Хлопці, тим часом, відтіснили решту компанії і теж всілися до авто.
— Вы, кто, бля ваще такие? — обурився мажор.
— Газуй, ми тобі скоро розкажемо, що й до чого, — визвірився на нього Петро, приставивши до скроні "Стєчкіна".
Позашляховик рвонув із місця. За містом Петро наказав зупинитися.
— Вы панимаете, ваще, что тварите, да мой папа вас под асфальт закатет. Меня уже ищут! — почав верещати молокосос.
— Ось твій папа і мама, — звів курок пістолета Петро, — давай розказуй, як ви хлопця побили...
— Я ничего не бу... — став рюмсами прокурорський синок.
Два дзвінких ляпаси, які вліпив йому Вадим, що сидів позаду, привели його до тями.
— Витри шмарклі і розповідай, ми з тобою не будемо в ляльки бавитися, — гарикнув Василь.
Словом, зняли вони те кіно. Гарно говорив мажор, із подробицями, ніби під сивороткою правди: "Ми танцювали на його голові.потім помочилися на нього" і таке інше.
— Готово, — доповів Василь, — відео в мережі.
Всі полегшено зітхнули. Справу зроблено.
— Вільний, як фанера — сказали мажору і виштовхнули з машини.
Ну й що далі?
— А давайте, покатаємося, — запропонував Дмитро.
Яка ж все таки чудова машина лендровер, не машина, а пісня! Досі хлопці окрім задрипаних "Жигулів" нічого не бачили. Сто, сто сорок, сто вісімдесят. Сонце вже зійшло, тож вони мчали йому назустріч, намагаючись втекти від грозової хмари.
— За нами хвіст, причому не простий, а з мигалками, — повідомив Вадим.
Овва! І попереду шлях перегороджено міліцейськими луноходами.
Звернули праворуч на дорогу, що вела до якогось сільця. Газу, газу! Дмитро добре знав ці місця, тож розраховував виплутатися із халепи манівцями. Вже видно в'їзний знак, але що це? І тут пастка. Обклали, ніби вовків на полюванні. Знову праворуч польовою дорогою — до зруйнованої ферми. А вгорі вже стрекоче вертоліт, проте здатися їм ніхто не запропонував. А тому до ферми вони не добігли.
Їх убили з інтервалом в одну-дві секунди. Вадиму снайпер улучив у скроню. Отець Василь мав рацію, коли говорив, що "той" світ існує. Перехід у потойбіччя був раптовим і безболісним. Ніби хтось вимкнув, а потім знову увімкнув світло, але тепер воно було золотаво-рожевим. Перетворився на суцільну свідомість і радість воскресіння. Пролетів над полем і став шукати очима якогось сідала. А чого ото так радісно світиться верхівка тополі? Та то ж його хлопці вже там дожидаються. Чи всі зібралися? Васько, Дмитро, Андрій, Вадим... А де ж Петро? Його не відпускало тіло, він ще дихав, він міг би жити, якби хтось надав йому допомогу. "Що з ним робити?" — запитав спецназівець у когось по рації. "Кінчай", — почулося сухе і коротке, як постріл.
Вояка натиснув на курок... Побратими обняли товариша, що трошки припізнився. "Так он воно все як, насправді, виходить ніколи нічого не треба було боятися", — жваво обмінювалися свіжими враженнями. Їхні тіла поклали рядком. Закривавлені, якісь знічені. Мабуть, хтось там нагорі захотів зафіксувати цю картину, бо небо раптом осяяв фотоспалах блискавки і ніби салют пролунав страхітливий грім. Линув дощ. Під його струменями їхні тіла розпрямлялися, виструнчувалися, набували гідності. "Хляп-хляп-хляп...", — почулися мокрі кроки. А потім молодий бадьорий голос доповів: "Пане, генерале, банда терористів знищена, серед особового складу втрат немає.". "Молодець, синку, так тримати!", — почувся тяжкий генеральський бас. Були б хлопці живі, мабуть, заплакали б від образи, проте зараз лише засміялися. Такий він отой світ, його не переробиш. Це їхня Україна, яку так важко змінити, але вони все зробили для цього. Ще раз сердито кашлянув грім, ніби про щось нагадуючи, на кожного з них опустилося по сяючому листочку.
