(Крутить головою і падає на коліна перед Діаною.) Фу! Фу!.. Зьуть!!! А-фу! (Стогнучи, знімає куфайку і заходжується нею витирати собі рота.)
ДІАНА від смороду знову приходить до тями, розплющує очі і бачить перед собою оголеного до пояса ДЯДЮ ВАНЮ.
ДІАНА (ледве говорить): — Дядя Ваня, шо ви етім хочете сказать?
ГРІША підскакує до ДЯДІ ВАНІ і на мигах показує йому, щоб той не говорив зайвого.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Я?.. Ницего...
ДІАНА (не дочуваючи і принюхуючись до смороду): — А-а?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Ницего, говорю...
ДІАНА (перелякана страшним запахом): — Шо у нас шо-то прорвало?
ГРІША киває ДЯДІ ВАНІ головою, щоб той з усім, що каже ДІАНА, погоджувався.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Да... Там сьтык такой, понимаессь, сьтык, Диана Неципоровна! Мезьду труб…
ДІАНА: — Де? (Намагається підвести голову.)
ДЯДЯ ВАНЯ: — В унитазе…
ДІАНА: — Унітаз прорвало?!.. Ой, горечко!
ГРІША показує ДЯДІ ВАНІ, що "прорвало не в унітазі".
ДЯДЯ ВАНЯ: — Да нет, в умывальнике!.. Мезьду труб… И там знаессь всякая гадосьть засоряецьса, сьпицки всякие, волосы, ногти, слизсь и… ну, всякие отходы целовецеськие… Потому как сьтык там, понимаессь?.. И это всё за сцёт зильцов ремонтируецьса. Вы зе нагадили!.. Вот есьли бы усьтановка всьтавки для седла клапана полиэтиленовых насьадок к вентильной головке сь регулированием сьливного бацька! Вот тада!..
ДІАНА: — Шо тада?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Вот тада! (Витягає інструкцію.) За сьцёт ЗЕКа!
ГРІША (ДІАНІ): — Дядя Ваня хоче сказати, шо за його счот!.. Да, дядя Ваня? И давай, закругляйся! Ти вже все одремонтірував, пора тобі катапультіруваться звідси!
ГРІША бере ДЯДЮ ВАНЮ за комір і тягне із квартири геть. ДІАНА поступово приходить до тями і намагається сама підвестися.
ДІАНА: — Гріша, так він одремонтірував чи ні?!..
ГРІША (волочачи ДЯДЮ ВАНЮ): — Да!
ДІАНА: — А чого ж воно так по всій мені воняє?
ГРІША: — Успокойся, то нюхові галюцінації!
ДЯДЯ ВАНЯ (сміється): — Как у наркомана!
ГРІША (штовхаючи ДЯДЮ ВАНЮ до вхідних дверей): — А ти замовкни і не воняй при дамах!.. (Додає тихо, озираючись на ДІАНУ.) І шоб поговорив з учителькою по душам!.. Шоб забула як Дімку мого звать! Поняв?! А то! (Замахується рукою, щоб вдарити.)
ДЯДЯ ВАНЯ: — Гриса! Не надо меня бить. А то опять всьо зьабуду!
ДЯДЯ ВАНЯ виходить. Гріша кричить йому навздогін.
ГРІША: — І якшо Дімку побачиш, скажи, шоб німєдлєно йшов додому!
У помешканні ШИРОКОПЕР гасне світло. ДЯДЯ ВАНЯ виходить з парадних дверей будинку. Озирається, дістає з кишені п'ятдесятигривневу банкноту. Роздивляється її.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Мало... Мало теперь зизьнь целовецеская стоит... А Гриська марацьса не хоцет! Фу-у! Пойду луцьсе помоюссь... Я зе сьантехник, а не мокрусьник! Я сьтык могу процисьтить, а не… (Іде геть. Раптом спиняється і піднімає угору палець.) Мезьду процим, какая мысль присьла, а! (ДЯДЯ ВАНЯ говорить не собі, а комусь, хто ніби стоїть біля нього і слухає. Проказавши, відплигує на те місце, де ніби той хтось стоїть, і говорить замість нього.) Какая?
Знову плигає на старе місце і промовляє від імені свого першого "Я":
— Казьалось бы, мы все врём. Так?
Іще раз плигає, вертаючись на місце свого другого "Я", і відповідає:
— Так.
Плигає і говорить від імені першого "Я":
— А насему обсьцеству монописьуале… И оно долзьно было бы давно исьцезьнуть, потому как мы все друг другу не доверяем и казьдого готовы замоцить. Так?
