в’язниці, дивилися на Васю, що лежав на тапчані. Хлопець дивився сам на себе збоку. І дивно — він не жалів себе. Очі матері були печальні, засмучені. А він заспокійливо хитав головою, говорив їй:
— Нічого, матусю… хай спробує горя. Йому треба пройти важку стежку…
— Боляче йти по такій стежині, — зітхнула мати.
— Ти сама казала — досвід очищає, — заперечив син. — Ходімо погуляємо. Хай він спочине…
І ось вони йдуть з матір’ю квітучими луками, а Вася — той, інший — залишається лежати в мороці. А навколо розгортається чарівний краєвид, в небі летять білі птахи, встає над обрієм велике рожеве сонце. Вася запитує матір:
— Мамо, еге ж неправду казали ті люди, що все на світі живе за рахунок когось?
— То злісна брехня, синку. Якби так було, то давно вже б світ пожер сам себе. Все в природі живе дарунком. Селянин бере від землі урожай, але він дарує їй свою любов, свою працю й піт. Піт хлібороба окропляє землю-матір, без того поту нічого на землі не зросте. Бджола бере від квітки нектар, але й сама розносить пилок, допомагаючи розмноженню роду квіткового. А поглянь на матерів. Що вони мають від того, що виводять у люди синів та дочок? Нічого, крім турбот і вічного хвилювання. А віддають усе — кохання, силу, вміння, найкращі роки. Ні, синку, все в світі живе любов’ю і дарунком. Так і запам’ятай. А там, де приходить горе й занепад, — закон любові був порушений…
Вася йде поряд з мамою — легкий і натхненний. Йому весело, йому щасливо. І все навколо здається любим, рідним, невіддільним від нього — і бджоли, що гудуть над квітами, і білосніжні хмарини, які граються на царині неба, і хвилі на блакитно-лазурному Дніпрі…
Гуркіт змітає всі ті видіння. Вася підскочив на тапчані, розгублено оглянувся. Побачив сірі стіни, грати, червоні промені світанку у вікні. До нього вернулося усвідомлення того, що сталося. Болісно стислося серце. Жагуче закортіло знову пірнути в солодкий сон…
Перед ним стояв високий міліціонер. Обличчя в нього було кругле, добродушне. Він з жалем глянув на змученого хлопця. Цмокнув співчутливо.
— Попав ти, хлопче, в компанію. Такий молодий…
— Та я випадково, — гаряче сказав Вася. — Я лише позавчора туди потрапив. Я не знав…
— Скажи слідчому. Все начистоту. Ходімо. Він тебе викликає.
Вони вийшли з камери, минули лабіринт заплутаних коридорів, зупинилися перед широкими дверима, оббитими дермантином. Міліціонер заглянув у приміщення, звідти почувся голос:
— Введіть.
Вася переступив поріг.