Чагра розбирала злість: дереводіл доглупався, що пир обернуто на брудний торжок. Князь грабунок біло-денний готує, кличе собі в помічники старійшин і манить їх, як голодних ослів віхтем сіна, боярськими гривнами. Осли тюпають за сінцем, один одного переганяє. І байдуже їм, що й без надурочних податей гірко живеться чорному людові.
Чагр спрагло вихилив корчагу і думав: утікай, Чагре, з ганебного ярмарку, вмий руки, як Пилат римський. Вмити? Хто ж у боронь візьме люд чорний? Хто? Я? Коби мені молодість, коби на шиї не було Мами й малої Настусі. Один раз на березі Золотої Бистриці я пробував зворохобитись і через те наново мусив у Галичі життя починати.
Хтось обняв його за плечі. Стрівся з допитливим поглядом печатника.
— Сумуєш, бачу, Чагре?
— Сумую? Та де...— відбріхувався дереводіл.— А взагалі, — стрепенувся, — маю журу... бо всіх купуєш, а мене обминаєш. Дереводіли теж князеві знадобляться. Ми могли б, наприклад, витесати тисячу домовин. Чи як гадаєш? Тисячу трун для княжої казни.
По лезі меча ступав старий дереводіл.
— Блудословиш, Чагре,— перестеріг печатник.— Добро забуваєш. Князь землю для дворища дав тобі в Галичі. Яна приголубив...
— Почекай, отче, не затикай мені губу. За доЬро княже подать плачу? Плачу... А роботи князеві запівдарма скільки переробив? Гори. І за Яна віддячусь. Та зрозумій, мудрий печатнику, не в мені одному суть. Я за інших... за убогих. Е, та що марно балакати.
— Говори-говори,— наполягав Остафій.— Мені цікаво.
— Якщо цікаво, то слухай: тужно мені на цьому пиру. Виджу, нове мотуззя князь для люду плете... і старійшин на поміч кличе.
— Хмільний єси, Чагре. Верзеш бозна-що.
— Може, і хмільний, бо добрий у князя мед,— погодився дереводіл.— Інакше не зважився б правду викладати. Що в тверезого на умі, те в хмільного на язику.
— Що ж на умі в тверезих?
— Нема дурних, отче, плескати язиком. І так... забагато... Коли ж забагато — довгі язики вкорочують.
— Присягаюся, що буду німий,— Остафій торкнувся нагрудного хреста.
— Ну, то слухай. Дереводіли киплять: мости лагодь безплатно, стіни градські поновлюй безплатно. Все уроки, уроки... В Галичі вдовиці по ратниках голодом синіють, доні їх на дністровій пристані тіло на ніч продають молодцям. Чим платитиме люд подвійну подать? — Чагр розпалився, виказував наболіле; бавився Чагр з вогнем, бо не вміють Володимиркові двораки, беручи приклад з князя, дотримувати роти.
Багато ще правди гіркої вибовкав би Чагр печатникові, коли б не перебили скоморохи. їх жменя була, а здавалося, що в хороми вкотилася сотня. Вчинився галас, сміх, бризнула весела музика — в гридниці звихрився вітер. А ось горбатий скоморох, що, певно, між своїми правував за старшого, підняв руку, його побратими збіглися в коло і злагодженим співом чарували слух. Далі показували смішні представлення: про те, як дівчата крізь шпа-ри в дверях підглядали отрока, що купався в мивниці, і про ловчих — невдах, яких обхитрила лисиця, і про угрина — купця, котрий продав смердові беззубу кобилицю.
Терем реготав.
Сміявся і князь, змахуючи рушником сльози, сміявся Чагр, сміявся печатник, попирскував у кулак єпископ галицький, котрий у казаннях недільних хулив забави "бісівських дітей".
Князь розв'язав мошну і вергнув скоморохам жменю срібла.
Кинули срібло бояри.
Кинули мужі градські.
"Бісівські діти" клубилися на долівці, хвалили щедрість князя і бояр; були готові веселити гостей до ранку, але печатник кивнув горбатому проводирцеві на двері — пора.
Потім до гридниці ввели трьох співців; співці посідали рядком на ослін, поклавши на коліна гусла.
— Починайте, — дозволив Володимирко.
Кожен з співців по черзі показував своє уміння. Співанки стелилися розмаїті — веселі і смутні; веселі, щоправда, гуслярам не вдавалися, журба рокотала в струнах. Струни прибивали пил, у хоромах краплилася й осідала тиша. Чагр схилив голову на край стола, заплющив повіки, співанки провадили його на калиновий міст, і повели в чисте поле в борозну житню.
Володимирко позіхнув.
— Печатнику, співці твої напувають нас журою. Хай ідуть...— І челядь чимдуж випровадила невдах за двері.
— А може, осподине, послухаєш ще одного гусляра, молодого? — спитав печатник.— Я за нього прошу.— І Остафій зиркнув на Чагра. Той цього не помітив, бо ще не розплющував очей, ще струни голосили в ньому і розходилися брижами по крові, ще чипів він на калиновому мості і стискав у долонях чепіги.
— Як хочеш, — байдуже погодився князь.— Аби лише не нудно.
Поріг гридниці переступив Ян.
У першу мить отрок розгубився: многії свічі, барви мальованих стін, різнокольоровими плитками мощена долівка, людське стовпище, хмурий, непривітний князь злякали його. Та ляк тривав до того, поки пальці не торкнулися струн. Коли ж струни озвалися, то Ян враз забув про свій страх, князь та його злотовбрані бояри здиміли, тепер на світі існували тільки він — Ян, його пісня і гусла.
