"Залазь!" — і опустив його в темний глибокий колодязь. Від паруючого бензину, горілих мастил, розпеченого заліза залоскотало в горлі. Вовка намацав круглу й тверду підставку. Сів як на голки. "За що ж його держатися?" Водій-механік пірнув ще глибше, вперед, до цілої батареї ричагів. Танк мовчав. Танк стояв не здригаючись. І раптом — сто чортів у печінку! — вдарило ревом по "кумполу", обдало гаром, кинуло Вовку назад. "Прощай, білий світ!" — пустив хлопець очі під лоба. А його трясло й підкидало, а над ним, і під ним, і довкола його лящало, стугоніло, скреготало. "Тьху, як скажена тічка!"
Водій мигцем обернувся до Вовки: "Здорово?" — і весело блиснув зубами. "Красота! Геть не страшно!" — збрехав хлопець і випнув отерплі груди; а піднявши голову, натрапив на світлу смужку. "Диви — щілина! Мать, для обзору". Він припав до неї носом (свіженьким потягло), забув про себе, про свої страхи і упивався тим, що танцювало й миготіло попереду. Ось рвонулись на танк ворота, відскочив як ошпарений вартовий, і помчала, попливла назад зелена рівнина. Ошалілий танк, рявкаючи, ковтав горби й горбочки, підминав кущі, з розгону перемахував через окопи. "Здорово! — вирувала й клекотіла радість у Вовчиному серці. — Таким летом якби на фронт. І в бій!"
…Три танкі-ста, три весьолих дру-га
Екіпа-аж машини бойо-вий!
Повний вперед! Хай летить собі земля безвісти. А Вовка гляне, що робиться тут, всередині. Воно, якщо придивитися, не так уже й темно в цьому череві. І перед танкістом — шпарка. Вузенька, як буває між дошками в загорожі. Миготливі тіні скачуть на його руках, що цупко вп’ялися в голівки ричагів. Водій наче приріс до сидіння, він погойдується разом із танком. На мить одриває руку, лап-лап по ящику, щось упало під ноги, на жовту пляму ("І-і-іх! — напружився Вовка. — Хліб. Аж півбуханця"); танкіст недбало поклав той хліб на місце, витяг цигарку, тицьнув нею поза вухом до Вовки: "Закурюй, пацан". Вовка носом убік: "Нє-є. Без диму світ макітриться". — "А чим же тебе пригостить?" — "Ну, коли ваша ласка, то хлі… Хліба… Скибочку. Забув, як і пахне". — "Ге, дивак! Чого ж мовчав? Лови!" — і тугенький буханець плеснувся на брезент, що обтягував Вовчині коліна.
Ззаду, від мотора, несло жаром, як із духовки; ревище не затихало, але вухо потроху призвичаїлось до нього. Розморений, обм’яклий Вовка, заспокоївши перший голод, неквапно пощипував хлібну шкоринку, клав на язик пахучі крихти, і здавалось йому, що він сидить на черені, мати вийняла рум’яні балабушки на капустяному листі, і попід стелею в’ється солодкий душок свіжого печива.
"Куди? Їхать куди?" — не голосом, а бровами й губами спитав танкіст. "Газуйте прямо. Бачите, купка людей на полі". Вовка знову прилип до щілини. Воронячою зграєю метнулась під гусениці рілля, жінки сипонули врозтіч, війнувши спідницями. Танк заглух, хоч у ньому все кипіло; хлопець, як ховрашок, визирнув з люка:
— Мамо! Не бійтесь. Це ж я, Вовка. — Він скочив у пухку ріллю, але земля під ним ще хиталась, розходилась кругами й тікала катзна-куди.
Він, мабуть, упав би, але хтось пригорнув його до себе, шерхлими руками обхопив шию. "Мамо!" — тануло Вовчине серце. Хлопець притулив до її грудей хлібинку: "Покуштуйте. Це вам". — "Спасибі, Волошко. Сховай. Буде на вечерю тобі з Ольгою".
Так і стояли вони, притиснувшись один до одного, а жінки тим часом збіглись і, як сороки, застрекотіли навкруг танкіста.
