Відповім Вам дуже і дуже просто — мене з цією роботою пов'язує щось більше, ніж просто на просто здивування від усієї принадності зображення.
Художник глянув на нього, немов благальними очима, так, ніби від знання цієї історії залежало все його життя, і в разі занурення в море невідання він просто розчинився б у безодні всього людського буття, так, наче й зовсім не існував на білому світі.
— Я не буду мучити Вас, художник. Я бачу Ваші палаючі очі, повірте, якби у мене не було чудового дару бачити ентузіазм і бажання, я б не домігся того, що маю, гадаю, що це у своєму роді теж окреме мистецтво.
— Повністю з Вами згоден, часом це вимагає куди більшого терпіння і навичок, ніж у написанні картин.
— Не варто соромитися, куди мені до Вас. — Поглянув він на нього, добродушно посміхаючись. — Так от — це сталося настільки давно, що важко навіть згадувати ряд деталей. Я був ще зовсім юним, без якихось особливих прагнень або ж цілей, яких хотілося домогтися настільки, що ти був би готовий зміниться і прагнути змінювати все те, що тебе оточує. Бажання і прагнення у мене, в той момент, було одне: домогтися того, щоб жити краще. Щоб мати можливість придбати музичний центр, відеокамеру і ні в чому себе не обмежувати і зробити так, щоб моя сім'я ніколи і ні в чому не відчувала скрути. Однак я й гадки не мав як цього можна було досягти. Перспектив ніяких, кругом була країна, якої вже немає і за порядками якої доводилося жити попри все, навіть якщо цього не хотілося. Я не знав, чим займатимуся по життю і, якщо зізнаватися чесно, я просто не мав розуміння того, який саме шлях мені слід обрати не тому, що я був неробою, а тому що можливостей особливо то й не було. — Він наблизився до картини, немов спілкуючись із нею. — І ось уявіть собі, я, звичайний пацан, який захоплюється всім чим завгодно, але тільки не мистецтвом, отримую приголомшливу можливість, немов послану мені з небес, помилуватися приголомшливими картинами з одного іноземного журналу. Це була велика рідкість, тому я читав його, хоч, практично не розуміючи нічого з усього того, що там було написано, задовольняючись ним подвійно. Як не важко здогадатися, він був про мистецьку тематику, в якому до того ж про ту чи іншу картину додавався певний опис сюжету, який я, зі своїм хитким знанням німецької, ледве міг зрозуміти. Того дня я зміг роздивитись безліч дуже достойних робіт, однак, як Ви чудово розумієте, по-справжньому мене вразила немов сама блискавка лише одна. Лише одна казкова, як зимовий ліс, прекрасна, як ласкавий захід сонця і настільки ж мила, як усміхнене немовля. У ній, у цій маленькій дівчинці, я побачив когось, кого мені не судилося поки що знати. Я полюбив її, проте не так, як кохану, а як люблять сестру або ж власну матір. У ній я наче побачив власне коріння, що зв'язує мене з минулим, з моїм власним минулим, що я забув, але про яке мені поспішили нагадати, вписавши його в скрижаль вічності. — Він ніжно приклався головою до скла, за яким знаходилася картина, з розгубленим поглядом у порожнечу. — Я загорівся нею. Вона змусила мене жадати життя так, як цього не було раніше. Бажати чинити так, щоб домагатися не окремо взятих цілей, над якими б ти рівномірно розподіляв пріоритети, а домагався б їх усіх, без найменшого винятку. І саме такою метою стала вона. Саме вона змусила мене працювати і трудитися щодня, вставати і йти робити те, навіть тоді, коли важко, але все одно робити, бо кожна проведена мить із користю й усвідомленим прагненням до чогось рано чи пізно все одно, незважаючи ні на що, призведе тебе до несамовито бажаного успіху. — Аркадій Павлович глибоко вдихнув і видихнув, після чого замовк.
Художник стояв, будучи остаточно враженим. Стоячи абсолютно нерухомо та дивлячись розгубленими очима на всі боки, після чого вони в мить заспокоїлися і завмерли, як завмер і він сам.
Аркадій Павлович же продовжував мовчати. Його дихання якось дивно частішало з кожною наступною миттю, на його душу, наче був покладений якийсь тяжкий тягар, з яким він жадав поділитися, після чого він різко повернувся, пронизливо дивлячись художникові в очі, так і зачаровуючи його своїм поглядом, повністю захопивши увагу молодої людини.
— У Вас є діти? Кохана або ж ті, хто дорожчий за власне життя? — Впорядковано запитував він, ніби на допиті.
— Дітей у мене немає. Коханої, як такої теж, однак, зрозуміло, у мене є сім'я, яку я люблю більше за власне життя, якщо Ви цікавитеся, але я зовсім не розумію, до чого були поставлені Вами ці запитання, Аркадію Павловичу?
— Я кажу Вам це, як людині, яку поважаю і, знову-таки, як людині, яка може і приносить невід'ємну користь нашій країні.
— До чого Ви хилите? – Здивовано запитав митець.
