Розпрямляє заніміле тіло, по тому й виникає це, що я почув у цю мить: шурхіт піску, далеке зітхання і те ж таки постогнування, коли тишу ранять чиїсь запізнілі самотні кроки. Проте я не поспішав покинути храм. Хотілося якомога довше затримати цю хвилину і відчуття спокою. Є вони, такі, подумалося мені, хвилини, які можуть перетворюватись у камінь. Ось одна із них — моя, мої думки й почуття; я вірю, що хтось через багато-багато років прийде самотою у цей-таки храм і повторить мої рухи чи слова — пізнає цей чудний вічний камінь часу.
Отож мені захотілося, любий читачу: хай вона піде, ця хвилина, з покликом до подальших поколінь, щоб колись знову повторитися. Тоді стародавні споруди почнуть дихати, як люди, тоді оживе камінь, а люди прагнутимуть закам'яніти. Це відчуття прекрасне тим, що ні на що не схоже — подих вічності відчувається в ньому. Кожному варто взяти її трохи до серця, можливо, колись воздасть своїм плодом. Адже я знаю й інше: тільки тоді відчується справжнє щастя, коли воно, хоч і недовговічне, осяватиме своїм світлом сущий день.
РОЗДІЛ XIX,
у якому Турчиновський з'являє про свою несподівану зустріч із колишніми співподорожанами
Світ вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя — скрізь здибуєш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Буває й химерніше: обличчя знайомих увижаються поміж чужих облич — людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моїх колишніх співподорожан-здирців за таку облуду. Найменше мені хотілося здибуватися саме з ними, але витівки долі нашої не завжди збагненні.
Було сонячно того ранку, як узагалі того літа, навіть парко — можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до "Мудрості передвічної", а заодно міркував про змінність та плинність нашого життя. Проїхав віз, і, щоб сховатись од куряви, я відступив на кілька кроків у малу вуличку. Тоді й побачив двох вершників у драгунському військовому строї. Вони їхали до мене на вгодованих конях, їхали швидко й навальне. Обличчя їхні відразу ж упали мені у вічі — небагато треба, щоб їх упізнати. Я глибше відступив у завулок, цієї зустрічі хотів найменше.
Переховавшись, я сів на лавку біля якогось подвір'я і спершу навіть не зауважив, що на ній уже хтось сидить.
— Розповім тобі одну історію, — спокійно сказав той, до кого я присів на лавці. — Жив на світі один дуже дивний молодик…
— Це ти мені підладнав? — спитав я, показуючи на своїх колишніх ворогів-співподорожан, які незвідь-чого спинилися на дорозі й розглядалися.
— Доля тебе з ними звела, — сказав Страх. — А хіба вони не твої друзі?
— То не мої друзі! — вигукнув я.
Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав заховатися, й поїхали просто на мене.
— Диви, він тут, — сказав один, а мені здалося, що це проговорив його кінь.
— Ти звідкіля тут узявся? — вигукнув другий.
— Хоче, щоб ми віддали йому наш борг, — засміявся Семен.
— Смерті своєї шукаєш? — серйозно спитав Іван.
— То розповідати тобі ту притчу? Візьмеш її для "Мудрості передвічної", — сказав, штовхнувши мене. Страх. Я перехрестився.
— Він хреститься, — зареготали мої вороги.
— Залиште мене в спокої, — жалібно попросив я.
— Не ми стали на твоїй дорозі, а ти на нашій, — сказав Іван.
— Не ти постраждав, а ми, — додав Семен.
— Знову заведешся із ними, — позіхнув Страх, — а я тобі таку славну притчу хотів розказати.
Я заплющив очі. Темна хвиля вкутала мене, але за мить відчув: мозок мій прочищається. Ні, зустріч цю я вигадав, все було простіше. Я стояв у затінку вишень і щосили чіплявся пальцями за тин. По дорозі ж, курячи, віддалялися два вершники, і я найменшого сумніву не мав, що нам таки доведеться зустрітися.
Я передихнув і сів на лавку, певна річ, на ній нікого не було. Лящали, об'їдаючи вишні, горобці, у глибині обійстя хтось мирно розмовляв, до мене долинав неквапливий виголос людської мови. Я заплющився й на мить вийшов із цього світу.
Чи довго так сидів, не пригадую, любий читальнику. Чи відчував страх? Мабуть, то було інше почуття — здається, надійшла пора полишити це гостинне місто. Зловісні знамення тривожили мені душу.
"Біда буде, — подумав я. — Коли мої здирці тут, не уникнути нам спіткання".
Розбито поволік ноги — хотів попрощатися з люб'язним до мене єпископом Сильвестром Четвертинським. Але доля й цього разу вирішила інакше. Єпископ зустрів мене обіймами й, не давши вимовити й слова, сповістив, що, оскільки регент хору п'яниця і скандальник, відсьогодні він уже не регент, а на його місце призначаюся я. Єпископ, цей добродійник мій, схвильовано привітав мене, а я не мав ради й подякував йому, зітхнувши подумки, оскільки знову заходило на пристрасті, оминути які мені не під силу.
Вийшов надвір й побачив, що на небокраї таки збирається велика чорна хмара. Важко заволокла півнеба, і від неї стелилися навкісні смуги дощу. Я спинився, тримаючи в грудях тремке, неспокійне почуття.
"Тривога завжди приходить так, — подумав я, — важкою ходою, як передчуття грози".
Мене оббризкало першими краплями дощу. Спалахнула блискавка, а за хвилю тріснув дужий грім. Я швидко пішов по знелюдненій уже вулиці, підстьобуваний ударами великих холодних крапель.
