А мертвим буде через п'ять хвилин цей ідіот, що мав сто шансів зі ста і жодним не скористався.
— Сильні не програють! — вже вголос повторив лейтенант і наказав Чамрові привести партизана, водночас подаючи йому аркуш паперу.
Володю підвели і поставили до хреста. Відчув, як спиною його торкнувся, плечима, головою.
Чамро присів на коліно, ретельно вивів великими, в усі боки похиленими літерами слово "Бандіт". Підвівся, зсутулено підійшов до Володі, не піднімаючи голови, довго приклеював аркуш йому на груди, але нічого з цього не виходило – аркуш відклеювався й падав.
Отто лютував, нервово бігаючи вздовж вишикуваної шереги поліцаїв і німців. Нарешті Степан знайшов вихід: прорвав в аркуші дірку і зачепив його за гудзик. Винувато повернувся до лейтенанта, незграбно козирнув:
— Почепив.
Отто закинув руку з пістолетом за спину, ще раз пішов уздовж шереги, пильно вдивлявся в побурілі од морозу обличчя поліцаїв. Затримався поглядом на Нестерові / він ще там, у полі звернув увагу на цього мовчазливого ведмедя/. Постояв перед ним, розхитуючись з каблука на носок і покусуючи губи. Наказав вийти з шереги. Нестер зробив крок. Потім ще один. Приставив до величезного розбитого валянця іграшковий приклад карабіна.
Від машини повільно й обережно йшов по льоду Бібрах, засунув руки глибоко в кишені.
Лейтенант глянув на дядька, ледь помітно скривив губи в насмішці і кивнув Нестерові на Володю, жестами наказуючи, що саме він буде розстрілювати юнака. Лице Нестера враз поблідло, він оглянувся, немов шукав для себе підтримки і опустив очі.
Але з місця не рушив.
— Schnell!! — інтуїтивно відчуваючи небезпеку ще одної поразки, високо крикнув Отто.
Нестер стояв нерухомо.
Отто вихопив з-за спини парабелум, впер його в груди Нстерові і закричав так швидко й верескливо, що й німцеві навряд чи щось з того було зрозуміле. Пістолетом пер і пер у груди.
Нестер дивився на нього зверху. Потім взяв пістолет за ствол і легко одвів його од своїх грудей. І підвів голову.
Підвів якось уже певніше, наче б з полегшенням. Обвів усіх поглядом: принишклу шерегу поліцаїв, сірий натовп на льоду, прикипілого до нього очима Володю. І сказав, глухо і просто, як жив, не боячись уже нічийого осуду. Сказав не німцеві, а так, у простір. Ніби подумав уголос:
— Коли б у гурті... вистрілив би... А сам – не буду... Ні.
І не чекаючи наказу, сам простягнув спантеличеному німцю карабін. Отто, не знаючи жодного українського слова, зрозумів його жест, як пропозицію самому розстріляти хлопця. Це було так несподівано й зухвало, що він механічно взяв зброю з Нестерових рук, кліпаючи білими віями. Але через мить він опам'ятався і, з дикою лайкою шпурнувши карабін під ноги поліцаям, кинувся з пістолетом на Нестера.
Зупинив його короткий, як постріл, окрик Бібраха. Комендант на цей раз аж надто енергійно підійшов до племінника і, не стримуючись, люто прошептав:
— Негайно припини цю комедію, сопляк!
Отто несамохіть виструнчився.
А Бібрах підступив до поліцая, коротким жестом вказав йому на місце поруч з Володею. Нестер поволі обернувся і пішов до хреста. Став поруч. Плече в плече. Білий , як сніг.
У Володі сльоза скотилась чорною щокою.
Комендант підкликав Чамра:
— Командуй, — кивнув на шерегу. – Швидко!!!
Нестер правою рукою притиснув до себе хлопця:
— Держись, Володька.
Глянув на груди йому, зірвав папірця, зіжмакав і кинув під ноги. Набрав повні груди пекучого холодного повітря, видихнув, подивився на людей востаннє, на сиві верби, далі ще вище на сонячне небо, і сказав, міцно стискаючи юнака правою рукою:
— Прощай усе!..
