Зайшов у пивбар, взяв собі кухоль, шукаючи, де б сісти. Пив поволі, бо від холодного питва аж ломило зуби.
— Слухай, друже, підкинь гривеник!
Артур підняв очі. Перед ним стояв трохи п’яненький, але цілком пристойний чоловік. Так чи інакше, відмов-
ляти не годилося. Артур сягнув рукою до кишені, витяг кілька срібняків і мовчки дав їх чоловікові.
— Велике мерсі! — зрадів той. Через хвильку примчав з двома кухлями і безцеремонно всівся навпроти. Хапливо став ковтати пиво, а потім пильно глянув на Артура:
— Ну як, втрапив у список?
— Який список? — здивувався хлопець.
— Той самий. Делегатом на конгрес.
Мав якісь нерухомі чорні очі, може, від того, що випив, і дуже виразну міміку.
— Не втрапив.
— Не заслужив чи молодий?
— Молодий, — знизав плечима Артур.
— А я, ти знаєш, сподобився. Оце ходжу й думаю: за що...
— Вітаю.
— Глупота, ось що я тобі скажу...
— Артур.
— ...Артуре. Глупота!
— Що глупота?
— Конгрес. Усі знають, що глупота, а рвуться. Бо конгрес! Мені плювати, але ж внесли в список. Тепер кожне мурло заздрить. Та ні, я не про тебе. Ти як теля на бойні...
— Чому?
— Не перебивай старшого, будь ласка. Їй-богу, відмовлюся! Скажу: не заслужив. Сам подумай: треба брати в театрі відпустку за власний кошт. А як візьмеш, коли прем’єра на носі. "Тартюфа" ставимо, і я в головній ролі. Ніхто не відпустить, хіба що вмру. Та мені ще ранувато... Граю і Мефістофеля, і Яго, і Дон Жуана... Нема часу на всяку глупоту — слухати доповіді старих маразматиків.
— Ви — чорний маг?
— Так, але називай мене просто Вася. Без церемоній. Я тут, розумієш, експериментую. Канючу мідяки, хоч сьогодні зарплату одержав. Дивлюсь, як дають і що дають. Це — для Тартюфа. А завтра буду лицемірити. Розхвалю якусь бездарну акторку або просто спокушу молодичку з вулиці, га?
Артур злякано подивився довкола. Дехто вже звернув на них увагу. Вася підняв кухоль й урочисто мовив:
— Вип’ємо за Мольєра! — жадібно ковтнув і нахилився до Артура: — Не хочу їхати на конгрес, — раптом заскиглив він. — Але поїду! Жінка доймає, діти набридають — все їм грошей мало. Ще й сусіди вовком дивляться. Я, бачте, пізно повертаюся додому. Комуналка! Чи знаєте ви, що таке комуналка? "Чорна дірка" в порівнянні з нею — кавказький курорт. Вісім років стою у черзі на квартиру... Товариші! Я артист, творча особистість. А хабара — дулю! Не вмію я давати на лапу. Якби ще не вмів одружуватись...
— А що тут уміти? — хіхікнув якийсь петеушник.
— Мовчи, синку! Поїду-таки. Ну, Артурчику, я помчав на базар. Сім’я, розумієш... Ось мій телефон, передзвони. Чао!
По його відльоті, бо той чоловік був надто жвавий, щоб виходити, на хвилю запала тиша.
— Артист! — прицмокнув якийсь роботяга.
— Еге ж... Може, ще й народний.
— Раз народний, значить, мусить серед народу давати представлєніє, як оцей, безплатно. Жінка раз в жизні витягла мене в театр, а білетів не було.
— Юначе, а куди той артист їде?
— На гастролі, — відповів Артур.
— А про хабара він точно сказав. Не підмажеш — не поїдеш. Я ось десять років у черзі стою, а він тільки вісім...
— Так він артист, йому положено.
— Там не на артистів дивляться, а в кишеню. Це вже точно...
