— Кажи голосніше: "Слухаю!".
Піонери, що зібралися навколо Панька послухати про що він говоритиме І які дивилися на Панька так, наче вперше його бачили, теж зареготали.
— Та чого ти мене вчиш! — розсердився Панько. — Я сам знаю, — і голосно сказав у трубку: — Слухаю!
З трубки почувся голос Аргуні:
— Говорить диспетчер будівництва Гунь. Хто коло телефона?
— Я, — відповів Панько.
— Хто я? — пролунало запитання.
Аргунь засміялась, а Панько почервонів і занепокоєно озирнувся на піонерів. Та вони не зрозуміли, в яке смішне становище потрапив хлопець, і напружено вслухалися в розмову. Панько сказав якомога спокійніше:
— Чоломбитько слухає!
— Зараз з вами говоритиме старший піонервожатий, — і в трубці замовкло.
Панькові дуже сподобалося, що Аргунь назвала його на "ви".
— Чоломбитько? — почувся голос Степана Юрійовича.
— Я!
— Говорить старший піонервожатий. Ви ходили вчора до Кваші?
— Я сьогодні піду.
— Добре. А як Іде робота на греблі?
— Нічого.
— Нічого чи добре?
— Добре, — усміхнувся Панько.
— Як чути мене?
— Добре.
— Ну, як добре, то й добре, — промовив Степан Юрійович, — Поки що все. Іди на своє місце.
Панько поклав трубку, і піонери враз насунулися на нього і закидали запитаннями:
— З ким ти говорив?
— З Степаном Юрійовичем?
— Що добре?
— Про що він тебе питав?
— Про всякі діла, — з робленою байдужістю кинув Панько і повагом пішов до вагонеток.
Майже до самого кінця зміни, копаючи землю, Панько поглядав на телефон, до якого підходив то хтось з ради загону або дружини, то черговий по греблі. Тепер, коли б знову викликали Панька, він би вже не соромився і не тільки відповідав на запитання, а й сам щось спитав би. Та його ніхто не викликав…
"Ввечері піду до Миколи. От він заздритиме, що я говорив по телефону…"
Раптом у загальному шумі будівництва він почув новий звук. Панько озирнувся і не повірив своїм очам. На пагорку, там, де була закопана соха для вітряка, стояв готовий млин. Порипуючи, крутилися крила. Тесля сидів на рамі, на якій був укріплений вал, і мастилом мазав маточину.
— Млин! — гукнув Панько. — Млин крутиться!
Там зібрався вже натовп. Піонери і комсомольці, що грали в футбола, кинули гру і бігли до вітряка. Дехто з тих, що працювали на греблі, теж кинулися туди. Панько звернувся до копачів:
— Побіжимо?
— Побіжимо! — дружно підтримали його піонери.
— А вагонетки стоятимуть? — посміхнувся комсомолець, старший у зміні.
— Не побіжимо? — перепитав Панько своїх товаришів.
— Не побіжимо! — так само дружно відповіли піонери і з таким завзяттям взялися до роботи, наче зміна не кінчалася, а лише починалася.
Хлопці незчулися, як пролунав горн, сповіщаючи про кінець зміни. Вони швидко докидали у вагонетку землі, щоб вона була повна, і поскладали лопати. З вигуком "До млина!" хлопці вистрибом побігли до вітряка.
Там уже зібралися всі для випробування новозбудованого вітродвигуна. Точило шалено крутилося, і, коли приставляли до нього сталь, спалахував цілий сніп іскр. Піонери, як заворожені, дивилися на іскри і все вимагали, щоб тесляр продовжував випробування.
Але він налив у корито під точилом води, іскри зникли.
— Давайте лопати! — сказав тесляр.
Він нагострив одну лопату і окинув оком піонерів:
— Хто хоче поточити?
— Я! — вибухнуло так стоголосо, що тесляр закрив вуха руками.
ПАНЬКО "АГІТУЄ"…
В дворі у Кваші Панько не помітив ніяких ознак млинка і аж зітхнув від полегшення. Та інакше і не могло бути. Микола ніколи не доводить справи до кінця.
