ї лівою рукою почав "косити", як і всі кадрові хурщики.
А з Олександром Терентійовичем сталась причина. Щось він думав, усе думав та й почав задумуватися. Одного разу внук його, Іван Палажчин, а та Палажка була його найстарша дочка, вирушив із села в білий світ, а був уже величенький і трохи чуднуватий. Десь наслухався, що немає квітів у світі над воронець! І треба ж було так трапитися, щоб Мотря, Іванова тітка, повертаючись з панського хутора через Першу балку, у тій балці проти колодязя набачила, як квітли воронці. І вже ж придивлялася, придивлялася, оции навіть зірвала, та, поки дійшла додому, обім'явся в долоні. Як червоко-вороний факел, спалахнув той воронець в Івановій голові, і він з дому у степ вирушив на Першу балку, до колодязя. А був, певне, травень чи якийсь інший весняний місяць у розпалі, з кеба лилися на землю патьоки сонячного світла, гріли дорогу, по якій ішов Іван, гріли праворуч від дороги селянські наділи і ліворуч від дороги безмежні лани Безака-Бёзика, засіяні вівсом. Той Іван роздивлявся навколо, ніколи йому в таку пору року не ДОБОдилось виходити в поле на високий степ. Тепер він от вийшов і розчинився в тому степу. Не стало Івана. Нема Івана, Залишилися від нього лише його сірі, ке надто вже гарні, з білими віями очі і здатність дивитися навколо себе тими очима і помирати. Не щодня таку гарноту забачиш! Дорога до Першої балки далека. Треба пройти Крисову, далі Могилу, ще далі Перехресне 32. І за Перехресним ще треба чозгати й човгати. І ось, човгаючи, забачив на поперечній дорозі, яку у нас нарізками називають, свого дідуся, Олександра Терентійовича. Був він у білій-білій полотняній сорочці з червоненькою стрічечкою в комірці, у таких самих білих-білих полотняних штанях, які він на очкурі —г— на такому шнурі — носив. Стояв він без картуза; полинялий картуз, черкасиновий, у руці держав. Був звичайний, привітний. Я спитав: "Чого ви тут, дідусю, ваш-бо наділ в отой он бік?" Дідусь повів очима за моєю рукою і сказав: "Іду я оце, Івасику, до колодязя смерті шукати!" Ага, он що, значить, не вберегли його дома бабуся Дар'я і Варвара!
Після Савчиного весілля з Олександром Терентійовичем сталося таке, що почав казати бозна-що. Покликали до нього бабу Харитину Захожаїху. Та подивилась, сказала: "З Марти-нівки Мартина Микентьовича привезіть, а я цього ке знаю". Привезли Мартина Микентьовича. Той набачив на миснику у хаті пляшечку з горілкою, сказав Дар'ї Олександрівні: "Почастуйте кас з Олександром Терентійовичем, їй лее богу! Олександре Терентійовичу, правда ж, вип'єте чарочку? То сідайте. Коноплі на підметі ви вже пропололи? А в мене — біда! Зайці завелися... Ну, пиймо!" Цокнулися, і Олександр Терен-тійозич справді чарчину випив. Дар'я Олександрівна гарячу картопельку на стіл з вишкварками поставила. Мартин Микентьозич сам узявся їсти і Олександра Терентійовича запрошував. І той, заїдаючи картоплею чарчину, бідкався: "В мене кляті кури геть розбили солому. Тільки накричиш, проженеш, ачвоіш знову тут, 3 півня ж діла не буде, вдень він півень, вночі квочка. Сам на сідалі сидить і курчат під крилами хова. Як вони не попадають?" — "Не падають, значить, держаться якось",— вставив слово Мартин Микентьозич і налив по другій чарці. Коли Олександр Терентійович задрімав, вій спитав у Дар'ї Олександрівни, з чого з ним це сталося. Дар'я Олександрівна взяла слово і, поки тримала його, все не одводила куточка хусточки від очей. Мартин Микентьозич (звали його насправді Вікентійович) журнр слухав, а як господиня скінчила, сказав: "Доглядайте його, щоб сам не лишався, стежте, щоб увесь час заклопотаний був роботою якоюсь. Хай соломку в клуні перекладає — сьогодні з правого кутка в лівий, а завтра з лівого — в правий. Удавайте, що з ним нічого не сталось".