— Ой, налякали, дядечку, щоб ви були здорові!
— Ганна, побий мене грім, гепнулась на ріллю, меле ногами і "Каравул!" кричить як не лопне.
— А ти? Задерла спідницю та блись-блись пампушками.
— Тю! Ти щоб своїми блиснула — трава зайнялась.
Танкіст усміхався, про щось розпитував балакучих колгоспниць, не без гордості показував рукою на могутній "Т-34", що відливав на сонці гладкими боками; зрізана башта, сплющений лоб надавали йому хижого вигляду. Грізно дивилось у степ довге жерло гармати, немов шукаючи собі здобич.
— Оксано! — гукнула котрась із жінок, що без угаву щебетали з військовим. — Ти знаєш, якого спасителя привів твій синок? Степ оратимуть! Чуєш? Ора-ти-муть!
— Танком?!.
— А чого ж? — пустив кільцями дим танкіст, полум’яніючи під закоханими поглядами жіноцтва. — Той же трактор, тільки в броні. Давайте плуги та й у загінку.
— Он Яшка скаче сюди. Пошли до кузні, Оксано.
Дорогою кушпелив на Трофейній Яшка Деркач. Кинув він борону серед поля, кинув роботу (та коли б його до скелі прикували — одірвався б) і гнав навпростець до танка. Де ж це видано, га, щоб Яшка проминув таку-от оказію! Не жалів Деркач гнідої, бив, як у барабан, п’ятами по її животу, летів зі свистом, розкинувши руки. А із села мчали наввипередки хлопчаки, біг розхристаний Оврам Диня, трусцем шкутильгала Ониська.
— Драсте! — гаркнув Яшка, і кобила без усякого "тпру" стала як укопана, роздуваючи змилені боки. Та не пощастило Яшці ні поручкатись, ні слівцем перекинутись із солдатом, бо Трояниха тут же загадала: паняй до кузні, коняку віддай Яценкові, і нехай він бігом тягне оті два кінні плуги, що відремонтував. Яшка скривився, однак приклав руку до пілотки: "Слухаюсь!" — і поскакав у село.
Бригадирка підступила ближче до танкіста, потерла долонею гарячий лоб, стомлено пощулила карі колись, а тепер потухлі, з туманцем очі.
— Поки діло наладиться, — звернулась до гостя, — розкажіть, що на фронті… Як вас звати?
— Миколочка, — дурнувато пирскнула за спинами якась дівка.
Бувалий солдат заполум’янів по самі вуха, синім шнурком видувся на переніссі рубець. Як новобранець перед командиром, він розгубився перед цією змарнілою жінкою у важких чунях, в поношеному піджаку з грубої сукнини. Він не спускав очей з її рук — землисто-чорних, порепаних до крові, спокійних рук матері. І дивлячись на них з повагою, з пекучим соромом за себе ("В тилу відсиджуюсь! Швидше б туди, де смаленим пахне!"), він по-військовому чітко сказав:
— Становище на фронті, товаришу бригадир, нормальне. Наші війська крепко рвонули за три місяці: пів-України пройшли і вже на західному кордоні. Зараз окопались на Пруті. І на півдні, може, чули, є продвіженіє — Одесу й Севастополь звільнено… Якщо так піде й далі, до осені з німчурою покінчимо.
— Слава богу. Приїжджайте на свіжі калачі, чим багаті, тим і раді зустріти, а з вами, мужчини, вже по-людськи озимі посіємо… Хіба ж це сівба, гляньте. Землю мучимо.
Розмова урвалась, бо саме під’їхав Денис Яценко, волочачи на скрипучій колішні два кінних плуга. За упряжкою біг ухорканий Яшка. "Чого женеш, окаянний? — шулікою налетіла на сина нервова Ониська. — Бігає, товчеться, як Марко в пеклі!.." Яшка мотнув рудими кучмами: "А, відчепіться, дома хіба не наслухався!" — і потягнув із Вовкою плуги до заглухлого танка.
— Оце такенькі? Однокорпусні? — стенув плечима військовий. — Все одно що муху на причеп слонові. Аби штук десять.