Знову переплигує на місце "Я" другого і говорить після легкої задуми:
— Так.
ДЯДІ ВАНІНЕ друге "Я" знову переплигує на місце "Я" першого і продовжує:
— А мы не моцим, или есьли и моцим, то оцень редко. Поцему?
Перше "Я" плигає на місце "Я" другого:
— И в самом деле, поцему?
Іще один стрибок — іще одна відповідь:
— А потому сьто любим обманывать — ськазем зьаказцику, сьто замоцим, а сьами денезьки в карман и в баню… Вот потому нась народ неисьтребим и любит когда у него в глазах двоицьса…
Знову плигає і говорить єхидно:
— И сьто, народу все равно, цем от него воняет?
ДЯДЯ ВАНЯ хвацько стрибає, наїжачується, набирає ображеного вигляду і, проводжаючи лютими очима уявного співбесідника, який загнув бозна й що:
— Я тебе показьу, где и у кого воняет! Пацанидьзе! Я тебе показьу кузькину мать!
ДЯДЯ ВАНЯ плигає на місце "Я" другого, яке внаслідок цього діалогу повинно було лякатися і тікати, але ненароком наскокує на одну-єдину ногу одноокого інваліда на милицях, який давно вже вийшов з парадних дверей будинку і стояв впродовж усієї цієї незвичайної розмови, спостерігаючи за плиганнями сантехніка. Коли ДЯДЯ ВАНЯ відтоптав, як міг, йому одну-єдину ногу, і вирішив вибачитись, інвалід, котрий був уже заніс над ДЯДІ ВАНІНОЮ головою милицю, сказав крізь зуби, гамуючи біль:
ІНВАЛІД: — Дядя Ваня, як я тебе нанавіжу!!!
ДЯДЯ ВАНЯ (скрикуючи від несподіванки): — Грисьа, это ты?!
ГРІША: — Тсс! Тіхо ти, долбо-о-звон? З тобою точно інвалідом стану!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Грисьа, прости! Я зе сзьади, сьпиной... тебя не зьаметил, понимаесь?..
ГРІША (по-змовницькому тихо): — Ладно, проєхалі!.. Харашо, што я тєбя тут застал, у мєня появілся новий план. Давай сюда бабкі!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Зацем? Я всьо исьполню!
ГРІША: — А я і нє сомнєваюсь. Слухай здєсь!
ГРІША нахиляється над вухом ДЯДІ ВАНІ і щось йому довго шепоче, інколи щось показуючи на міґах. Потім рвучко забирає з рук ДЯДІ ВАНІ п'ятдесятигривневу банкноту і замашним рухом припечатує її до губ сантехніка.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Зацем, Грисьа? Ай!
ГРІША: — Ето вмєсто, автографа.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Но ти зе мне губу разьбил!
ГРІША: — А ето вмєсто гріма... (Знову тягне до себе приголомшеного сантехніка за комір куфайки і щось продовжує шепотіти йому на вухо.) Понял?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Понял… Но где зе тут мой зьароботок, если я все деньги ей отдаю?
ГРІША: — Пойдьом бистрєє — там разбєрьомся!
Виходять. Гасне світло...
Ява третя.
Вечір продовжується. У помешканні ЛЯЛІ ГРУШІ на верхньому поверсі запалюється світло. До будинку підбігає ДМИТРО з велетенським букетом квітів у руках. Він бачить світло у помешканні вчительки і стрімголов кидається у парадні двері будинку ЛЯЛІ ГРУШІ. Чути, як він колотить і дзвонить у двері із криком: "ЛЯЛЮ, ЦЕ Я! ВІДЧИНИ!" Несподівано світло у вікні помешкання гасне. І ДМИТРО пригнічений виходить з парадних дверей будинку. У цей момент вікно відчиняється і з нього чиясь рука викидає альпіністську линву. ДМИТРО хапається за неї і дереться щодуху угору, до вікна ЛЯЛІ, розсипаючи навсібіч квітки, які, щоб звільнити руки, притискає ліктями до тулуба. Коли він дістається підвіконня у кімнаті ЛЯЛІ, знову запалюється світло і з бічних дверей виходить невідомий чоловік, великого зросту, зовсім сивий, але з молодим, рожевощоким і усміхненим лицем. ДМИТРО сплигує з підвіконня у кімнату.
ДМИТРО: — Хто ви?
ЧОЛОВІК: — Отак Іван...
ДМИТРО: — Я не Іван. Я — Дмитро Широкопера... Учень добродійки Лялі Груші...
