Адже вони так уважно слухали його, особливо майор, який весь час кивав головою.
А судді, ввійшовши до невеликої кімнати, про нього одразу ж і забули, як забували про сотні інших підсудних. Все було вже вирішено, і в папці, що її тримав у руках майор, лежав заздалегідь написаний вирок. Вони зайшли сюди тільки для того, щоб зберегти форму правосуддя та ще хоч трохи перепочити.
Майор стояв біля вікна і дивився на вулицю, на хлопчика й дівчинку, що гралися, пускаючи кораблики в невеликий потічок. Він думав про найменшого сина, свого мазунчика, мріяв, як скоро прийде додому, скине тісний прокурений кітель, вмиється, сяде до столу і як син, сопучи, полізе йому на коліна. Обличчя його враз розгладилось, освітилося усміхом.
Обоє ж лейтенантів, зайшовши до кімнати, запалили, і один з них запитав другого, чи вдасться сьогодні звільнитись до восьмої.
— Раніше десятої й не надійся,— відповів йому другий.— Кудись квапишся?
— В мене сьогодні дружина іменинниця,— сказав перший, і вигляд у нього був такий нещасний, що другий йому поспівчував:
— Так, тобі не можна позаздрити.
Майор тим часом одірвавсь од вікна, дістав кишеньковий годинник.
— Пора,— сказав він, і обличчя його набрало звичного урочисто-суворого виразу, й лейтенанти, осмикавши гімнастерки, рушили вслід за майором.
— Встати! — скомандував секретар, і Калинка схопився і вже стоячи вислухав вирок: десять років ув’язнення.
З суду повели Калмику одразу до камери.
Було тихо, як у могилі. Десь падали краплини води, наче відраховуючи, скільки Калинці доведеться сидіти; підвальна вогкість поступово забиралася в нього, і ще ніколи не почувався Калинка таким самотнім, вилученим з життя.
А вранці його знову посадять до "чорного ворона" та й одвезуть — спершу до в’язниці, а тоді вже до табору.
Калинці ще пощастило: коли б він отримав більше десяти років, то помандрував би на Далеку Північ, а так потрапив до місцевого табору, в’язні якого відбудовували величезний молочний комбінат, зведений ще бельгійцями на початку тридцятих років.
Пасажири, які підлітали літаком у сорок сьомому році до цього місця, звертали увагу на видовжений прямокутник, обгороджений колючими дротами, з руїнами величезної будівлі в лівому боці прямокутника. То були рештки молочного комбінату. А в протилежному, правому секторі, як футляр у футлярі, було видно квадрат, обгороджений ще густішими дротами, з вишками та прожекторами, з довгими бараками й площею, на якій, наче комашня, ворушилися маленькі, як сірнички, чоловічки.
Можливо, отакими здавалися вони й людині, волею якої їх кидали за огорожі з колючого дроту, тому їхній слабкий комашиний писк не долітав до її державного слуху, бо вона уже давно перестала вважати себе людиною нормального зросту, а, як прадавні єгипетські фараони, висікала в потворній уяві своїй велетенську постать, що велично підносилася над мільйонами дрібненьких комах, які ворушилися десь там, унизу, у прасі, біля її ніг... Та хіба тільки в уяві? Хіба не зводили ми важкі монументи з багатотонного мармуру, хіба не відливали велетенський тулуб з бронзи, щоб він дивився на нас зверху вниз, утроє, вчетверо, вдесятеро збільшений,— живе втілення ідола, якому лише поклонятися, віддаючи людські жертви? Хіба не стояв він на площах, у парках, у скверах, розмножений сотні тисяч разів, а ми зводили все нові й нові йому капища, ми, що гордо відкинули всіх на світі богів і єдиним богом своїм проголосили вільний, розкутий, ясний розум людини? Що ж, ми зробили його богом, а боги не мають серця.
Тому й ворушилися на обгороджених колючими дротами площах мільйони безкрилих комах, ворушилися й гинули, так і не донісши до кремлівського бога ані надій своїх, ні свого розпачу, ні навіть прокляття.
Тож пасажири, які пролітали в тисяча дев’ятсот сорок сьомому році над оцим табором, майже ніколи не думали, що оті кумедні сірничини в цей час задирають до неба зарослі брудною щетиною обличчя і тоскно дивляться в небо на тонкокрилого вільного птаха. Їм, пасажирам, не могло спасти на думку, що кожен з отих чоловічків віддав би по десятку років життя, аби хоч на хвилину опинитися не те що в літаку, а просто за дротами колючими, подалі від оцього мурав’їська. І літак мчав собі далі, пробиваючи хмари, купаючись у просторі, а чоловічки лишались позаду.
Другого дня Калинка прокинувся од металевого зойку. За тонкою дощаною стіною хтось щосили калатав у рейку, і вона дзвеніла, стогнала, лящала, проганяючи сон болісним криком своїм. На двоповерхових нарах заворушилися, закашляли, заплювались розбуджені люди, а поміж парами вже бігали днювальні і кричали щосили: "Па-адйом!" І сипали такими віртуозними матюками, що блатна частина барака відповідала їм схвальним реготом. Хтось дістав запотиличника, хтось голосно зойкнув, когось стягнули за ноги, а хтось усе не хотів лишати постіль, поки його не скинули просто на долівку, ще й підчепили під ребра ногою. А рейка верещала, невтомно, набридливо, зле, аж доки всі в’язні залишили барак та й вишикувалися на площі під нещадним світлом прожекторів, від чого ще густішою здавалася темрява довкола.