— І таких, звиняйте, не було. Яценко по залізячці стулив.
— Може, в Сасове махнуть? Хай позичать, якщо є.
— Я зганяю! — підскочив Яшка.
— Е-е, тобі не дадуть. Дуже рудий. Соліднішого треба.
— І-є-єх! — висолопив язика, задріботів голими п’ятами Оврам Диня. — Згадаю сорокову молодість!.. Ану, Яшка, підсади на свою Трофейну. Та кісток моїх не розсип.
Низенький Диня, крекчучи, виліз на коня, геройськи глянув з високості на жіноче воїнство і з піснею "Ми красна кавалерія" потрюхикав у степ.
— Не будемо гаяти врем’я, — сказала Трояниха. — Поїхали.
Микола-танкіст розмотав сталевий трос, накинув його петлею на гак, що був у задку машини, до кінців троса жінки примотузили плуги. Бригадирка стала за перший плуг і так налягла на чепіги, аж леміш вгруз у тверду землю. Яценко поплював у руки, як це робить кожний орач, покахикав і врочисто махнув істиком — готові! І вони уже рушили б, але баба Ониська раптом заголосила, заметляла довгими руками, звертаючись до танкіста:
— Ой синочку, зніми оту стрельку. Зніми й кинь у траву, бо душа терпне — воно ж, окате, чигає на мене. І як це орати, коли такенна гирлига перед самим носом?
З відкритого люка позирало на бабу здивоване обличчя танкіста, чорне від мазуту й диму. Тільки світилась білозуба посмішка. Танкіст скрушно замотав головою: зняти "стрельку", бабо, не можу, хіба що розверну башту. Заревів мотор, гайвороння з криком піднялось над степом, окате жерло, що страхало Ониську, махнуло над головами людей і заховалося за танком. "Т-34" здригнувся, брязнули гусениці, і плуги врізались у кам’янисту твердь. Заряботіла земля перед очима Троянихи, падала трава на блискучий леміш, з хрумкотом виверталось коріння, і масний шар чорнозему пригортав бур’яни. Яценко йшов услід за бригадиркою, по свіжій борозні, клав другу, ще крутішу хвилю веснооранки. І потяглась до обрію тоненька, як струна, сталева смужка. Вона розділила навпіл широкий заінгульський степ.
Жінки стояли мовчазні, схвильовані, святково просвітлені. Не одривали очей від гуркотливої точечки, що все меншала, даленіла.
— Оце робота. А ми копирсались, як ті жуки.
— І хто придумав? Вовка. Хазяйська дитина.
— Рости, хлопче, головою тебе назначимо. Щоб завжди понімав матерів.
А Вовка притискав до грудей хлібинку, досі відчував на шиї тепло материнських рук, і серце малого топилось від радості. Весняне сонце хлюпнуло в його душу цілу пригоршню доброти й ніжності.
10
На обідній перекур (так, не без гіркої іронії, називали вдовиці і свої короткі перепочинки) влаштувались жінки за танком, де була тінь. Старші сіли одною купкою, простеливши під ноги куфайки й піджачки; дівчата вмостились окремо, перетягли до свого гурту соромливого Миколу. Всі тільки од роботи, ще не улігся пил над степом, руки гудуть від утоми, а на дівчат як найшло: то переморгуються, то раптом залящать, аж луна розляжеться, то штурхають одна одну, щоб якось зачепити Миколу. А він, чорний, мазутом пропахлий, знічено усміхається: "От попав!.. під перехресний вогонь!" Тільки Яшка, здається, розуміє скрутне становище солдата, з усіх боків оточеного дівоцтвом; Деркач насунув пілотку на лоб, блиснув трасуючими по розпашілих кирпах: "Тьпху! — сплюнув презирливо. — Хі-хі, ха-ха — весь розум бабський, — і до Миколи, — не дивуйтесь, це в них після бомбйожки".
— Ах ти, рудий! — підкинуло дівчат.
— Ану, сюди його!
— За галіфе!
Дівчата звалили Яшку, з реготом накинулись ("Мала куча, дайте ще!"), товкли його носом у землю, мов шкідливого кота.