— Я скажу так: місце, в якому ми з Вами зараз перебуваємо, сховає ці картини, які не так-то й просто вивезти за кордон, на досить тривалий термін, а у зв'язку з подіями, що вражають наші уми ось уже не перший день, я змушений сьогодні ж вирушати в дорогу, до тих пір, поки така можливість ще є. З огляду на те, що у Вас, як Ви самі мені про це щойно повідомили, є сім'я я пропоную Вам свою дружбу і можливість вирушити, звісно ж, разом із Вашою родиною, у будь-яку точку світу, щоб Ви могли, перебуваючи в цілковитій безпеці, продовжувати свою роботу, яка обов'язково принесе користь нашому суспільству. Звісно ж я візьму Вас під своє покровительство, в Вас та Ваших рідних буде все, що необхідно. Єдине тільки що потребується від Вас – це продовжувати свою роботу. Займатися тим, що у Вас виходить краще за все на світі й насолоджуватися написанням шедеврів, даруючи їх світу. Зауважу, що надалі у Вас навряд чи з'явиться така можливість ще раз. – Повністю серйозно та впевнено говорив чоловік.
Художник зрозумів, до чого вів Аркадій Павлович. Він абсолютно не очікував цього, бо просто на просто уявити собі не міг, що його самого, його сім'ю і весь перебіг його роботи наважиться взяти під опіку настільки шановна і впливова людина, яка має вельми розвинуті зв'язки на самих що не на є верхах, які, судячи з усього, застерегли його про ймовірне прийдешнє, котре, на превеликий жаль, повністю підтвердилося, настільки що вже не було часу вичікувати кращого моменту.
Його почало щось роз'їдати з самої середини. Вигризати саме нутро та душу, попросту знущаючись над розумом та душею. Він почав відчувати дивні напливи думок. Голова закипала від міркувань й відчувалося те, що дороги назад вже немає. Доля вирішила, що йому та тільки йому доведеться приймати те рішення, котре вплине не тільки на нього самого, а й на всю його родину.
Ввібравши чимало повітря до своїх легень він не менш пронизливо поглянув на чоловіка та дав остаточну відповідь.
— Я Вас почув. – Спокійно відповів митець. — Я невимовно Вам вдячний, Ви навіть не уявляєте як, за надання такої можливості мені та моїй сім'ї, однак я, і прошу мене великодушно пробачити, змушений відмовитися, я...
— Художник зрозумійте! Зрозумійте ж, що те, що я Вам передаю, не чутки! Це не попередження — це гарантія і гарантую це я Вам особисто, можете не сумніватися. Повірте, мій юний друже, коли почнеться те, що почнеться, думати буде вже пізно. Пізно! Велика війна не просто на порозі, вона вже почалась, просто до першого ходу в ній залишилися лічені години.
— Я повністю Вас розумію і дякую за піклування. Повірте, за інших обставин я б погодився, навіть не думаючи, бо йдеться не тільки про мене, а й про моїх рідних. Однак я їх знаю і, повірте, вони б ніколи не погодилися на це, хіба що силоміць. Що ж до мене, то я не з тих, хто біжить. Знаєте ж як кажуть: "Одна половина їде, а друга залишається за нею тужити". Я не маю ні морального, ні етичного права покидати свою країну, бо ніхто інший як я маю застати все це і закарбувати у вічності.
— Художник, повторюю Вам — це не жарти і не можливість прояву патріотизму, це питання банального виживання. Моя мета, поставлена мною ж особисто, дати можливість таким людям як Ви продовжити їхню роботу в цілковитій безпеці, бо саме на Ваших творах судилося зрости майбутнім поколінням. І я не бажаю, щоб на них зчиталася пляма болю, крові і пережитих страждань. Тут немає героїзму, лише смерть...
— Ви абсолютно праві. Однак для мене це не питання патріотизму або ж бажання бути героєм.
— Тоді чого ж?
— Культури і нічого більше, вельмишановний Аркадію Павловичу. Культури...
Чоловік глянув на нього з очима благання. Це рішення просто на просто роз'їдало його, бо на його думку таким талантом, яким володів художник, ризикувати було не можна. Однак — це його вибір і все, що він може це його поважати.
— Ну що ж... Повірте, художнику, мені дуже шкода. Дуже шкода. Запевніть мене хоч у тому, що нашому співробітництву не згинути, як пізнанню й дотику надії.
— Запевняю Вас. І на знак нашої дружби, дозвольте мені подарувати Вам цю скромну роботу, намальовану мною кілька днів тому. В ньому є щось схоже із тим зображенням, котре я написав у Вашій альтанці. — Сказав художник, простягаючи невеликий аркуш паперу з невеличкого альбому, з малюнком олівцем.
— Я не можу це прийняти.
— Вона Ваша. Вважаю, як я зрозумів з Ваших слів, Ви плануєте їхати, причому на досить тривалий строк, сподіваюся картина Вашого дивовижного двору, так само як і зображення нашого чарівного міста допоможе Вам боротися з тяготою по дому. Прошу Вас. Для мене це честь.
— Дякую Вам, художнику. Сподіваюся, доля розпорядиться так, щоб ми зустрілися знову. Удачі Вам! Удачі, мій друже!
Вони попрямували до виходу. Дорогою вони обидва дружно мовчали, немов перемовляючись подумки, так і переконуючи одне одного у своїй правоті, намагаючись наполягати на своєму, проте все було тепер чітко та ясно. Остання нитка була перерізана і зворотного шляху не було. Попереду чекали лише піт, сльози, переживання і боротьба. Боротьба не тільки за власне життя, а справжнісінька битва: за правду, за честь і за те без чого просто неможливо уявити справжню живу людину — гідності!
Приїхало таксі. Аркадій Павлович покурював сигару. Художник відмовився, проте Аркадій Павлович наполіг на тому, щоб він прийняв у дар від нього коробку чудових "Montecristo". Вони розпрощалися, і художник невимушено сів в автомобіль.
— Друже мій! — окликнув його Аркадій Павлович, немов щось не домовив, а як відомо: коли не знаєте, що сказати, говоріть завжди те, що принесе Вам щастя.