Калинка стояв у першій шерензі, на правому фланзі. Високе зоряне небо дихало холодом, в’язні, щоб хоч трохи зігрітись, переступали з ноги на ногу, тулились один до одного, а то й пританцьовували. Нараз днювальні, що вишиковували в’язнів, завмерли. До колони підійшов невисокий худенький капітан з маленьким дитячим лицем, рідкими віями довкола блакитних, як літнє небо, очей.
— Здрастуйте, кролики! — привітався він, зводячись на носки лакованих чобіт.
В’язні відповіли незграйно.
— Ага, не хочете як слід привітатись! Ану, давайте ще раз... Здрастуйте, кролики!
І знову неясне "гара-гара" прокотилося площею.
Обличчя капітана почервоніло, він явно розгнівався. Знову звівся на носки, різко скомандував:
— Напра-во! Довкола барака бігом — марш! — І сотні в’язнів затупотіли довкола барака.
— Стій! — скомандував капітан, коли захекані в’язні обігнули барак.— На-алі-во!.. Р-равняйсь!.. Здрастуйте, кролики!
— Здрастуйте, громадянине начальник! — обізвалась шеренга в сотні ротів.
Дрібненькі риси капітанового лиця розцвіли.
— От тепер молодці! — похвалив він, розхитуючись на носках.— І раджу вам наперед з дядею Васею не сваритись. Тоді дядя Вася вас любитиме, і вам буде добре... Зрозуміли, кролики?
— Зрозуміли, громадянине начальник!
— А тепер поснідайте і до роботи. Та глядіть мені, працюйте як слід, щоб дяді Васі не довелося за вас червоніти!.. Новенькі, вийти з колони!
По шеренгах зчинився рух, десятки людей вийшли наперед. Ступив два кроки й Калинка. Капітан пішов вздовж їхньої шеренги, призначаючи, кому де працювати.
— Гнути труби... Розбирати каміння... Копати котлован... Розбивати стіну...
Калинці припало розбивати стіну. Вже поснідавши незмінною картопляною баландою та йдучи на роботу, Калинка запитав у похмурого бородатого в’язня:
— Цей капітан хто такий?
— Помічник коменданта,— неохоче відповів той.
— Злий, мабуть?
В’язень зміряв Калинку глузливим поглядом, тінь посмішки майнула по його обличчю:
— Хоч до рани тули!
І знову мовчання, тільки гупання сотень ніг лунало довкола.
— Робота дуже важка? — не витримав знову Калинка. Бородатий глянув на Калинку так, наче той був несповна розуму:
— Легшої пошукати. Знай вимахуй молоточком до вечора.
І Калинка вимахував. Півпудовим молотом з ранку до вечора. Гупав щосили у міцну, неподатливу стіну, і бракувало повітря, й темніло в очах, і млосно підступало до горла. Зупинявся, витирав піт, перемішаний з цементною пилюкою, що густою хмарою зависла довкола, а в тій пилюці, немов ланцюгами скуті, ворушилися виснажені люди з хворобливо блискучими очима, піднімали раз по раз важкі молотища, били у стіну, і здавалося кожному, що з оцим ось ударом відлетить і життя, стече останньою краплею.
За два тижні на Калинці були тільки шкіра та кістки. Він не міг довго влежати на одному боці, крутився цілу ніч на нарах, стогнав уві сні, і стогін його зливався зі стогоном інших. Лише тепер зрозумів Калинка, що то означає — хитатись од вітру.
А потім, коли він уже не міг піднімати молота, його поставили гнути арматуру. Товсті залізні стрижні закладалися у верстат, на вільний кінець треба було навалюватись грудьми і вагою всього тіла, тримаючи неподатливу залізяку руками, зариваючись ногами в землю, гнути, гнути, гнути — з ранку до вечора, з ранку до вечора. На ціле життя лишилася в Калинки звичка: розтирати долонею груди.
Він працював майже під дротами, і тому перший помічав поодинокі жіночі постаті, які боязко наближались до табору. Були вони майже всі в сіряках, у важких поруділих чоботях, і щось таке знайоме було в отих постатях, що Калинка кожного разу думав про матір.
— Ти куда, стара, прьош?! — кричав охоронець, помітивши чергову жінку.— Жіть надоєло?!
Жінка зупинялася, простягала до солдата невеликий вузлик, наче перепустку до табору:
— Солдатику, голубчику, я ж до сина!
— Ану, шагом арш назад, бо стрілятиму! — кричав ще дужче солдат, беручи гвинтівку на руку.
Жінка слухняно оберталася, йшла оглядаючись. В’язні проводжали її поглядами, і кожному здавалося, що то його мати.
Відійшовши на безпечну відстань, жінки, як правило, зупинялись, завмирали, повернувшись обличчям до табору. І до самого вечора мріли їхні затужавілі постаті. І вже у бараці, лежачи на закам’янілих постелях, довго перемовлялися стиха ув’язнені: перед їхніми очима все ще стояли сумні оті постаті.
Нужденне світло стікало з покритих пилом лампочок, скупо просочувалось поміж нарами, що на них мертво лежали виснажені працею в’язні, а з другого кінця барака доносилися збуджені голоси: блатні чесали королю бороду — грали в карти. Вони не ходили на роботу, тому їх і не морив важко сон.
Наступний день подарував Калинці несподівану зустріч.
Здибав Миколу. Вимахуючи довжелезними рукавами пошматованої кацавейки, хлопець кудись біг і налетів просто на Калинку.
— Миколко, добридень! — обхопив його за плечі Калинка.
Хлопець задер всіяне ластовинням обличчя, і такою радістю спалахнули його сині очі, що Калинці аж запекло у очах.
— Дядьку, це ви?
— А хто ж іще!.. Стривай, стривай, як ти сюди попав?
— А мене засудили! — ще веселіше відповів Микола і витер рукавом носа, не зводячи з доброго дядька очей.
— Засудили?
— Еге...