Жінка від "збіглого каторжника" зразу ніс відвернула, божевільним обізвала, і десь я з нею навіть погоджуюсь… а доця мамі в рота дивиться, підтакує… Та я до них особливо не в претензіях, метикував на що йшов – матері доньку на ноги ставити. Ні, я грошенят підкидаю по тихому, ти ж знаєш – Македонові багато не треба… Я, Луко, на компаньйона озлився – брехав він мені в очі дивлячись, у дружбі клявся. Згадаєш мої слова: світ загине від брехні – я на власній шкурі відчув як це працює!
Докуривши цигарку Македон віртуозно стрельнув чинариком у сутінки. Шелестіло море.
– Дякувати Богу, Вартана надибав ось, – продовжив перукар по паузі. – Він мені права липові зробив… Прижився. Остерігайся брехні, Лука! – от що я сказати тобі хотів, а ти – космонавти… Всі ми космонавти, всі в одному човні. Космічному… Брехні бійтеся – брехня вбиває.
– Але до чого тут ми з Цвітаною? – так і не второпав Лука.
– Не знаю… втомився я! – Македон встав і поліз у свій фургон. – Остерігайся брехні, Луко! – кинув наостанок.
Якось Цвітана підбігла до нього бліда, наче прибережний бурун на теплій азовській хвилі. Спливав оксамитовий сезон, "зоопарк" закінчував "гастролі" на Арабатській стрілці.
– Що сталося? – стривожився Лука бачачи сполотнілу подругу.
– Позич мені гроші!
– Позичити? Візьми – скільки тобі?
– Все що маєш!
Мріючи про гніздечко в Поташі, вони дбайливо складали копійка до копійки, раділи поступовому, але невпинному росту своїх заощаджень, не марнотратили. Їхньої другої спільної зими Цвітана (попри ризик зустрітися з неврівноваженим братом) підробляла, продаючи в Києві телефонні картки, а Лука, перебуваючи морози в батьків, ремонтував стартери й генератори підгірцівським автовласникам.
– Та що трапилось? – вигукнув він стривожено.
– У мами рак.
– В мами? Ти ніколи не розказувала про свою маму…
– Вона з вітчимом живе, що про неї розказувати! Але це мама й зараз вона вмирає! Вітчим телефонував – потрібна термінова операція! – в очах Цвітани блищали розпач і сльози.
– Чортяка… Бери… візьми звісно! – витиснув приголомшений Лука.
– Я відпрацюю, я все поверну, я піду на грошовитішу роботу, на дві робити! Давай трохи відкладемо з хатинкою!
– Звісно-звісно, я зараз же піду до Вартана…
Господар "зоопарку" не рекомендував їм показувати заробіток у банку, тому заощадження Луки й Цвітани тримав у себе, твердо обіцяючи викласти готівку за першої ж вимоги "вкладників". Господар чарівної поташської нерухомості без вагань готовий був віддати зароблене на порятунок матері коханої жінки, але дорогою до дерев'яного будиночка на палях над самісінькою лінією прибою, де розкошував Вартан, Луці почали роїтися в голові прикрі сумніви. Підстав для сумнівів було дві. Перша – нерозбірливі натяки Македона, які, однак, можна було списати на ексцентричність перукаря-механіка; друга – те, що Вартан ніколи не довіряв Цвітані денної каси закладу. Чому не довіряв? Жінка, в яку Лука закохався, і з якою збирався пов'язати життя, не любила розказувати йому про своє доросле минуле, жаліючись, що спогади завдають їй болю. Насправді про Цвітану Лука майже нічого не знав.
Втім відстань від луна-парку до будиночка його власника була такою мізерною, що ані розвинути свої сумніви, ані дійти бодай яких висновків Лука не встиг. Перепросившись, він зайшов до Вартана, прямо виклав йому біду, що впала на бідолашну Цвітану й сказав, що та просить у Луки всі заощаджені ним гроші. Вдягнений у лантухуваті білі шорти пожилець будиночка "на курячих ніжках" сидів на невеличкій терасі, дивився на море й потягував зі склянки рубінове вино, відкоркована пляшка стояла на столику поруч. Вартан зітхнув і скрушно розвів руками:
– Гарно, коли є той, хто готовий допомогти в біді!
– Чому ти ніколи не довіряєш Цвітані касу? – спитав Лука.
Вартан звів кучматі брови, якусь хвилину пильно придивлявся до відвідувача.
– Чув, ви збираєтесь одружитися?
– Збираємось… — чомусь знітився Лука.
– Тоді навіщо це питання?
– Добре, — Лука знітився ще дужче. – Цвітана прийде – віддаси їй мої гроші! – за три сезони в "зоопарку" Лука спромігся наскладати п'ять з половиною тисяч у твердих північноамериканських доларах.
– Це твоє рішення! – вдоволено проказав Вартан і кинув навздогін, коли Лука вже залишав будиночок: – То наша традиція – у вірменській родині гаманець завжди тримається чоловікової кишені!
Цвітана зникла назавжди. Вже через годину після її від'їзду, замість хвилюючого тембру коханої Лука почув у слухавці клопітливий голос оператора, який припускав, що абонент знаходиться поза зоною покриття й пропонував зателефонувати пізніше. Це дорога, – заспокоював себе Лука, – оператор має рацію – наберу її пізніше. Але пізніше було те саме, і ще пізніше, і ще. Назавтра Лука, в якого все падало з рук, бо Цвітана так і не відгукнулась, перейняв Македона:
– Що ти знаєш, на що натякав, чортячий перукарю, кажи!
– Нічого! – хмуро випручався Македон. – Просто… випадково чув як вона говорила комусь по телефону: все йде навіть краще, ніж я сподівалась – скоро стану вільною!