"Навіщо вам до колодязя,— сказав я дідусеві.— Краще ходімо воронців нарвемо!" — "А навіщо вони тобі, їване?" — "Бо я їх ніколи не бачив; кажуть, гарні-гарні!" — "Е,— сказав дідусь Олександр Терентійович,— тепер їх майже нема. То колись було. По цілині; так діти перевели".— "Як?" — здивовано спитав я у дідуся. "Та так і перевели. Цибулька у воронця солодка. Діти зелений терен їдять, та щоб солодку воронцеву цибульку обминули!"
До колодязя було метрів з п'ятдесят. Не любив я цього колодязя-пастки. Взимку навколо нього хуртовина замети накидала, і бідолашні зайчики, перебігаючи через ті замети, не раз і не два знаходили собі могилу в колодязі. А так це був звичайний колодязь. З цямринами, що підносилися на якісь три чверті — метр над землею,— і з зводом, за який правила помірна жердина з мотузяною петлею з нижнього кінця. На цій петлі висіло дерев'яне відро-цебер. З другого боку журавля його урівноважував важкий охайний пеньок, теж мотузком прив'язаний до кінця журавля. Глибини колодязь мав метрів із шість-вісім, на нашу міру глибокий, бо в самій Шахівці, розміщеній на піщаних наносах Берестової, на її так званій другій терасі, найглибший колодязь не мав глибини більше за чотири метри.
Дідусь прямував до колодязя, щоб шукати там смерті. Як він шукав її, я не знав. Може, думав пірнути на дно його? Від однієї думки про це жили мої подерев'яніли. Вчепившися йому в руку, я з відчаєм лепетав, що воронці не ростуть біля колодязя, а навпаки, на вигорку, отуди, в бік добрякських угідь. Дідусь мій взагалі був добрий, лагідний. Тепер я не пізнавав його, чимсь холодним, чужим, моторошним віяло від нього, аж відштовхувало мене. "Мені тітка Мотря казала, що саме там, на тому пагірку, вона бачила воронці! — Я потяг за руку його.— Ходімо туди!" — "Ти йди сам,— непривітно сказав дідусь,— твоє діло воронці, моє — смерть! От шукаю-шукаю і не знайду її!"
Ми стояли серед дороги, він у пориві рушити до колодязя, я, вчепившися в дідусеві руки, тяг його до пагорка. І в цей час трапилося таке. В лозі, за колодязем, розхилились гілки, в живій зеленій щілині з'явилось щось темне. Ступило крок, три, п'ять і обернулося на жінку. Вся вона була одягнена в темне, навіть хустка на голові була темна, в червонясту прив'ялу квітку! "Це вона!" — скрикнув приглушено дідусь і смикнувся вперед. Я кинувсь за ним, отерплий —від.жаху, хапав його за руки, за вбрання, упирався в землю; він здається, без ніякого зусилля тяг мене все вперед і вперед. Вже близько. Чути, як зарипів журавель, як брязнув цебер. Дідусь враз спинився, і я почув від колодязя лагідну жіночу мову: "Куди це ти, Олександре?" Біля колодязя, наливаючи собі води в кубушку, стояла наша, шахівська, жінка Одарка Коломий-чиха, а по-вуличному Пшонопоторо. Дідусь враз обм'як, знесилився, мляво сказав: "Та це я смерті шукаю. Бач, ніяк не знайду!" Бабуся Коломийчиха пильно подивилася на Олександра Терентійовича, сказала: "Е, так це ти не сюди пішов. Це он треба туди!" — і показала в бік села. Взявши кубушку, вона хотіла була рушити своєю дорогою, потім, повагавшися, поставила посуд у тінь під кущ придорожнього бур'яну, сказала: "Тут багато всяких стежок, то я проведу трохи, щоб не заблукав...— А мені, вибравши слушну хвилину, шепнула: — Біжи поклич тітку Варвару або Марію!" І я помчав. Старі тим часом вийшли на широку дорогу, і тут наздогнав їх Скотаренко Денис, що повертався підводою з хутора. Він і привіз дідуся благополучно додому. Дома він одійшов, забув про свої моторошні пошуки, приязно заговорив з Дар'єю Олександрівною, сказав: "Чогось мені їсти схотілося? Що там в печі у тебе?" За клопотом з дідусем я й про воронець забув.