Мішана шерега уже цілилась в них. Цілився Прокіп, Карпо, Федір, Сашко, Ганс, Фріц, Курт...
Чамро підняв набряклий червоний кулак:
— Плі!
Тріснув недружний залп.
Зойкнув, поточився натовп.
Сипнув іній з верб, засріблився проти сонця.
Володя впав, як зрубаний, навіть рук не випростав. Ударився головою об синій лід. Нестер тілько хитнувся, спочатку вперед, а потім – рвучко назад, розпрямляючись. Вдарився плечима об хрест. Хрест упав навзнак у нього за спиною, розсипався на скалки. Нестер, втрачаючи сили, почав валитися на лівий бік, а голову все задирав вгору, вгору, вгору! Широко розплющивши вже помертвілі очі, він і не впав, а майже ліг поруч з Володею. І тілько тоді почав важко бити ногами. Конвульсійно випрямив їх. Ще раз вдарив! Утих.
Дзвінко /детонуючи в береги/, тріснув лід.
Сірий зацепенілий натовп охнув.
І сипонув врозтіч.
Їх ніхто вже не затримував.
Ще раз загрозливо крекнув лід.
Німці, а за ними й поліцаї теж сунули з ставу. До машини.
Лише Карпо затримався, нахилившись за кинутою гвинтівкою. Підняв її, почепив на плече, до свого карабіна. Глянув туди, де перед купою наколотого льоду лежали Нестер з Володею.
— Нема Нестера... Наче й не жив. Мовчав, мовчав і вмер... А що зробиш? Я теж мимо пустив, а хто повірить?!.
Потрухикав до шляху.
...Яскраво сіяло сонце, виблискувало, переливалось в гранчастих склянках льоду. З країв починала вже пришерхати вода у вирубаному на ставу хресті. Валялися жовті, наче ще й теплі, блискучі гільзи.
Тиша округ.
І на ставу. І на селі.
Мов глибокої ночі.
Раптом – застогнало. Нестер заворушився. Чубата розкудлачена голова піднялась. І впала, стукнулась об лід. Знову завовтузився. Довго схлипуючи, хропів і булькав простріленими грудьми. Обіперся руками, сів. Повів округ каламутними очима.
Спробував на ноги звестись, не звівся. Закашлявся, хлинула горлом темна кров. На коліна, на синій лід. Трохи заспокоївшись після кашлю, застогнав, аж зубами заскрипів, і – поповз. Загрібав руками, хватався за примерзлі льодини, шкрябав нігтями. Повз. Як поранений звір, залишаючи густий кривавий слід.
У лози повз.
Що в берегах диміли...
*
Антін сидів, зіперся на одвірок веранди одерев'янілою спиною. Давно погасла цигарка в руці. Глибока й неторкана тиша березневої ночі дзвонила у вухах. А перед очима все ще
стояло криваве Водохреща, куди вони примчали з лісу смерком, попереджені Антонею. Спізнились...
Хтось грюкнув у Чамра в хаті. Веранда була прочинена і Антін чув, як рипіла нова, ще не підогнана підлога під ногами, чулося важке хрипле дихання. Видно сам хазяїн надвір ішов. Антін, мимоволі затамував подих. Прислухався. Але не ворухнувся – таку втому нараз відчув, таку свинцеву втому! І байдужість. Сидів проти дверей, прямо на сходах.
З хати ніхто не вийшов. Зашаруділо в кухні, брязнуло відро /навпомацки його шукав/. Чамро закректав / видно, на коліна став над відром/. Довго мочився – порожнє відро дзвінко деренчало. Кашлянув, плюнув кудись у куток, і знову зарипіли погано підігнані дошки.
Антін провів долонею по чолу – долоня змокріла. І схопився!
З якоюсь неймовірною яскравістю – мов удень – побачив сонного Чамра над відром. Як він підвівся, щось пробурмотів, кашлянув і пішов, навпомацки чалапаючи мозолистими напруженими ногами по холодній рипучій підлозі. Ліг, важко вовтузився, поправляв подушку під головою. Поплямкав губами. І заснув...
