Коли ж і спав, то йому снилася воля. Бачив себе то на полюванні, то у війні з іншими племенами, п'янів з розкошів і відчував, що груди його тріскають з радости. Від тієї радости Пірауна завжди прокидався, пригадував собі, що він лежить на соломі в сензалі, і є лишень найкращим рабом шляхетного пана — дона Ґабрієля де Лара.
І тоді лютий біль рвав душу Пірауни й не давав заснути до самого ранку. Він кусав собі руки, щоб не кричати вголос, товк головою об долівку й тяжко стогнав. Ах, ті золоті сни! Чому вони такі короткі, чому не тривають вічно? Пірауна тільки в них знаходив втрачену волю і втрачене щастя...
І тепер, сидячи поруч хворої Сабії в темноті, він всоте передумує знайомі думки і врешті тихо каже до дружини:
— Знаєш, Сабіє, це краще, що наші сини приходять на світ мертвими...
— Що кажеш, Пірауно?! — жахається Сабія. — Чому краще?
— Бо не варто жити в неволі...
Але Сабія не годиться з чоловіком. Чи ж їм погано в дона Ґабрієля? Чи ж вони журяться їдою? Чи не мають вони блискучого намиста, бранзолет і навіть одежі? Вони мають тут усього-усього більше, як мали в племени. Хай Пірауна ліпше не нарікає. І те сказати: дон Ґабрієль і дра Ізабела — найкращі з усіх рабовласників. Ніде так добре не ставляться до рабів, як в домі де Лара! І Сабія воліє сто разів жити у безпеці під їхньою опікою, ніж бідувати в пралісі серед диких племен. Вона вже відвикла від нападів і небезпек. Вона боїться диких індіян.
Пірауна кидається, мов ужалений, присувається ближче до дружини і вибухає пристрасним шепотом їй у вухо.
— А я волію найгіршого серед індіян, як найліпшого серед усіх Ґабрієлів, чуєш?! Найбільшого ворога серед своїх можна уласкати, можна зробити своїм приятелем на життя і смерть, коли з ним поступити добре. А з білими — ні! Чим ти ліпший для нього, чим покірніший, чим більше користи він має з тебе, — тим міцніше він триматиме тебе у своїх руках. У них це називається "любити"! Чуєш? "Любити"! Яке ж найгірше індіанське плем'я так розуміє любов? У нас воюють і вбивають. Відбере один другому життя, а решта помириться і живе в згоді. Але волі ніхто нікому не відбирає. У нас роблять кривди одні одним і за кривди мстяться, воюють, але знають, за що. А з білими? Що ми їм зробили? Забрали їм місця полювання? Зайняли їхні рибні річки? Знищили їхні оброблені поля? Чого ж вони нищать нас? За що беруть у рабство?
— Не знаю, Пірауно...
— Не знаєш? А я знаю: вони хотять нашої землі і всього, що на ній і в ній є. Вони хотять усе пожерти! Вони хотять винищити нас, щоб забрати собі все-все, а, кого не винищать, — змусять працювати на себе. Вони роблять так, як не зробить ні одне плем'я! Вони не шанують ніяких законів і не знають миру. З ними не можна жити в згоді!
— Чому, Пірауно? А племена ж каріжо примирилися і живуть у згоді...
— Племена каріжо — найдурніші племена у світі! Вони думають, що білі з ними в мирі через приязнь? Через страх! Каріжо є багато, і, коли б тільки їхній головний вождь схотів проголосити війну, — тут не залишилось би ні одного, білого! Дурні, дурні! Згодилися на мир, з якого не мають ніякої користи! Пасуть ворогам худобу, носять дерево і камінь на будови, шукають для білих золота й срібла, працюють тяжче, як невільники, а за те їм дають намисто, чи інші дрібнички, які варті у білих стільки, скільки в лісі варте листя з дерева!
— Гарне намисто! — мрійно зітхнула Сабія і тим зітханням відразу охолодила чоловіка. Пірауна побачив, що жінка його не розуміє зовсім, і йому стало соромно, що так розговорився.
Замовк знову і тяжко задумався.
— Так, це неволя вбиває наших дітей! — обізвався по хвилині тоном найглибшого переконання.
— А Жаїри ж не вбила, — відповіла Сабія.
Жаїра!
Це був пункт, якого Пірауна ніколи не міг собі вияснити. Але, чи думав він про мертвих синів, чи про живу доньку — відчував той самий біль. Бо сини не живуть — їх нема. А от Жаїра жива, росте гарна і здорова — але її також нема! Кожного разу, коли раніше бачив доньку з панськими хлопчиками, або тепер — у товаристві дони Ізабели, відчував заздрість, що дитина тулиться не до Сабії, а до чужої їй жінки. В сензалі діти рабів живуть разом з батьками, сплять поруч них, їдять разом з однієї миски, а старші — то й працюють разом. Правда, вони ходять голі, нераз бувають биті й кривджені наглядачами, в той час, коли Жаїра сліпить усім очі своїми одягами й прикрасами, а оточена такими почестями, ніби була рідною донькою панів.
Добре це, чи ні?
Сабія завжди каже, що так, але Пірауна не може собі відповісти на це питання. Інколи навіть ловив себе на думці, що було б краще, коли б і Жаїра не жила. Тоді він давно покинув би остогидлий, зненавиджений сензал, зрікся б ласки і подарунків дона Ґабрієля і втік би до лісу. Але Жаїра...
Жаїра!
— Пірауно, лягай уже! — просить Сабія. — Скоро сонце зійде, а ти мусиш рано вставати до роботи...
