Він — погана людина. Ми ростили тебе не для того, щоб потім оплакувати твою гірку долю. Обираючи Алена, ти зрікаєшся нас. Тож не розраховуй, що після твого непослуху ми приймемо тебе назад, коли ти приповзеш, рятуючися від свого клятого кохання", — я сподівалася, що хоч ти мене зрозумієш і підтримуєш. І коли виявилося, що ти теж проти Алена, це було для мене найболісніше. Але тепер я шкодую, що чомусь осліпла тоді та не бачила очевидного і що створила собі красиву ілюзію, яка мала рано чи пізно розсипатися.
Я тоді вже півтора року жив у Парижі, бо знайшов тут хорошу роботу. Квартира, яку я знімав, не була розрахована на чотирьох, але єдина її кімната цілком була здатна задовольнити жінку з двома маленькими дочками, а мене влаштовувала вітальня. Цей сучий син Ален під різними приводами все відтягував та відтягував укладення шлюбу з Ізабель, тож вона офіційно так і не стала його дружиною і не могла тепер добитися від нього аліментів. Беатріс ще не було рочку, а Француазі недавно виповнилося два. Єдиним доходом Ізабель була соціальна допомога на дітей. Тож добре, що в мене була зарплата, що якраз могла покрити потреби моєї кузини, моїх небожат і мене.
— Франсуа, ти завжди був моїм найближчим другом. Ти завжди був для мене взірцем чоловіка. Мабуть, саме через це я очікувала від усіх чоловіків, що вони, хай не настільки бездоганні, як ти, але ж хоч приблизно схожі на тебе. Тож коли я зустріла Алена, я думала, що він також такий, як ти, тільки ще й красунчик, який кохає мене до нестями. Коли я вперше завагітніла, я мріяла про синочка і, звісно, хотіла назвати його Франсуа. А коли дізналася, що в мені дівчинка, то вирішила, що її ім'я буде Франсуазонька. Я просто хочу тобі сказати, що, хоч мені не пощастило з чоловіком, мені пощастило набагато більше, ніж іншим жінкам, бо в мене є ти, — якось сказала мені Ізабель.
— А мені пощастило мати таких чарівних кузину й небожат, — відповів я і всіх їх поцьомав.
Так ми прожили рік. За два з половиною роки я встиг здобути в Парижі кілька добрих друзів. Найближчі стосунки в мене склалися з колегою, який працював в одному зі мною відділі. Його ім'я було Жан. Він був дуже хорошою людиною, але доля в нього була нещасливою.
Жан кохав свою університетську однокурсницю на ім'я Дебора, а вона кохала його. У них була домовленість з батьками, що ті поблагословлять їхній шлюб, коли Жан закінчить університет і знайде хорошу роботу. Так все і сталося. Вони одружилися і жили дуже-дуже щасливо. Єдиною проблемою в них було те, що Дебора не могла народити дитину. Кілька років подружжя витратило на спроби вилікувати її безплідність, але все було марно.
Тоді вони вирішили, що візьмуть дитину з притулку. Вони хотіли вдочерити дівчинку і побачили в притулку одну сирітку, яка відразу спала їм обом до серця. Коли їм сказали, що у дівчинки є молодша сестричка, яку теж бажано вдочерити разом з нею, щоб не розлучати сестер, Жан з Деборою дуже зраділи. Поки подружжя проходило офіційні процедури, які передують процесу вдочеріння, весь свій вільний час воно витрачало в притулку, проводячи його з дівчатками.
А потім Дебора загинула внаслідок нещасного випадку. Жан ніколи не казав мені, що то був за нещасний випадок. Після її смерті він продовжував відвідувати дівчаток, допоки їх не вдочерили якісь багатодітні євангелісти. З того часу пройшло вже багато років, а Жан все ще тужив за Деборою й уникав стосунків з жінками.
Одного разу я радився на роботі з Жаном стосовно наших професійних справ, дивлячися йому в обличчя. Раптом його погляд спрямувався на якийсь об'єкт за моєю спиною, він здригнувся і беззвучно, але з чіткою артикуляцією скрикнув: "Дебора!!!" Зазвичай стримана міміка Жана за кілька митей розповіла мені все про його почуття: він усвідомив, що бачить не Дебору, але переживав неймовірно глибоке потрясіння, а його очі стали вологими від сліз, які він намагався всіма силами приховати. Я обернувся і побачив Ізабель разом із Франсуазою та Беатріс, які давно збиралися подивитися, де та як я працюю, і от врешті зайшли мене відвідати.
Я перецьомався з усіма моїми дівчатами і представив їх Жану, а Жана їм. Я був дуже зайнятий, тож зміг приділити гостям лише декілька хвилин, після чого вони пішли собі далі. Весь цей час Жан стояв, мов зачарований. Коли мої прекрасні родички залишила приміщення, я підійшов до нього, обійняв і сказав:
— Жане, ми з тобою друзі. Скажи мені, будь ласка, що з тобою сталось.
— Коли твоя кузина, що так схожа на Дебору, зайшла з двома дівчатками такого самого віку, в якому були тоді ті сестри, котрих ми з нею мріяли вдочерити, мені на мить здалося, що я бачу саме їх трьох. І досі не можу оговтатися від цього враження, — відповів Жан і, бувши більше не в змозі стримуватися, розридався.
— Любий Жане! Любий Жане! — тільки й міг повторювати я, розчулившись і обіймаючи друга за сильні, мужні плечі.
У вихідні я зібрався повезти трьох своїх дівчаток на відпочинок. Напередодні я сказав Жану:
— Жане, завтра з родичками я їду на озеро Сен-Манде, те, що у Венсенському лісі. У машині є вільне місце. Ізабель весь тиждень розпитувала мене про тебе. Схоже, що ти їй дуже сподобався. Приєднуйся до нас.