На подвір’ї нікого не було, і Панько намірився вже йти до хати, коли з-під повітки почувся оклик:
— О! Панько! Добре, що ти прийшов.
З повітки вибіг Микола і, як завжди захлинаючись, заторохтів:
— Ти знаєш, я роблю телефон. З ниток. Я вичитав у книжці, що можна зробити телефон з ниток і сірникових коробочок. Я вже провів з хати до повітки. Та от ні з ким поговорити. Біжи до повітки, а я в хату! Поговоримо! — І, не чекаючи згоди, Микола побіг у хату.
Тепер Панько помітив нитку, що тяглася з хатнього вікна до повітки.
— Там побачиш коробочку з сірників. Приклади до вуха і слухай, — уже з хати крикнув Микола.
Панько пішов у повітку, знайшов коробочку і з почуттям власної переваги згадав телефон на будівництві ставка. Ото телефон! А це? Та він все ж приклав коробочку до вуха.
— Панько! — крикнув Микола, але хата від повітки була близько, і Панько не зрозумів, чи чує він голос Миколи просто чи в телефон.
— Чую! — засміявся він, не прикладаючи коробочки до рота.
— І я тебе чую! — зрадів Микола.
Але Панька цікавило, чи справді буде чути в телефон. Він затулив одне вухо рукою, а до другого міцно притиснув коро-бочку. Крізь шерехтіння до нього дійшов далекий голос Миколи:
— А ти ще ходиш на ставок?
Панько кинув коробочку і крикнув:
— Усі ходять! Нема дезертирів. А чого ж ти не покажеш мені млинка і точила? Покажи!
— Я передумав…
— А динамомашина де?
— Я кажу, передумав. Панько, давай проведемо телефон від села до греблі. Дістань тільки ниток. Справді! Давай!
— Хе-ге! — засміявся Панько. — Спізнився! У нас на будівництві справжній телефон.
— Що? — перепитав Микола, який слухав Панька через коробочку.
— Та кинь ти свою дурну коробочку — і так чути. У нас, кажу, справжній телефон. Аркадій Іванович привіз з міста чотири апарати.
— Бре? — здивувався Микола.
— Ні, не бре… А гребля вже вище метра. Якби була вода, то можна й купатися. По шию було б!
— Та невже! — Микола не витримав і вибіг з хати. — Невже у вас справжній телефон? І гребля така висока? — питав він, і очі його блищали від цікавості.
— А біля греблі, на пагорку, млин збудували і механізоване точило, — бачачи хвилювання Миколи, викладав усі новини Панько.
— Справді? Я завтра побіжу подивитися. Ні, сьогодні! Ходімо вдвох! Як же ви зробили точило? А в мене не вийшло. Побіжимо зараз на греблю!
Панько аж застиг на місці від внутрішнього задоволення. От тепер він поговорить з Квашею.
— Приходь, дезертире, подивись, як ми працюємо, — сказав він з серцем.
Микола оторопів.
— Та чого ти? Хіба я… — почав він.
— Приходь, приходь, я тебе об точило носом натовчу. Я тобі і телефон покажу… Так покажу, що аж загурчиш від греблі.
Справді, всі піонери працювали, турбувалися, переживали кожен дрібний неполадок, а він, Кваша, прийде тепер на готовеньке. Якраз!
— Ти, може, і купатися прийдеш у наш ставок, як буде вода? Приходь! Я тебе скупаю! Так скупаю, що…
— Дуже мені потрібен ваш ставок, — образився Микола. — Я й сам не піду.
— Ми тебе вже і в газеті намалювали. Приходь, почитай, — продовжував Панько. — Ми тебе і з загону виженемо, дезертире.
— І виганяйте! Я й сам вийду. Потрібен мені ваш загін! — щоб чимсь досадити Панькові, викрикнув Микола.