І Пірауна лягає поруч жінки на землі, щоб тільки не слухати цих пригадок. По віддиху пізнає, що Сабія скоро заснула, але сам він не заплющив очей до ранку...
Рабиня
Минуло майже вісім років...
Багато більших і менших подій наступило в світі, зазнала різних змін і Бразилія. Португалія в кінці 1640-го року таки відділилася від Еспанії й стала знову незалежним королівством з Жвоном Четвертим на чолі. У Пернамбуко далі йшла запекла боротьба проти голляндців, і в цій боротьбі об'єдналися в одному спільному фронті місцеві уродженій португальського походження, метиси, індіяни, а навіть привезені з далекої Африки невільники-мурини, і всі вони разом, як твердять історики та соціологи, у цій боротьбі виробили початки для зовсім нової бразилійської нації. Проти неї голляндці не могли втриматися й поволі здавали одну місцевість за другою.
На півдні ж Бразилії без офіційного проголошення війни між обома розділеними державами йшли безперервні криваві сутички за межі колоніальних володінь. Спустошивши єзуїтські редути, бандейранти робили дальші спроби до опановання ще й Параґваю, і лишень після того, як еспанці, одержавши дозвіл на озброєння індіян вогнепальною зброєю, завдали інтрузам* кілька дошкульних поразок, — провізоричний кордон було так-сяк забезпечено.
Паранаґва тим часом розрослася і розбудувалася до невпізнання. На лівому боці ріки Ітібере стояло вже справжнє місто. В центрі його височіла та сама, невідомо коли й ким збудована, церква Матері Божої з Вервичкою. Одна з її стін, завгрубшки півтора метра, збереглася й досі, й до неї приставлено в 1936-му році зовсім новий корпус церковної будови. Зараз, навпроти цієї церкви, вже в 1646 році був піднятий і пропам'ятний стовп на признання за Паранаґвою прав віли, хоч офіційний акт — "Карта Режія" наспіла двома роками пізніше.
Біля церкви тісно один попри одному стояли будинки значніших обивателів Паранаґви, творячи тісні вулички, в яких лишень з великою бідою могли розминутися два вантажених вози. Будинки мали такі ж грубі, як і церква, мури, зложені з сирого каміння, тяжкі ковані двері й вікна лишень на поверсі, а тому скоріше подобали на фортеці, ніж на людські житла. Перепровадившись з тростяних і глиняних халуп на острові Котінґа, жителі забрали з собою і страх та недовір'я до оточення, і це виразно задокументувалося на їхніх нових господах: вони були похмурі, замкнені й недоступні.
Зрештою, зовсім не дбаючи про красу своїх домів ззовні, багатші люди надавали великого значення внутрішній стороні, й обставляли свої житла з усіми можливими розкошами. Граніт і мармур з близьких гірських кряжів, найцінніші породи дерева з довколишніх лісів, дармова рабська сила й добрі прибутки — все це забезпечувало задоволення найпривередніших смаків і забаганок. З Европи прибували все нові майстри різних національностей і різних фахів: будівничі, теслі, столяри, ковалі, маляри, а то й прості заробітчани без певного фаху — і всі вони мали повні руки роботи. Кораблі доставляли різні заморські товари, в крамницях ішла жвава торгівля й обмін на місцеві сирівці, життя кипіло.
За грубими мурами кожного дому також ішло своєю колією недоступне для стороннього ока родинне життя паранаґванянців: народини й смерти, радощі й смутки, прибутки й страти, згода й роздори чергувалися між собою, змінялися одне з одним і трималися в позірній таємниці, хоч раби й слуги вмудрялися завжди знайти хвилину, щоб роздзвонити найбільш дискретні речі по всіх сусідах. Так вістки про найінтимніші випадки кожної родини просочувалися з-поза кованих дверей, глухих стін і закритих внутрішніх дворів і розходилися з швидкістю, пропорційною до сили, з якою їх намагалося зберегти в таємниці.
За цією центральною частиною міста, що йшла вздовж берега широкої, як затока, Ітібере, тулилися бідніші, а то зовсім жалюгідні подоби будинків: глиняні, або бамбукові, а ще далі виднілися палаючі під голим небом вогнища чи згаслі купи попелу й головень, біля яких знаходили тимчасове пристановище різного роду невдахи й шукачі щастя. І вже зовсім далеко за містом ширилися управні поля, курилися ганчарні, або черепичні печі, й тягнулися обгороджені пасовиська рогатої худоби й коней.
А на самому лівому крилі міста, близько гирла Ітібере, стояла господа Ґабрієля де Лара — оувідора[7] Паранаґви. Діяльний фідальґо таки дотримав даного Елеодорові слова і в 1646-му році зголосив у Сан-Павло відкриття золотих покладів біля Перуни, як рівно ж повідомив про наявність золота в інших місцевостях. Вскорі після цього проект Елеодора Ебано Перейри про заснований Копальняного Дистрикту на Південну Бразилію був прийнятий, а де Лара увійшов до його адміністрації. Рівночасно він вніс до уряду прохання про признання за Паранаґвою прав віли і, не чекаючи навіть відповіди, підняв вілійний стовп.
Відповідно до становища й заможностй цього пана, відрізнялася від інших і його родинна резиденція. Правда, на початках різниця була лишень хіба в розмірах, але пізніше, окрім розміру, зайшли ще й інші зміни.
Отже, по первісній своїй формі, дім Ґабрієля де Лара скидався на всі інші будови того часу: мав грубі стіни, що продовжувалися від фронту у високу камінну загороду двору, мав два входи, захищених дебелими кованими дверима, і вузькі вікна у поверховій частині.