В чому був.
— Підіть заверніть, — сказав Якубенко. — Ще, дурень, замерзне.
Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.
А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував черговий фокус із картами. Довго сердитись він просто не міг.
Анатолій не перестає дивуватись: на що витрачає людина свої сили й енергію! На фокуси різні, на анекдоти, на вміння ворушити вухами: ставити їх сторчма, як породистий пес. І коли з нього сміються, його ніс-картоплина переможно червоніє.
В сусідньому наметі замовкли: не вистачило більше снаги навіть у Пашки. Нічка — ворогові не побажаєш!
Раптом його так і підкинуло: а дошка! Металева дошка з барельєфом Володимира Ілліча. До сторіччя з дня народження. Яку вони мають знести на Ключевську. Задля цього, власне, сюди й прилетіли. Чи не лишили на сейсмостанції? Мав узять Якубенко, ану ж забув!
І хоч думка здалась зовсім уже дикою: як таке можна забути, — знав, що тепер не засне.
— Толь, чого не спиш? — Якубенко. Лежить поруч, за спиною.
— Віть? — так само пошепки. — Дошку взять не забув?
— Ти що, здурів!
Все гаразд, не забули, — одлягло од серця. Тепер можна й заснути. Треба!
Зігрітись хоч трохи й заснути. Стиснути все тіло в клубок, щоб зайняти найменше холодного простору, який жадібно висмоктує з тебе тепло, зосередити Це тепло якомога глибше, біля самого серця, щільніше обгорнувшись довкола власним єством, захищаючи його, як вогник під вітром: доки вогник горить, доти й я не погасну, — розслабити натомлену свідомість. Розігнать, пригасить всі думки, окрім одної: спати, спати… Я спокійний… Все буде гаразд… Мені хороше… Тепло й затишно… Я вже не чую вітру… Полотнище стріля все далі й далі од мене… Я засинаю… Я сплю…
Я проснувсь! Я бадьорий! Я відпочив! У мене повно сил!
Встати!
Мені ніскільки не холодно!
Енергійно взувшись (черевики наче залізні), одразу ж розпалюю примус.
Сьома година. Темно, наче в чоботі. Вітер свище мовби ще пронизливіше: так свистить реактивний літак перед тим, як зірватися з місця. Здається, що гора вже зрушила: суне швидше й швидше, от-от злетить у повітря.
— Ну й погодка!
— Чорт їй і радий!
— Хлопці, хто з'їв мій льодоруб?
— Ще окропчику?
— Плесни, якщо лишився…
Про що завгодно, лише не про те, що в кожного гвіздком у свідомості: сьогодні — на штурм! Про це ніхто ані слова, на це накладене мовчазне табу, яке не дано нікому порушити. Як солдати перед атакою старанно обходитимуть у розмові навіть слово "атака". А хто нехай хоч заїкнеться про неї — поб'ють.
Вихоплені світлом електричного ліхтарика, мелькають руки, обличчя, кухлі з гарячою кавою, галети з шматками консервованого м'яса: наїдаються на весь день, бо там, угорі, навряд чи вдасться поїсти.
Врешті з сніданком покінчено, в рюкзаки запаковано найнеобхідніше. Решта лишається тут, у наметах.
— Аптечку не забули?
— Ось у мене.
Потім Анатолій не зможе простити собі, що не перевірив аптечку.
— То що, мужики, присядемо перед дорогою? — Хоч і так всі сидять: тут не те що стояти — розігнутися ніяк.
Один по одному вилазять з намету. За ніч снігу надуло — під дах. Посвище до вечора — занесе увесь табір. Не біда: тепліше буде спати. В сусіднім наметі, пробиваючи тканину, бігає світле коло. Вони що, не зібрались? Анатолій б’є льодорубом по стінці, щосили кричить:.
— Підйом, курортники!
Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:
— Ти що, здурів?!
— По чому дістав? — цікавиться Якубенко.
— По спині!
— Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!
Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.
Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця. Кожен крок, кожен метр підйому даються тут з боєм, з отим нелюдським напруженням сил, що на грані можливого, коли викладаєшся весь, до кінця, наче оцей крок, оцей метр є останній. Каміння й каміння, гострі виступи скель, де й чорт ногу зламає, а вітер дме просто в обличчя з такою вбивчою силою, з такою тупою люттю, що сприймаєш його як живу істоту, яка заповзялась здути тебе з оцієї гори. І небо, що крижаніє вгорі,теж продуте наскрізь. І підйом, якому кінця-краю немає, відшліфований так, що ногу ніде поставити.
Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок — через не можу, кожен рух — через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.
Що, мужики?..
Крок… Іще крок… Іще… Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!
Все вгору і вгору. Вперед і вперед.
Опівдні став відставати Серьожа-рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись… Ступить крок — і навалиться на льодоруб… Ступить і навалиться… Дихає судомно, в очах стигне мука…
Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім — Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах-крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала — тягнув.
Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.
Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку— візьмемо й ми!
Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.
Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.
Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.
Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.
Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне "не можу"…
— Все, мужики!
Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.
Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз — аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.
Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань — сантиметрами.
— Хлопці, а вітер наче стихає!
— Погодка завтра буде — на замовлення!
— Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?
Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не застигла ніч.
Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі, — майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.
В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по-людському переночують. А решта — знову в намет.
— Ух, жарко! Фінської бані не треба!
Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій— ніколи не поскаржиться!
— Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.
Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями — паняй на кра'й, грій тепер іншого!
— Добре, Вітю, розбуджу — не просплю, — відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину. — Давайте вже спати.
Та Володі не спиться:
— Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.
— А на Джомолунгму не хочеш?
— На Джомолунгму? — перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу. — На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.
— Ти спершу зроби Ключевську.
— А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..
— Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..
:— Груди колесом, гузиця — ящиком! — додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.
Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.
І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.
Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром, — в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.
— А вітер знов розгулявся.
— Даремно раділи.
— Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.
Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:
— Ех, красота! — Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко-далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.
Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою:
— Гей, борсуки, виповзайте! Сонце, глядіть, проспите!
"Борсуки" вилазили один по одному — опухлі од сну.
— Не мерзли вночі?
— Ні. Було навіть жарко.
Ну, що ж, відпочили як слід — і в дорогу. Анатолієві все здається, що їм не вистачить часу: зійти на вершину, а потім спуститись до табору. До отих двох наметів.
І знову підйом, безконечний підйом. Йдуть у трьох зв'язках, першу, як не просився Берсеньєв, повів Якубенко. Він найдосвідченіший, йому й вибирати найоптимальніший шлях в оцьому закрижанілому хаосі. У нього й пам'ятна дошка: вже коли Якубенко не дійде, то не дійде ніхто.
Віктор Якубенко, рудопер Лобачов і Коробков.
Анатолій — у другій, з Віктором Дахіним.