Князеві гості здавна привикли, що гуслярі починали пісню з ніжних переливів, тому насторожилися, коли струни нагально і зазивно вдарили, як великодні дзвони. З кожною хвилею дзвін наростав і ширився, беручи під свої криси струни тонші, плаксиві. В князя розпогоджувалося чоло і випрямлялися плечі, а бояри намацували рукояті мечів і шабель. Отрок добував із струн усю їх голосну силу... дзвін кудись кликав... дзвін щось обіцяв... дзвін про щось віщував: слухайте, слухайте, слухайте!
І обірвався. Завмер. Замість нього, в тиші, мов град по розстелених полотнах, вродився тупіт копит... багато копит кресало дорогу. Комонники сунули могутньо і рівно, цілим полком.
Тепер до струн приєднався молодий басовитий голос Яна. Батько Чагр підвів голову. Син? Не знав: тішитися йому чи плакати? Так і заціпенів, привідкривши рота.
Печатник Остафій підморгував йому сивою бровою. Мовляв, даремно, Чагре, огнівався на князя й на мене. Дивися-но, сягне твій син високостей.
Ян і не підозрівав, що батько теж слухає його пісню. Очима, повними вогню, пас отрок князя... і не бачив отрок князя за столом, видів його на комоні баскому. Бо співав отрок не про Микулу якогось там Селяниновича, не про Дунай-ріку,— співав про похід Володимира Володимировича у ляцьку землю, що на лівім березі Вісли, співав щиро, натхненно.
Літописці назвали цей похід у році 1136 простим набігом, местю сина над ляхами, котрі хитро-мудро викрали його батька — князя перемишльського Володаря, щоб потому зажадати за нього великий викуп. Володимирко підмовив посадника Угрина, який від імені ляцького князя Болеслава правив Вїслоцькою волостю. Той зрадливо відчинив ворота, перемишльська дружина рубала впень людей ратних, зненацька захоплених, безоружних же мужів, жон і дітей в'язали сиром'яттям — полон брали. Вози походнії, переметнії суми набивали скарбом.
Літописці записали істину.
Але навіщо тая істина співцеві? Він повірив у свою правду, ним же складену і придуману і йому таки потрібну. Володимирко в його пісні піднявся вище синівської помсти; Володимирко у його пісні не лакомився на вродливих ляцьких дівок і на срібло-злото. У Яновій пісні князь горів жаданням прославити меч руський, славу собі і дружині здобути, раз і назавше заказати ляхам дорогу на схід. У пісні князь хоробро бився, яко барс, од його меча вражі сини падали скошеними снопами, в пісні князь літав на бранному полі соколом, додаючи дружині мужності.
І русини перемогли.
Радість котилася городами і весями Перемишльської землі: хвалили князя бояри думні, попи у церквах, смерди у полі, гуслярі йому славу співали.
Князь Володимирко згадував, що, справді, полону і срібла-злота з того походу привіз урожайно, прислужився йому зрадливий посадник Болеслава. Заплатив тоді Володимирко Угрину, як домовилися, тисячу гривен, а на додаток — РРЄЛІВ виколоти очі та охолостити. Бо мислив князь: "Зрадники не повинні плодити дітей до себе подібних".
Правда, злі язики плескали, що нібито Володимирко не кращий од Угрина, бо лише перед тим уклав ряд з Болеславом про мир. Та чого варті язики супроти сили княжої? Язики зогнили, добича залишилася, слава тліла у попелі, бо навіть покійний Володимирків співець Влад не зважувався возвеличувати грабунок. Сьогодні ж оцей отрок роздув славу, як вітер полум'я.
Князь був задоволений.
А Ян ще вів дружину додому.
— Цок-цок,— кресав копитами іскри княжий скакун.— Цок...
Коли ж до Перемишля стольного зосталося кілька акордів, в гридницю пропхався батько Чагр. Старого ніхто не помічав... ніхто не бачив його перекошеного болем і гнівом обличчя... ніхто не зауважив, як тремтіли пообтовчені теслами і стругами руки. Аж коли він, великий і грізний, виріс над Яном і шарпнув сина за плече — всі встромили в Чагра погляди, а Чагр же осліп. Лише Яна видів... лише сина, котрий знітився, замовк.
— Чи я тебе, чадо моє, учив колись лихословити? — питав його батько Чагр.— Чи я тобі, чадо моє, не втовкмачував у твою дурну голову, що брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся?
Голос старого зволожився сльозою. Ян просив бога, щоб земля під ним розкололася. Гридниця і стравниця заніміли, князь поки що не второпав бесіди Чагрової, печатник збагнув її одразу.
— Схаменися, смерде! Не місце тут. Перед князем стоїш.
Чагр, мовби спам'ятавшись, ударив князеві чолом. Печатникові ж відповів:
— Воно й правда... не місце...— Злість Чагрова обвуглилася, жаль, як попіл, припорошив гнів... жаль на Яна, що осоромив його на весь Галич,— Я нічб не кажу, святий отче. Ось тут син мій співав, красно співав. Забув шмаркатий отрок тільки додати до співанки, що через рік Болеслав Ляцький, на помсту нашого князя відповідаючи, послав полки на руське порубіжжя. Аякже: зуб за зуб, око за око. Де ж тут слава, чесний отче?
Бояри і мужі градські, погорбившись, чекали княжого гніву. Володимирко удавав, що образи не почув, не для цього пир затівав, щоб сваритися з простолюдом. Пам'ятав: хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл. Чагрові це не минеться, іншим разом пригадається. Князь прощати образ не вміє, зате вміє ждати. Втім, дереводіл ще сьогодні вип'є свою першу гірку чару. Зараз князь викопає між отцем і сином прірву, через яку кладку не перекинеш.
"Сина приголублю, зроблю з нього слухняного двірського співця. Це нічого, що горобчик він сірий, іскра божа у ньому світиться.