Марія на роботу в економію тепер не ходила, хазяйнувала дома. Вставши вдосвіта, Савка наготує великий заміс глини та й на роботу. Обкидати вальками стіни, кулачити їх доводилося Марії. З замісом упорається — береться до городу, був у них клапоть городу, півтора сажня. Коли ж народилась дитина, Марія вже геть зовсім упряглася в жіночого воза. Так навколо всі люди жили, так і вона почала жити.
Цілий тиждень працювали, а в неділю ходили в гості до родичів — на рід подивитися й себе показати. Та коли Олександр Терентійович захворів, найбільше почали бувати у батька. Савка дуже любив його, навіть частенько в будень забігав, казав Марії: "Готуй вечерю, а я збігаю до тата, провідаю. Як він там?"
Одного разу гарненька молоденька сусідська дівчина Олька, сміючися, спитала у Савки: "Отак тебе дід супонив, а ти наче й не було нічого! Варка горнятко вершка витратила, поки сліди від супоні позлуплювалися! Бив і бога не боявся!" Савка відповів, глипнувши в бік Ольки: "Батьки, і мій батько теж,— не б'ють, а учать. Що б на світі було, коли б батьки нас не вчили? Босяками повиростали б. Чула, що тепер Костянтин каже, як нарікає ка батька?"
Того Костянтина батько змалечку віддавав учитися до Гаврила, шевця. Кость тікав від того шевця в економію. В шевця нудно, в тісній хаті мусиш цілий день сидіти, а в економії до твоїх послуг весь світ! А приятель Костянтинів — Макар Прихідько — не тікав, а вчився, і тепер на все село швець! Що хоч, те й пошиє! І чоботи, і ботики, і з простої юхти, і з шевра, і з сап'яну, і з полотнини — влітку! Та хіба ж так живе, хіба ж так заробляє! Як згада Костянтин, що й він так міг би жити, так і візьме його туга за серце, обернеться до батька, каже: "І чого ви мене не вчили? Я ж малий був, дурний. Супонею, супонею, так як он дід Сашко Савку учить!" — І закінчив Савка: — Ти, Олько, хоч тобі вже і сімнадцять, не подумала добре. А коли сама не додумалась, то в людей вчися: без бога на небі, без батька в сім'ї порядку не було і не буде. Бив мене батько за діло; без діла — ожорсточив би серце мені. А коли за діло, то в мене в душі і є тільки, що одна думка: спасибі вам, тату, що розуму навчили, що виріс незгірший за інших людських дітей!" — "Пхе! — відповіла Олька.— Не у всіх же така воляча шкура, як у тебе".
В гості ходили так: Савка попереду, а за ним кроків на п'ять-шість ззаду Марія з Мефодиком.
Все в них тепер в житті було злагоджене, проте була й одна шпичка, яка глибоко в серце засіла,—це та пригода на східцях біля церкви, коли ото Прісьчин чорташ підкотився під ноги Марії і Марія спіткнулась на дорозі до свого щастя. З перебігу події тієї видно було, що винен в цьому не так чорташ, як Пріська, наша шахівська відьма.
Чарівницею стала вона ще зовсім молодою дівчиною.