— Це нам повістки на Суд, — сказав Вадим, кивнувши у бік неба, звідки линуло сяєво.
А над селом стояла веселка, радісно співали півні, скрипіли корбами старі криниці, поважно чапали ратицями корови, йдучи на пашу, з крайньої хати вийшла молода жінка, тримаючи за руку першачка, зупинилася, присіла, щось шепнула малому на вухо, обоє засміялися.
— Ось за що ми воювали, хлопці... — сказав Вадим.
Вересень 2014-го
Запах борщу
У моїй мобілці близько десятка номерів хлопців, які воюють на Сході. Але телефонувати їм боюся, а раптом...це дзвінок у потойбіччя Славко Хропко... Чомусь він стоїть у мене перед очима. Бліде, схудле обличчя, заросле густою щетиною, вкритою памороззю сивини, і сумні-сумні очі. Десь йому, мабуть, було тоді під сорок. Познайомився з ним у Нікішино, що під Дебальцевим у вересні 2014-го. Маленьке село, а перетворилося на великий плацдарм, який вирішує долю фронту. Хоча фронту, як такого там і не має. Всі лінії уявні. Підрозділи росіян і сепаратистів вільно гуляють нашою умовною територією, українські вояки — їхньою.
О, то ціла пригода, як ми добиралися до того села. Їхали обережно, обминаючи вирви від мін і застряглі в асфальті покручені залишки снарядів від "градів". Раптом із лісосмуги на переріз вискакує БТР із синьо-жовтим прапором на башті та десантниками на броні. Зіскочили. Підійшли наїжачені. Наказали вийти з машин. "Хто такі, що тут робите?" Проте, коли дізналися, що це гуманітарна місія з Київщини, розслабилися, стали нас обіймати, як рідних. "Ну ви, даєте, це ж територія ДНР, могли потрапити в халепу, або наскочити на міну, чи нарватися на кулю снайпера!", — говорив командир. У їхньому супроводі прибули до Нікішино. Тут на околиці села тримає оборону відділення Славка Хропка. Дві старі покинуті хати. Біля них БМП. Навколо нього блищать купи настріляних гільз від великокаліберного "Утьоса" і "АКМ-ів. На барикадах із піску стоять ще два ручних кулемети, направлених у бік лісосмуги в кінці поля. На сухій, викачаній траві подекуди бурі плями. "Були "двохсоті" і "трьохсоті"" — пояснили хлопці. Під вишнею лежать два тіла, накриті брудними ковдрами.
— Ще три години тому он звідти нас атакували", — показує у тому напрямку Славко, — два їхніх БТР-и і близько роти "сепарів". На наступ це не схоже, так, просто мацають нашу оборону, і на день так — по три-чотири рази. Але ми щоразу так густо їх засіваємо, що вони відразу скисають і валять назад.
Я кинув поглядом вздовж вулиці — наче вимерла. Ні людей, ні котів, ні собак, навіть горобці не цвірінькають. Щоправда, аж там, на протилежному її кінці, з-за рогу, визирає облуплений ніс ще однієї бойової машини, а он там ще. Лінія оборони. "С кем вы там общаетесь, мать вашу? — почувся в рації чийсь хриплий голос, — отправьте их на хрен, разведка доложила, что в "зеленке" видела "грады", есть вероятность обстрела".
— Командир роти, — кивнув Славко у бік рації, — вам і справді треба звідси вибиратися, поки ще видно.
Сфотографувалися на пам'ять. Бачу Славко переминається з ноги на ногу.
— Кажи, що? — намагаюсь угадати його думки.