З якоюсь дивовижною нещадністю постала перед ним вся суть, яку він раніше не міг відчути отак голо, грубо.
"Як же ж так?!."
Бився й бився в гарячій голові цей наївний вигук, повторюючись і розганяючи всі інші думки.
Зробилося моторошно.
В очах ще палало Водохреще.
Володя лежав на льоду.
Задубенів уже.
Інеєм сивів.
Криваві плями на снігу.
Антонін зойк страшний...
А за спиною Чамрове шарудіння біля відра. На кухні.
Сьогодні.
Зараз!!!
Відстань в тридцять років – зникла. Звузилась в цю вогненну мить до півкроку.
До подиху – Антін ухопився за груди – таким гострим болем пронизало серце, що в очах потемніло. Так запекло, так все в ньому заклекотіло! І разом з пекучим болем народилась решимість – саме зараз, негайно! Як це буває в хвилину смертельної небезпеки, коли вагатись ніколи. Він до найпотаємніших глибин відчув
Свою МІРУ СПРАВЕДЛИВОСТІ – непідвладну рокам і законам.
Він ще раз потер долонями лоба, намагаючись вгамувати дріж у всьому тілі.
— Охолонь, Антоне... Так не годиться... Спокійніше...
Але сам уже турнув двері веранди, вони тоненько запищали і відчинились. Пройшов на кухню, постояв, звикаючи до темряви. Кров глухо шугала у скронях. Закресав сірника, підняв над головою, обдивився кругом. На столі брудні тарілки, пів цеглини сірого магазинного хліба, головка часнику і купка часникового пір'я. На підвіконні невеличка голенька кукла без ноги.
І відро в кутку, біля плити.
Сірник догорів, припік пальці. Антін тріпнув рукою, кинув його і рішуче пішов до кімнати – несамовито зарипіли до-о-шки!
— Степане!.. – зупинив його переляканий шепіт. – Хтось по хаті ходить, прошнись... Чуєш?..
— Га?.. – буркнув крізь сон Чамро. – Спи, спи...
— По хаті ходить... Ой боже мій!..
Антін знову запалив сірника, роздивляючись, де вимикач.
— Степане! – зойкнула вже на всю хату жінка.
Чамро рвучко сів.
Антін ввімкнув світло.
Жінка сиділа на постелі, сахнувшись в куток і мимоволі затуляючи сполотніле обличчя голими руками. Степан, засліплений спросоння, довго кліпав очима. Кремезний, з крутими ще плечима, в теплій зеленуватій сорочці. Крутолоба голова лиса, тілько на скронях сивіло кучеряве волосся.
— Сівер?!
Антін не відповів, відчуваючи, як цівочка поту потекла від скроні щокою, лоскотала підборіддя. Він не міг відірвати погляду від Степанового обличчя, яке йому двоїлося в очах: то випливало ще те, з сорок другого, червоне, двадцятисемилітнє, то затулялося сьогоднішнім, зморшкуватим, трохи одутлуватим, але ще тугим, з густими настовбурченими бровами.
А Чамро вже остаточно прокинувся. Привчений трагічно-поплутаним життям до найнесподіваніших поворотів, жодним порухом не видав свого стану. Тілько кошлаті брови майже зійшлися на переніссі та темна тінь складки перекраяла пів лоба.
Хіба один-єдиний короткий погляд-зблиск на рушницю, що висіла на стіні. Антін помітив той погляд. Відчув це й Чамро, і може тому грубо гримнув на молоду ще дружину /одружився Степан десь у сусідньому селі, вже одсидівши/:
— А ти чого? Ану!..
Жінка злякано ковзнула під ковдру.
Чамро кинув погляд на Антона і, намагаючись трохи пригасити очі, ще більше насурмачив брови:
— А ти... по-партизанськи – середночі. Не забув...
Дотягнувся до цигарки на табуретці, витягнув одну, взяв сірники:
— Сідай , раз прийшов.
— Одягайся, — коротко сказав Антін.
Степан відклав сірники:
— Це як понімать?
Антін підступив ближче і, стримуючи себе, повторив:
— Одягайся!
Чамро блиснув очима.