— А, тобі загін не потрібен? Добре! Сиди тут сам і розмовляй своїм телефоном з кішкою. Тобі ж більше ні з ким говорити. Або ні, не з кішкою, а з свинею. Хто у телефона? Свиня. Хто слухає? Кваша. Ха-ха-ха… — зареготав Панько, задоволений своєю вигадкою. — Свиня і кваша! Якраз підходяща компанія!
— Я сам знаю, з ким говорити! Геть з двору! — зовсім розсердився Микола і схопив ломаку.
Панько відбіг до воріт і, зачинивши за собою хвіртку, перекривив Миколу:
— Я динамомашину зроблю… Електрику в хлів проведу…
— Ех, ти! Отож і сиди в хліві. А до греблі щоб і не припарив!
Залишившись сам, Микола довго стояв серед двору. Потім пішов у повітку до свого телефону. Сьогодні зранку він ні про що не міг думати, крім тєлєфона, а зараз інтерес до нього чомусь зник. Таким нецікавим став телефон, що не хотілося на нього і дивитися. Кваша сів під повіткою на ясла і замислився. Поговорити б у справжній телефон! Раптом він згадав Панькові слова: "Отож і сиди в хліві!", схопився з місця і побіг з повітки до хати.
* * *
Чутка про будування механізованого точила і динамомашини, про встановлення телефону, про ігри на будівельному майданчику швидко розійшлась по селу, і сьогодні балка вирувала веселою галасливою юрбою. Вперше за останній тиждень був повний збір піонерів.
Панька призначили на сьогодні диспетчером. Він сидів у палатці біля телефону і, як тільки чувся дзвінок, брав трубку і записував на аркуші паперу повідомлення та вимоги з окремих ділянок будівництва.
В палатці тільки й чутно було:
— Диспетчер Чоломбитько слухає!
— Говорить диспетчер Чоломбитько!
— Гребля? Вам потрібно коваля на греблю? Зараз викликаю!
— Кузня! Кузня! Коли ви закінчите ремонт вагонетки?
— Гребля! Гребля! Надішліть до вітряка одержати лопати. Вже нагострили.
— Кухня! Чи одержали дрова? Коли буде готовий обід?
Рівно за десять хвилин до дванадцятої він викликав горніста і наказав йому стати біля сонячного годинника, щоб о дванадцятій дати сигнал про кінець роботи першої зміни.
Панько незчувся, як пройшло півдня, так було цікаво.
Тільки здавши чергування іншому піонеру, Панько відчув, що втомився.
— Ну, що, ходив до Кваші? — спитав його Степан Юрійович.
— Ходив.
— Як же він?
— Та як? Прогнав мене з двору.
— Гм… Ти, мабуть, замість загітувати його зразу ж почав лаяти?
— Ні, я спочатку агітував.
— Як же ти його агітував? — пильно дивлячись на хлопця, спитав старший піонервожатий.
— Ну як? Кажу: приходь.
— Треба було розповісти йому, що в нас є і вітряк, і телефон, що Аркадій Іванович думає зробити з комсомольцями динамомашину.
— Про динамомашину я йому не казав, а про телефон ї вітряк казав. Кажу, приходь, я тобі покажу… і точило, і телефон…
— А він?
— А він каже: дуже мені потрібен ваш телефон. У мене свій є.
— Як? — здивувався Степан Юрійович.
— А він з ниток та з коробочок зробив собі телефон і розмовляє з свинею в хліві.
Степан Юрійович здивовано підняв брови.
— Це я так кажу про свиню. Йому ж ні з ким говорити по телефону… — пояснив Панько.
Степан Юрійович замислився.
— Не виконав ти, Чоломбитько, доручення піонерської дружини, — промовив він з докором. — Ну, що ж… Доведеться відрядити до Кваші когось іншого.
— Та навіщо він нам? Не хоче і не треба! Виключити з загону і край!
— А я думаю, що коли б хтось інший пішов до Кваші, то він послухався б, — сказав старший піонервожатий, уважно дивлячись у вічі Панькові.
Панько опустив очі.
— Як ти порадиш? — продовжував Степан Юірйович. — Відрядити когось? Може, прийде?
— Не треба до нього йти, — почервонів хлопець.