Жан просяяв і погодився. А Ізабель я того ж вечора розповів історію Жана, розказав, як на нього вплинув її візит до нашого офісу і сказав, що він дуже хоче ближче познайомитися з нею та її дочками, через що я запросив його разом з нами до озера Сен-Манде. Ізабель обійняла мене і сказала:
— Якби я закохувалася лише в тих чоловіків, що ти мені рекомендуєш, в моєму житті не було б тих драматичних подій, які в ньому були.
— Жан — перший чоловік, якого я тобі рекомендую, — відповів я. — І я не знаю, чи вразила б ти його так, якби в тебе не було твоїх дочок. Тож, мабуть, лише таким тернистим шляхом тобі судилося прийти до щастя, яке на тебе чекає. Ти ж хочеш присудити Жану найвищий бал?
— Мені здавалося, що я добре знаю Алена, але я помилилася, віддавши йому своє серце. А Жана я знаю лише за твоїми розповідями, та впевнена, що не помилюся, присудивши йому найвищий бал, — вдячно усміхнулась Ізабель.
Якби хтось побачив француза і француженку, які кохалися наступної ночі лише через кілька годин після того, як уперше перекинулися парою фраз у моїй машині, він укріпився б у своєму переконанні, що французи легковажні в стосунках, і ще завзятіше розповідав би про наших чоловіків анекдоти як про спокусників, а про наших жінок як про шльондр, що падають в ліжко з першим, хто їм підморгне. Але це все маячня. Я впевнений, що ці француз і француженка були подружжям упродовж багатьох своїх утілень і просто знов зустрілися в цьому. Бо, вже багато років спостерігаючи за їхнім подружнім життям у цьому втіленні, я зробив висновок, що такі стосунки неможливо побудувати за кілька років, що таке кохання викарбовувалося тисячоріччями.
Тепер у мене четверо небожат — моя кузина народила від свого чоловіка двох синочків: Франсуа й Жана. А ще вона знайомить мене з дівчатами, яких дуже добре знає і про яких впевнена, що вони гідні мене. Бо їй кортить скоріше побачити мене теж одруженим, побачити мене батьком. Вона не має сумніву, що я буду радий опікуватися щастям будь-якої з них так само, як я усе життя опікувався її щастям, і любитиму діточок, які в нас народяться, так само, як я люблю своїх небожат. Я теж не маю в цьому сумнівів, а до того ж відчуваю тепер потребу мати у своєму житті інші об'єкти опіки, ніж моя кузина та її діти, бо ними тепер досконало опікується Жан. Але в жодній з тих дівчат, з якими познайомила мене Ізабель, я поки що не впізнав своєї половинки, якій у минулому втіленні вкотре пообіцяв, що вічно буду її чоловіком.
СУВІЙ З КНИГИ РОДУ ПОЛІСЬКИХ КШАТРІЇВ
Війна — це найжахливіша біда, що буває в житті. І ми, роди кшатріїв, існуємо для того, щоб зі зброєю в руках захищати аріїв від будь-яких агресорів. Кшатрії рідко помирають в ліжку від старості. Мати, яка народжує кшатрія, знає, що його доля — героїчно загинути в бою. А дівчина, яка кохає кшатрія й виходить за нього заміж, знає, що одного разу, коли вона вчергове проводить його на війну проти агресорів, він не повернеться до неї та їхніх дітей. Це доля наших родів: життя наших батьків, братів, чоловіків та синів призначене для того, щоб бути відданим заради захисту життя і свободи всіх інших родів. І ми пишаємося нашою долею, бо вона найшляхетніша. Різні арійські роди служать життю згідно зі своїми природними якостями. І тільки якості кшатріїв такі, що для них природно загинути, служачи життю. Така наша природа. Вона прекрасна, як прекрасне все, що ґрунтується на безкорисливості та любові.
Волхви, які є серцем і головою суспільства аріїв і знають все минуле, теперішнє та майбутнє нашої землі, кажуть, що в далекому майбутньому безкорисливість та любов стануть тут настільки рідкісним і винятковим явищем, що одній людині, яка віддасть своє життя заради порятунку інших, поклонятимуться в храмах як Богу. Ми теж поклоняємося безкорисливості та любові. Саме завдяки цьому ми стаємо їхнім втіленням і повсякчасно проявляємо їх в нашому житті, в наших вчинках. Але волхви кажуть, що людей майбутнього вчитимуть поклонятися тій людині, яка віддасть своє життя заради порятунку інших, не щоб стати такими, як вона, і жити та вчиняти так, як вона, а щоб самим врятуватися. Міркуючи про це, я роблю висновок, що в їхньому суспільстві роди кшатріїв цілком деградують і виродяться, бо деградують і виродяться волхви, адже вчити людей правильним речам — справа волхвів. Тож я співчуваю людям, які житимуть на нашій землі в тому далекому майбутньому. Але нас між ними не буде — ми народжуватимемося на якихось інших планетах усесвіту, куди арійська цивілізація мігрує шляхом реінкарнації.
Упродовж двадцяти років мого життя на наш народ не було жодного нападу. Весь той час чоловіки нашої родини, живучи на утриманні держави, займалися своєю бойовою підготовкою та нищили розбійників, щойно ті з'являлися в наших лісах. Хоча, через те що я дівчина, від мене не вимагалося, щоб я володіла військовими мистецтвами, але мені дуже хотілося вміти вправно стріляти з лука та битися на мечах, булавах, сокирах, списах і тризубах, як мої любі тато та брати.