Отут на будинку великий терновий вінок із заліза, а в ньому світлина композитора. А в тій червоній буді, де почали його вбивати, люди сидять за столиками і грає музика. Татко каже, що багато львів'ян зверталися до голови міста, і того, що був, і того, що тепер є, що не пасує дерев'яна кав'ярня і червоні намети на цьому місці. Але голови міста відповідають, що пані-власниця має більшу силу, аніж усе місто. Я цього не розумію. Напевно, треба бути дорослим, аби це збагнути.
Мнявка чекала під дверима — їй, видно, було заздрісно. Отак пройшли два дні без Крака. Але про нього і його товариша Купер'яна я ні хвилинку не забувала. Завтра ми з Краком побачимось, лиш би погода не була під псом.
20. Прощання
Данка, напружена, немовби на шпильках, чекала на Крака. Погода була сам раз, не так спечно, як перед тим, але на дощ не збиралося. Удома все спокійно: як завжди, бабуся на кухні, Мнявка дрімає, Гавчик гасає, але то не може завадити бесіді. Данка мала передчуття, що сьогодні має відбутися дуже важлива розмова. Можливо, Купер'ян зважився. Вона готова поцілувати його у дзьоб, якщо це так необхідно. А, може, й обійдеться — вона і так дуже співчуває йому, прихильно ставиться до нього, бажає йому добра. Ну, і "невинна душа дитини" не попсута якимось гріхом. Якщо я казала неправду, думала Данка, то це заради Крака чи Купер'яна. А ось і Крак.
— Прривіт!
— Привіт! — відповіла дівчинка. — Ти сам?
— Я сам.
— Що вирішив Купер'ян? — запитала Данка.
— Не можу отак просто з моста відповісти. Він вагався всі оті цілі дні, — відповів Крак. — А я вагаюся повідомити.
— Чому?
— А тому що, хоч він вірить тобі і знає, що ти допоможеш йому відчаруватися, і вірить, що то можливо, але не хоче вже ставати людиною.
— Не може того бути! — Данка зажурилася. — Скільки літ хотіти, шукати мудрих порад — і коли вже можливо, передумати! Я не повірю.
— Я й ще сам собі не вірю. Але ми вже з тобою говорили: що він буде робити у цьому людському світі? Це не те місто, яке було в часи його молодості. Яким він буде: молодим чи старим?
— Він злякався? — не хотіла повірити Данка. — Так-так, він злякався ...
— Можливо, — тихо промовив Крак. — Можливо. І хоч він усе знає про теперішній світ, але знає, як птах, а не людина. І він вирішив: "ще трохи, скільки там мені відміряно, поживу птахом. Мені не так багато й лишилося жити".
— Як жаль!... — сказала Данка.
— Але я не все тобі сказав. Він передає тобі сердечні вітання, він дуже тебе полюбив. І до кінця життя буде тобі вдячний за добрі слова і добрий намір допомогти, — промовив Крак. — І ще одно. Він, напевно, покине Львів, полетить, можливо, й до Кракова. Або ще де-небудь. Це для нього немає значення. Основне, там він зможе забути, що був людиною і жив у цьому місті. Там не буде спокуси перетворитися на людину.
Вони замовчали. Чути було, як сварилися горобці, як зателенькав трамвай і різко заскрипів на розі. Чути було Данці, як б'ється її сердечко. І як б'ється сердечко Мнявки, що зовсім не дрімала, а пасла очима Крака: що ж то буде?
— І от усе, — сказав він. — Купер'ян кланяється тобі: нехай росте вона велика і щаслива, казав він, нехай росте мудрою львів'янкою, що любить своє місто і таких нещасливих Купер'янів... Хай буде господарем у цьому місті, де ще є вороги, які вбивають композиторів. І я, Данко, також хочу попрощатися з тобою. Може, це ми останній раз розмовляємо.
— Чому? — мало не заревла Данка. — Чому і ти теж?
— Бо знаєш... я не хотів тобі признаватися... Я той Купер'ян...
Сльози заслонили Данці цілий світ: і вікно, і дерево, і небо, в якому вже нісся кудись далеко птах. Але вона його не бачила.
Більше ніколи у вікні не було Крака.