При довгих столах сиділо тільки кілька людей. Було тихо, шелестіли ледве. Тільки один з приявних, голова товариства, працював стоячи. Звик уже так при довголітніх історичних дослідах. Це був відомий професор, людина малого росту, лиса, з великою лапатою бородою. Стояв на особливому підвищенні, яке було його приватною власністю, і так стоячи писав швиденько, дрібним простим письмом.
Марко перевів зір за вікно, на алею старих диких каштанів і на руїни башти, круглої самітної будови. Її кам'яні мури в'язнили колись гайдамаків, а згодом Довбушевих опришків, що каралися за свого безумного ватажка. Тепер вежа чорніла порожніми вікнами, а під її стелею гніздилося вороння й кажани.
Як довго Марко не бачив рідної землі? Скільки років минуло від останнього його побуту в Україні? Переходив у думках роки за роками і зі здивуванням ствердив, що останній раз побував на Київщині в переїзді з науковою експедицією на Аральське море.
Одного дня земляки закинули якір і пішли до фортеці на обід. Марко залишився на кораблі. Передав тільки привіт великому Тарасові, ховаючи своє ім'я під невідомим і таємничим любителем його творів. Він просто боявся стрінути Тараса-невільника, боявся побачити перед собою передчасно постарілу людину, непокірного поета-солдата. Тільки здалеку глядів Марко на стару фортецю, що різко зарисовувала свої жовтуваті мури на тлі гранатового неба. Аж тепер, коли частіше заходив до Наукового Товариства, нагадав собі цю подію, прочитуючи щоденник Тараса. Мабуть і самому поетові здавалося дивною поведінка незнайомої людини, що тільки здаля передала йому свій привіт і вислови незвичайної пошани.
Сьогодні Марко був лихий на себе за те, що чомусь, шукаючи по книжках, натрапив на Стороженкові твори та на оповідання про Марка Проклятого. Він рвучко встав і попрощався з головою товариства, обіцяючи зайти другого дня.
— Заходьте, заходьте, — сказав професор досить байдужим голосом і невдоволено поглянув за Марком. Він не довіряв добре одягненим людям. В його понятті елегантний одяг і вченість взаємно себе виключали. Через те може й сам ходив постійно у старому, сірому вбранні.
Постать Марка не прикувала надовго його уваги. Він скоро забув про нього, заглибившись у коректу останніх сторінок четвертого тому історії України-Руси.
* * *
Марко ішов до міста у сторону ринку, все ще думаючи про Стороженкове оповідання.
— Що він зробив з мене? — сердився. Ніяк не розумів, чому письменник казав йому носити торбу з людською головою. Чи не було в нього кращої уяви?
— Старий скуперяк? — гукнув на голос. Так звав Стороженка Панько Куліш. — Сидів старий сибарит у Варшаві, — думав далі Марко, — нудьгував на нецікавій роботі і набрехав, що знав.
Врешті Марко почав винуватити і самого себе. Не раз виговорився тут і там, не раз сказав зайве слово, а з цього, відомо, такі наслідки. Спересердя лихий тепер на себе і на всіх ішов, нервово вистукуючи і вимахуючи чорною палицею з гебанового дерева, закінченою галкою зі слонової кості.
Хвилину пізніше він сидів при столику "Віденської кав'ярні" на невеликій площі біля пішоходу, Там же при таких же столиках і під великими кольоровими парасолями сиділо львівське товариство.
Було млосне літнє пополуднє. Марко замовив філіжанку кави і, заклавши ногу на ногу, глядів перед себе. Пам'ятав, перед десятками років у цьому місці були старовинні вали, а біля них протікала мала і брудна річка Полтва. Поза нею, ген аж до гори з храмом святого Юра і далі тяглися управні поля і городи. Усе те сьогодні забудували, річку закрили, вали зрівняли. Ліворуч стояв тепер великий будинок готелю Жоржа з обширним заїздом для екіпажів і фіакрів. Справа на площі військо поставило сторожовий будинок, а біля нього дерев'яну будку, розмальовану у чорно-жовті скісні смуги. Там готувався тепер до концерту військовий оркестр.
Молоде жіноцтво, що сиділо при сусідніх столиках, з зацікавленням приглядалося Маркові Дівчата нахилялися одна до одної і щось шепотіли, а йому здавалося, що вони говорять про нього. Глянув туди. Пані мали великі ясні капелюхи, прибрані колихливими перами африканських страусів, довгі рукавички і високі парасольки з тонкими ручками. Справді його поява викликала порушення. Панове, що сиділи з жіноцтвом, кидали на нього короткі бистрі погляди з-під круглих солом'яних капелюхів. Потім перешіптувалися з панями, пояснюючи щось і при цьому погладжували помадовані закручені вгору вуса.
Марко догадався, що розмова йшла про Його одяг: жовті на ґудзики запинані черевики, ясні вузькі штани у великі крати і піджак з англійської бронзової матерії. Він підсміхнувся. Тієї моди у Львові ще не знали.
Військова музика вдарила нагло австрійський марш. Кав'ярня наповнилася, всі столики були зайняті і обслуга зручно увихалася зі срібними тацями і білими серветками в руках.
Тоді до Марка долетіли слова:
— Вибачте, можна?
На нього глядів запитливо незамітний дрібний ростом чоловік з короткими кучерями русявого волосся і замріяними ясними очима,
— Прошу, — відповів Марко.
Його столик був одинокий, при якому стояв ще вільний стілець.