-Ти не міг би переслати ці фото моїй Ірині, ось її телефон, вона скаже свою електронну адресу.
— Та нема проблем, — кажу.
Тиждень минув. Закрутився, забігався. Щось мені під боком муляє. Ой, це ж обіцянка, яку дав Славку, як міг забути? Телефоную Ірині. Я, кажу, журналіст, бачився із Славком, дайте адресу, вишлю його фото.
-Т ю, чи я його не бачила, зараз мені ніколи, вишлю^
Я — в шоці. Не запитала, як він, чи живий, чи здоровий. Оце то жінка! Вогонь! Отаку б на фронт, терористам було б непереливки. Адресу вона так і не надіслала.
Якось через чотири місяці потому, переглядаю фронтові фотографії. На одній — Славко з бойовими друзями. Серце, ніби хто рукою здавив. Леви наші й левенята, чи живі, чи здорові, де зараз? Чи в землі сирій, чи під боком у своїх коханих? "Абонемент не може прийняти ваш виклик", — прогугнявив кілька разів нудний і байдужий голос у слухавці. Аж ось, вухам своїм не вірю, чую якийсь придушений, незнайомий голос: "Слухаю, вас."
— Славку, пам'ятаєш мене?
— Пам'ятаю.
— Де ти, як почуваєшся, чим займаєшся?.
Чую тяжке зітхання. Довга пауза. Мабуть, Славко вирішував у цю мить чи послати мене подалі, чи просто відключитися. Не знаю, де він був у цю мить, але навіть на віддалі я відчув, як йому невимовно важко.
— Та тут я, в себе в селі, в Антонівці, — не сказав, а простогнав.
Антонівка це на Київщині. Треба їхати. Ще два тижні метушні і біганини, нарешті вибрався. Знайти в селі людину, знаючи ім'я та прізвище не проблема. . Перший стрічний не лише покаже, а й розкаже все, що знає про особу, яку шукаєте. Отож підходячи, до хати, де жив Славко, я вже знав про те, як йому живеться.
— Не зовсім цілий він повернувся, відірвало кисть правої руки, іншим дісталося більше, але душа в нього покалічена, ніби її, отими, як їх. "градами" побило, — розповідала баба Ганна, біля сільської крамниці. — Жінка його дуже обидила та й діти відцуралися. Тепер стару батькову хату обживає. А ти хто йому будеш? Хто б не був, поговори з ним, бо нікого не хоче бачити...
— П'є?
— Та ні, але краще б пив.
Всі сільські хати якісь однакові, збудовані майже в один час, у пору колгоспного ренесансу (1960-1970— ті) і в одному стилі. Цегляні, на невисокому кам'яному підмурку, під шифером, побілені, літня кухня, повітка і город, який спускається до берега. Кілька старих, покручених яблунь та вишень, калина біля веранди із примерзлими червоними кетягами, велетенський горіх, який ніби прикриває своєю кроною дах, порожня собача будка. Отака картина постала перед моїми очима. Паростки кленів, і вишень, які повитикалися по двору зі снігу свідчили про те, що хата довго стояла без господаря. Я постукав, і не почувши відповіді, зайшов.
Славко сидів у великій кімнаті боком до дверей у старому кріслі, втупившись в телевізор, на його колінах дрімало кошеня. Він повернув голову, я побачив молоде, виголене обличчя. Славко чи не Славко? А в очах його я зауважив боротьбу сонця і темної туги. Ні, щось не сходилося в цьому образі із тим портретом, який намалювала баба Ганна. Іще одне мене непокоїло — сильний запах борщу, причому дуже смачного і без сумніву, на свинячих реберцях, який долинав із кухні. Тільки тепер мене осяяло: борщ це не лише національна страва, а символ родинного вогнища і затишку. Окинув поглядом кімнату — порядок! Нема безладу, захланності, притаманої господарям, які перебувають в депресії.