"Перші люди"
Сергій:
Я мав нагоду перейти в іншу групу до Чернявського. Костик, як розсердиться, згадує про нього: "Іди до того діяча, будеш гребти лопатою гроші. Ти ж їх так любиш!" Авжеж, мушу любити, бо ті лайдаки пальцем не ворухнуть, аби заробити якусь копійку на інструменти. Один кручуся. Марії сам бог велів бути пташкою безтурботною, котрій нічого не треба, крім жменьки зерна. Але Вітька! Керівник він чи ні? Це його голова першою має за все боліти. А він, бач, гордий.
Я ледве інфаркт з ними не заробив, коли довелося підписувати контракт на перші наші гастролі. І попобігав, і попокланявся. А шановне панство стало дибки: "Та кретинська публіка нас не зрозуміє, завалить!" Ми, кажуть, студійна група. Наче живуть в Парижі чи Нью-Йорку і мають мецената-мільйонера.
Не набивайте собі ціни, кажу. Що у вас такого незбагненного? Слова українські, музика теж не китайська. Хай звикають до українського року. Через таких, як ви, недотеп, Січ колись зруйнували. Дочекаєтеся, що ваші власні діти слухатимуть передрані з Заходу пісеньки і хвицятимуть під них ногами. Раз ми є, то давайте боротися за український рок.
Їхніми ж словами переконую невротиків нещасних. Кого стидаєтеся? Панків недорізаних, металістів? Та вони миттю розкусять вашу інструментовку і завиють від захвату. А таки ж знайдеться на цілий зал бодай одна душа, що знається на таких речах. Треба нарешті зірватися, кинути роботу і перейти на творчі хліби — так швидше втягнемось. А Костик: "Хочеш, щоб ми стали ремісниками? Я вже надививсь усіляких груп, що добре починали, а потім продалися..."
"А що, — кажу, — ремісником бути зле? З ремісників виходять майстри. Треба й на публіку глянути, чи нас вона не цікавить?"
"Сергій каже правду, — озвався Віктор. — Треба ризикнути. Ми вже не діти: ще кілька років і розміняємо тридцятку. Тільки шкода, що доведеться підлаштовуватись під чужі смаки, йти на компроміси..."
"Без подвійного життя у наш час не обійдешся".
"Краще я буду писати вірші й сам за себе відповідати, — заявив Костя. — А то бачу, помру від старості, а розв'язки так і не побачу..."
"Якої розв’язки?"
"Я помітив, що життя більшості людей якесь незавершене. Та й кульмінацій, злетів, падінь теж бракує. Сама лише біологія і ще непевна смуга надій, яка кінчається пшиком".
"Хіба життя — це роман?"
"Тому й пишуть романи, щоб позбутися цієї незавершеності".
"Напиши, може, тобі стане легше".
"Дурний ти, Сергію! Прагматик. Ніяк не втямлю, як ти можеш з нами співати. Йди до свого Чернявського і торгуй солодким голоском!"
Тільки я можу стриматися, щоб не дати йому по шиї. Костик — слабке створіння, ніколи спортом не займався. Не пасує його бити. Інколи здається, що так себе поводять ті, хто знаходить виправдання навіть зраді. І таки мене, а не Костю запрошував Чернявський. Його група і за кордоном буває.
"Як на мене, — замріяно мовив Костик, — ліпше стати мандрівними музикантами. Купимо стару машину і будемо їздити по великих містах і виступати на площах. А потім щезнемо, загадкові й невпізнані".
"Сергій пропонує майже те саме".
"Е, не те! Поставивши себе в залежність від заробітку, ми втратимо почуття волі".
Хлопці ще трохи покомизились, а от Марія погодилася відразу. Жінки люблять ризикувати.
Шкода її. Хоча б заміж вийшла. Співу б це не завадило, скоріше навпаки. Вітька любить її, але його відштовхує показна беззахисність. Наче один доторк — і вже рана. Не уявляю Марію літньою або навіть старою дівою, хоч це ближче на часі. Вона — як дух, і не заспокоїться, доки не знайде істоту, рівну собі.