Незнайомий подякував і сів. Вулицею пройшов відділ піхотного війська в голубих одностроях. Рослі темнолиці хлопці
— Коломийський полк, — сказав незнайомий. Заки Марко відповів, загомоніла враз вояцька пісня:
Ой на Кути доріженька, на Кути, на Кути,
Бувай, мила, здоровенька, я му в рекрути.
Незнайомий підсміхнувся:
— Зійшли ми, пане добродію, на ніщо. Козаки колись інакше співали.
Марко приязно глянув на гуцулів.
— Чому, хороша пісня! — Ви не тутешній?
— Ні, переїздом.
— З Великої України?
— В Україну. Незнайомий витягнув руку:
— Дозвольте, доктор Франко.
Так вони познайомилися. Згодом розмовляли, наче б зналися роками. Франка цікавила чужина, хоч сам недавно повернувся з Відня.
— Мандрую невтомно по всьому світі, так сказати 6 без кінця, — говорив Марко.
— Не знаю, чи ви говорите символічно, чи справді мандруєте, але врешті всі люди приречені на якусь невідому мандрівку.
— Я справді усюди є дома. І, власне, ніде. Сміюся з людей, що зберігають буденність наче скарб, а з тим і завидую їм.
— Ви поет?
— Ні, хоч моє життя можна б назвати поезією. Але що я кажу, — додав задумано Марко, — скоріше трагедією. Моє існування це саме оця мандрівка у чистій формі.
Мовчали. Доктор скрутив цигарку і закурив з вдоволенням. Музика приглушувала розмову, і Марко думав про себе.
Сьогодні відчував якусь порожнечу в душі. Де його місце серед земляків? Бачив інших, що вмирали за других, і таких, що посвячували своє життя ідеям. Глядів на доктора і думав, що саме перед собою має людину, яка живе для нації, живе вчорашнім і майбутнім, а не має свого сьогодні. А може це власне ідеальна, майбутня ціль людини — жити для інших, і такими будуть у далекому замріяному майбутньому всі люди.
— Людина без сьогодні, — сказав до себе, наче б тими словами хотів завершити свої міркування.
Франко глянув пильно на нього. А Марко продовжував натяками, як це було в його звичаї, розповідати про своє мандрування.
— Бував я у війнах, працював фермером, їздив з театром, плавав кораблями. Кінчу один відтинок життя і починаю другий. Завжди те саме.
Вони сиділи один проти другого, двоє молодих людей. Один у сірому вбранні, згорблений від книг і писання. А Марко, свіжий і юний, сидів просто, наче б тільки на хвилину присів до столика,
— А тепер вертаєтеся у свої сторони?
— На короткий час. Перше хочу зложити поклін на Тарасовій могилі.
— Джерело нашої доби Тарас! — промовив задумано Франко. — Звичайно поет, який сягає поза свою епоху, діє для майбутніх поколінь.
— Для нас?
— І для нас. Тільки наше покоління все-таки ще не розуміє як слід цього велетня духу. Беремо з нього тільки те, що може сприйняти наш духовний рівень. Іншого Тараса, того величного з останніх його років, прийдеться щойно відкривати. І зрозуміти.
— Наступному поколінню!
— Наступному, або ще дальшому. Ми народ тривання і всякі зміни осоружні нашій психіці. Тому завжди посуваємося звільна позаду інших.
— Чи завжди такі були? — спитав Марко, цікавий на думку доктору.
— Ні, говорю про теперішні часи. Історія любить несподіванки. Можливо, що самі ще побачимо інших земляків, якби їх назвати...
— Динамічних.
— Ото ж то, — засміявся доктор, — технічна доба послуговується технічною термінологією. Всюди де можна і не можна,
— Ми, — додав по хвилині, — ледве зрозуміли цього Тараса, що відкинув залишки вісімнадцятого століття. Ці залишки, що наказували діяти в рамках так званої доцільності. Так званого реалізму в політиці і в житті. Хто погруз у цих залишках, не зрозумів поета ніколи.
— Оця фатальна доцільність! Це зразкові манівці духу людського. Пригадую собі, читав я у П'єра: блохи є тому чорні, щоб людина могла їх легше ловити на білому простирадлі. Мелони для цього філософа реалізму є тому в пружки, щоб родина могла вигідніше поділити їх на кусні.
Обидва засміялися. Марко споглядав на Франка і подивляв його за те, що вміє жити виключно у сфері своєї уяви. Чи міг би бути з нього, наприклад, добрий крамар? Дивився на його витертий одяг, на сходжені черевики і жаль стало йому цієї людини. Яким далеким він був своєю душею від пересічних громадян! Вони проходили пішоходом, їхній зір байдуже сховзувався по худій постаті доктора. Марко мав враження, що поет є людиною самотньою в цьому місті своєї довголітньої праці
Побіч них пройшла Анка. На шкіряному червоному ремінці провадила свого собачку — пухкий клубок вати. Собачка пізнала Марка, покрутила хвостиком і запищала. Анка, не завваживши його, пішла далі Не відчула легкого опору тваринки. Собачка, оглянувшись за Марком, побігла врешті за своєю панею.
Марко думав, чи не попрощатися з шановним доктором і піти з Анкою. Але залишився. В той час поет представив йому двох нових гостей — Павлика і Бачинського. Вони зразу почали партійну дискусію, і Павлик розвивав уже міражі майбутнього устрою, який нестримно охопить цілий світ і принесе йому хвилю поступу і щастя.
І що тоді? Кінець усім людським стремлінням? Йому пригадалася теорія холодної смерті всесвіту.