– Вільною? – сторопів Лука.
– Отож! – Дивні слова, як для закоханої дівчини напередодні заміжжя, правда?
Ніхто не варив атракціоністам їсти, але не це доводило Луку до сказу – Цвітана все не відповідала й на третій день він рішуче підійшов до Вартана:
– Заявляй у міліцію! Вона зникла – з Цвітаною щось сталося!
Роботодавець турботливо взяв Луку за лікоть, відвів убік:
– Не треба ніяких заяв, брат! Не знав як тобі сказати…
– Сказати? Що? – поточився Лука.
– Вона телефонувала мені…
– Звідки?
– З чужого номера. Називала себе негідницею, казала, що їй дуже соромно, але грошей вона не поверне. Просила вибачитися перед тобою... Та ти не переймайся! – продовжив Вартан, бачачи, яке враження справила на Луку його новина. – Всі вони, курви, однакові, всі гнуздечки потребують і то щонайкоротшої! Я свою знаєш як тримаю – ого!
По обіді Лука зайнявся бджолами. Попереднього разу помітив у двох сім'ях натяки на маточники – мусив перевірити, спроби небажаного роїння придушити в зародку, вжити заходів. Таки правда – спостеріг прагнення двох сімей до розмноження, поруйнував мисочки – зародки майбутніх маточників, підставив по рамці сушини й по дві вощини, з печатного розплоду набрав відводок – мав на таку пригоду запасні вулики. Порядок!
Ні, за грошима він не шкодував, Лука не Юрчик – не задля грошей до Вартана наймався. Власне, він ні за чим не шкодував, просто вдруге поспіль переламаний, потовчений, розчавучений незміренних і незбагненних розмірів авіаносцем безсоромної людської брехні, він, залишки його, рештки його, попіл його, тихо тонув у глибинах світового океану розпачу й зневіри, з відстороненим подивом виявляючи, що цей океан бездонний.
Кинувши Вартанів "зоопарк" Лука повернувся в Поташ, утім цього разу мальована хатинка під веселеньким горбком-садочком видалася йому холодною й непривітною пусткою і це було правдою – недоглянуте обійстя й не могло виглядати інакше мрячного листопадового дня. Поки господаря не було, приблудні пси влаштували собі за повіткою гидотне кишло, в криниці плавало листя, якісь цурпалки й здохлий горобець, звисаючи одним кінцем донизу, погойдувався куксою відірваний вітром чи гіллякою шмат ринви. У двох кімнатках, сінях і комірчині-кухоньці з допотопною газплитою тхнуло мишами й вогкою деревиною.
Кілька днів, а може й цілий тиждень, Лука відчайдушно пиячив, спочатку сам, а потім – долучивши до цієї справи безвідмовних Мишка з Трифілієм, аж поки не закінчилися гроші. Коли не стало за що пити, винахідливий Мишко запропонував видовбувати на старій зеленохутірській соші бруківку й продавати її дачникам у Мар'янівку як будматеріал. Миттєво осягнути грандіозність задуму Луці заважав монотонний головний біль, а поки він спромігся на бодай відносну ясність думки, прийшов Треф з новинами. Навіть під час запоїв партнер по чарці ретельно слідкував за перебігом політичного життя, ненавидячи авторитаризм і стійко симпатизуючи християнсько-демократичним цінностям.
– У Києві Беркут побив студентів! – випалив Трифілій, ледве ввіпхнувшись у просякнуту сморідними парами хату. – Люди з'їжджаються звідусіль, ставлять намети – буде новий Майдан!
– Намети? – зацікавився Лука.
Назавтра він сяк-так поголився, склав наплічник, із яким мандрував Україною впродовж попередніх трьох років, і подався на столицю. Грошей не мав ні копійки, але дізнаючись, куди прямує Лука, водії попуток нічого з нього й не вимагали.
Цієї ночі грози не було, але розбурханий спогадами він довго не засинав. Повертався з боку на бік, зітхав, двічі вставав пити воду. А вмиваючись уранці, Лука побачив, що лунка нігтя на безіменному пальці його лівої руки стала синьою…
З книги Ентоні Ленґхема
Епізод 6. Фешн шоу, магік-шоу й реаліті-шоу в Найробі
Просторий номер Роял Окіду[48] куди власник розкішної сивої шевелюри й благородного обличчя індіанського вождя Кон Мекінтайр запросив нас із Артуром Менлі як "фахівців з Мгамби", зустрів прохолодою. В буквальному розумінні слова.
– Варто було летіти на Екватор щоб змерзнути! – дратувався господар апартаментів, соваючись під леопардовим пледом у фотелі й сердито замовляючи з готельного бару пляшку не дуже холодного Фундадору[49], буркотіння "вождя" очевидно мало звучати як вибачення за дискомфорт.
– Окей, панове! – трохи втихомирився Мекінтайр, коли ми посідали навпроти нього в такі ж фотелі, щоправда без пледів. – Питання поїздки Мгамби в Америку вирішене, паспорт робиться. Щоправда останнюї миті правдовидець забажав, щоб його супроводжували перекладач Сілас Ндіку й дружина Сайна, тому зараз екстрено виготовляємо документи і їм. В штатах доведеться щільно працювати, тож аби уникнути несподіванок я маю знати протеже якнайкраще: чим живе, про що мріє, кого любить – кого ненавидить, у чому на нього можна покластися, в чому – ні. Власне, це моя рутинна робота. До того ж, — усміхнувся один з найуспішніших шоу-продюсерів Західної півкулі, — ситуація дещо нестандартна – зазвичай зустрічі зі мною прагнуть самі, як потенційні так і діючі, зірки, в нашому ж випадку ініціативу виявляю я.