У нас зараз ніби все гаразд. Не сидимо без діла. Костик — і той звик до виступів. Сердега, хотів померти невизнаним генієм. А тут магнітофон купив, стереопрогравач. Книжки вишукує у провінційних книгарнях. Якби я схотів затягнути його в грошове болото, мені б це вдалося. Але я не якийсь там Мефістофель. Просто вважаю, що людина мусить мати все, чого вона варта.
Вітька став теж спокійнішим. Ще трохи, і на нас ніхто не подивиться із зневагою, як на волоцюг. Рок, як говорить Віктор, це суть XX століття, бо в ньому поєднується все: і незавершеність світу, і пересиченість ним, і вічні пошуки спільників.
Марія:
Десь на самому дні заховалась моя самотність. Скоро вона щезне зовсім. І тоді зникну я. Це нічого не змінить: я розчинюся в цьому світі, бо перестала себе йому протиставляти. Він, як і я, прямує до свого кінця. Спочатку щезнуть звірі, птахи, рослини, тоді люди і все ними створене, потворне і гарне.
Коли мене вже перестануть мучити? Коли ніхто не перешкоджатиме моєму зникненню? Життя прожите, криниця вичерпана, дерево виросло, плід дозрів і впав, листя зів’яло. Це — осінь, котра мріє про зимовий сон.
Тиша, прозорість, жовтий і червоний кольори, сивий дим від спаленого листя, мереживо павутиння у найнесподіваніших місцях: на гілляці, у волоссі, між власних пальців...
Увечері, коли стемніє і спалахнуть штучні світла, ми будемо виступати. А поки ще день, і я блукаю прозорим містом, у якому до цього не була і, певно, більше не буду, проходжу повз маленькі будиночки, безлисті хризантеми, горобців на розпорпаних грядках і котів, що блукають між опалих яблук...
Розриваю павутинки на брамі церкви зі срібним дахом, вузькими вікнами і білими як сніг стінами. Двері відчинені, й на них нема павутинки, а то б довелося розірвати ще одну. Я здичавіла від року і почуваюся грішницею, котра повертається з бісівських ігрищ. І винною, дуже винною, сама не знаю в чому. Може, в тому, що в нашому селі немає церкви.
Тут — як у казці. Переступаєш поріг і не дивуєшся надто яскравим кольорам нових ікон, величезним жоржинам, рушникам, рушникам, рушникам, солодкавому запаху людей, котрі були тут вранці, запалювали свічки, молились...
Я стою на порозі. Священик у чорній рясі виникає між рушників і квітів — невже він хоче прогнати мене?
— Я не вмію, — кажу йому і почуття власної провини загострюється. — Я навіть не вмію молитися так, як потрібно.
— Зараз майже ніхто не молиться.
— Я співаю в рок-групі. Ми приїхали на гастролі.
— Як вас звати?
— Марія.
— Дуже гарне ім’я.
— Так звали матір Ісуса Христа і блудницю з Магдали.
Священик киває. Я почуваюся перед ним недоумкуватою, як то буває, коли розмовляють двоє зовсім чужих людей.
— І я не прийшла до вас сповідатися чи каятися.
Священик посміхається.
— Мій син збирається на ваш концерт. Сюди так рідко приїжджають артисти. І люди звикли ходити до церкви. Молоді також. Правда, мало хто потребує святої сповіді. Краще сповідатися ближньому, ніж священику...
— А богові?
— Нині цього не вміють. Люди зараз ніби язичники: раз бог не дає їм, коли вони просять, значить, він не існує. Бог незбагненний, коли у нього не вірять.
— А коли вірять?
— Коли вірять, то поволі наближаються до його пізнання. Віра — це як любов. Її не. навчишся. А порівняти можна з музикою, котра проникає в душу тільки тоді, коли душа сама готова до цього. Я не чув вашого співу і не знаю, чи можете ви собі це уявити...
— Можу. Але в чому сенс вашої праці?
— Сучасний священик не проклинає, не обіцяє, не повчає.