Проте не тікав, а, керований незвіданими порухами душі, звернув до поля. Передгрозова тривога лучилася з моїми почуттями, і, як не дивно, відчував я від того химерне задоволення. Віддавався повільним хвилям і наче переставав існувати. Такі миті небуття, як зву їх для себе, відвідують мене, коли не можу впоратися із собою. Нагадують різкий удар батога — це тоді, коли знову отямлююся, а на початку зазнаю м'якого, спокійного вимкнення — начебто поринаєш у воду.
Отямлення застало мене серед поля, далеко від хат, саме в той момент, коли вдарила об землю злива. Я ледве встиг сховатися під самотнє дерево, а коли роззирнувся — опинивсь у зеленому, безбережному морі. Сидів на дні того моря, оповитий звідусіль незмірною товщею, сидів, заглухнувши од несусвітнього накоту, а відтак і серед тиші (тиша цілковитого хлюпоту — що це таке? — подумав я). Глухий, убраний у водорості, як водяник, сидів я під грушею, затверднувши так, ніби скорчило мене.
"Зворухнись, — наказував собі, — треба зворухнутися, щоб не перестати існувати".
Потоки спадали з неба, і вже не було між ним і землею повітряного простору, сіро-зелена товща похитувалася, наче готувалася ковтнути мене; я ж був серед цієї стихії змалілий і ніякий ("А ти гадав колись інакше?" — запитав себе я), нагадував сам собі жабу, яка заклякла під дощем; знайомі обриси світу зникли — все розмите й потовчене; здавалося мені, що й місто, з якого я тільки-но вийшов, також перестало існувати, там позавалювалися дахи, а глиняні стіни порозмокали. Пливли брудні, жовті потоки, несучи з собою немудрі хатні пожитки; стовбури вишень перетворювалися на глей і помалу розкисали, стоплюючись, як свічки, доки не залишилися нікчемні злизаки пеньків, на які з хлюпотом накочувалися хвилі. Розталі тини гойдались у каламуті, як грати, вода проливалася крізь них, як крізь мережу. Звідусіль із тієї хлющі дивилися на мене очі, знайомі, але не знаю чиї ("Гей, ви, що зустрічалися мені на шляхах, чи пізнали ви таємницю роздоріж? Вона проста і означає середохрестя, а значить — вибір"). Моя груша зовсім не боронила мене від дощу, та й не обходило мене те — був я зеленим водяником, якому треба пізнати хоч би одне: що таке вода? Для водяників це вічне запитання, чи не тому не міг я зворухнутися, не міг ніяк вирватися з цього дикого чародійства, вдивлявся вперед, скільки міг, дививсь із відчаєм, якого не міг збагнути й сам, — був розтоплений зливою, як і ті вишні; як і вони, міг потекти каламутним нестримним потоком. Мав до чогось додуматися, конче зараз необхідного, але ті думки, що набігали на мене, не задовольняли: був то голод од голоду, спрага од спраги — не знаходив я їм одкриття. "Середохрестя, — думав я, — це початок, надія і кінець. Середохрестя — це місце, де знаходимо сумніви, бо перед нами чотири різні шляхи. Ми тримаємося його тому, що не знаємо, на який із чотирьох ступити. Роздоріжжя лякають нас, бо можуть погнати на манівці, але без середохресть ми збожеволіли б".
Дивився на розмитий водою світ, де нерозмитими лишалися тільки мої думки, і сльози підступали мені під горло. "Ну що ти шукаєш у цьому світі, бідний блукачу? — запитував я сам себе. — Що непокоїть тебе і що кличе? Що сподіваєшся знайти, адже й шляхи можуть бути манівцями, принаймні три із них? Яка сила штовхнула тебе у світ доріг, де вже не однієї зазнав прикрості, і чому не хочеш повернутися додому? Чому не бажаєш зажити звичайним мирним життям, що тобі заважа?"
Відчував тихий колисливий смуток, жовтий, як осіннє листя, і сірий, як цей дощ. Був він незвичайний, той смуток, — хотілося мені сміятися і плакати водночас. Хотілося особливого, гарного зворушення, хоч я і знав: те гарне — біль у душі. За кожне гарне, вділене тобі у світі, майже завжди треба платити міхом гіркоти, отож і гарного мимоволі починаєш остерігатися.
І все-таки здавалося, що в тих сіро-зелених водяних товщах я щось бачу. Щось ніби розмиті білі стіни, наче палац, який казково вивишається від землі до неба. Прислухався й почув тиху, але напрочуд гармонійну музику. Так, у тому палаці співали, і то був не такий спів, який знав я. Був то спів великої матінки натури нашої, спів трави, дерев, листя і водяних струменів. Була то музика, яка не тривожить серця, а втихомирює його.
Я схилив голову на коліна, відчуваючи, що омиваюся дощем і що немає ані сухої нитки на мені. Сльози покотилися з моїх очей, обпалюючи розтопленим металом холодні й закляклі щоки, — очі мої прочинилися в особливому баченні і таки здобули сокровенного світла — так, я придумав ще одну притчу до драми, яку помаленьку собі пишу.
РОЗДІЛ XX
"Мудрість передвічна". Заздрість
Жив на світі молодик. Був він хоробрий козак, не боявся ані вогню, ні моря, вільно гасав по степах, як сокіл, і, наче сокіл, чигав на здобич. Усі його шанували, і був би прожив свій вік цей хоробрий козачина вільно, широко й бездумно, коли б не занесла його доля на одну могилу, її обходили люди стороною, бо всяке, казали, там твориться, бо на людей, котрі там ночували, находила змора, щось чудне із ними чинилося, а потім ставали такі, що й не пізнати.