ЧОЛОВІК: — А я — Отак Іван Петрович — чоловік добродійки Лялі Груші...
ДМИТРО: — Як?!
ОТАК: — Отак.
ДМИТРО: — Ви глузуєте з мене... Отак і чоловік?! А чому отак і раптом?!
ОТАК: — Прийшов забрати деякі речі... А ти хто, злодій? Це ж ти заліз по линві до кімнати?
ДМИТРО: — Я?.. Ні... І линва не моя!.. І я... Я хотів лишень піднести вашій дружині квіти. Думав це вона викинула линву за вікно... Я помилився...
ДМИТРО прямує до вікна, потім опам'ятовується і йде до дверей.
ОТАК: — Квіти, якщо хочеш, можеш залишити... Я передам...
ДМИТРО повертається і слухняно передає ОТАКОВІ букет.
ОТАК: — Може, щось переказати Лялі?..
ДМИТРО: — А ви перекажете так, як я сказав?..
ОТАК: — Як не забуду, то намагатимусь...
ДМИТРО: — Скажіть... Скажіть їй, що я її люблю!
Павза. ДМИТРО довго і невідривно дивиться у вічі ОТАКОВІ.
ОТАК: — Все?
ДМИТРО: — Все.
ОТАК: — Її не любити неможливо... І ти не сказав нічого нового... Інша справа...
ДМИТРО: — Що?
ОТАК: — Не кожен може із цим упоратись...
ДМИТРО: — Ви про що?
ОТАК: — Я про любов... Хоча ти хлопець гарячий. І це не лише мені до вподоби...
ДМИТРО: — Дякую... А ви — чоловік безпутній і я таких зневажаю.
ОТАК: — Я знаю. І це мені теж подобається.
ДМИТРО: — Не говоріть загадками. Я ж прямо кажу, що я не чекав на вашу присутність тут.
ОТАК: — І саме це мені в тобі подобається. Ти щирий. А значить — сильний. І я цілком можу довірити тобі те, що у мене є найдорожче...
ДМИТРО: — Що ви маєте на увазі?
ОТАК: — Я веду мову про Лялю.
ДМИТРО: — Ви, либонь, шкилите з мене? Це не робить честі вам, бо ви старший, а значить мусите бути мудрійший.
ОТАК: — Хм!.. Тепер моя черга спитати, що це все значить?
ДМИТРО: — Що саме?
ОТАК: — Що значить "шкилите"?
ДМИТРО: — Берете на глум!
ОТАК: — Ні. Я говорю вдумливо і серйозно.
ДМИТРО: — Я вам не вірю, пане Отак.
ОТАК: — Чому?.. Ми з Лялею давно розійшлись, хоча я її люблю і вона для мене більша, аніж просто дружина...
ДМИТРО: — І через цю прикрість ви не живете разом?
ОТАК: — Таке не сила уявити, але... Розумієш, важко жити із жінкою, яка у всьому виявляється права... Та й чоловікові інколи треба ж подуріти... Ну, от... Отак...
ДМИТРО: — Он як?.. То ви майстер дуріти?
ОТАК: — Я майстер з екстремальних ситуацій... Тричі замерзав — під водою, на льодовику і у промисловому холодильнику, двічі провалювався у розколину — під час землетрусу і на дні печерної річки. Я горів у копиці сіна і спав з левом у клітці... Врешті... Врешті не об тім річ?.. Ляля для мене — друга мама. Хоч я і старший за неї. А пощо чоловікові дві мами, га?.. А втім, чого це я перед тобою про це розводжусь! Ти ж іще шмаркач зовсім!
ДМИТРО: — Отак ви скінчили свою вірчо-дарчу промову, майстре екстремальності! А мені не потрібні ваші дарунки, знаєте ви про це?!
ОТАК: — Ти хочеш сказати, що прийшов битися за Лялю?
ДМИТРО: — Заради неї я здатний на все! Бо я щомиті віднаходжу у її образі щось красиве і величне, як у якійсь чудовій картині, як у чистій воді, як у високому небі і не можу на неї намилуватись досхочу! Я з'єднаний із нею, хоч усі забороняють і перешкоджають нашому єднанню!
ОТАК, не звертаючи уваги на палкі слова ДМИТРА, заходжується щось шукати у кімнаті, зазирає у всі кутки, навіть пробує відчинити скриню.
ОТАК: — Ти мені набрид. Ти тут часом не бачив кішок?
ДМИТРО: — До вашої візити у цій хаті не було жодної тварини.
ОТАК: — Я шукаю своє альпіністське спорядження...