Бентежила проблема ширша: а куди, в біса, понабивати все те, що не влазить уже ні до кишень, ні за пазуху?
__________________
Голяк
Неможливо ступити в ліс, коли він нічний, байдуже, що поруч із вулицями. Це як переступити поріг чужого літоб'єднання, де кожен оцінює тебе наперед твоїх творів.
— Ти якої орієнтації? — несподівано запитала одна куцострижена.
— Віршованої, — відказала Настя.
— Годі базарить, — увірвала та. — Ти лесбійка?
— Ні.
— Чому?
Настя трохи подумала:
— А якби я сказала "так", то ти б також запитала: "чому"?
Присутні потамували посмішки, так, що незрозуміло, з кого, однак, принаймні, короткострижена одсунулась, наче й не намагалася нав'язати розмову.
Далі були тексти:
"Чорні пасма безвиході чигали над..."
"Морок і пустка клубочилися по..."
"Йдуть нуклеїдові мжички. Довгі мокрі пасма..."
Або:
"Агнесс інкармовано сахнулася, побачивши серед Кола Причетних ще й Другого Координатора з Третього рівня Кармінної Мантри".
До Настиних віршів черга не дійшла. Дасть Бог, це трапиться через Три Засідання Першого Кола Причетних. Про власну прозу Настя й не прохопилася, боючися, що це надто образить присутніх, адже її оповідання починалося геть не з:
"У чорних сутінках Безнадії шугали..."
Сором сказати, вона писала "з життя":
"ялинково сріблився ліс, ти суниці мені приніс".
Кожен, хто виступав, мав обов'язкову передмову, часом довшу за твір, де довго перелічувалися обставини, які спершу стояли на заваді написанню, а потім — про ті, які таки дозволили за помогою кількох тут присутніх вивільнитися деміургічному діянню.
Настя споглядала двох надто таких. Бо її вразила шкіра, така, як у людини з темного тривалого підвалу чи досконалої теплиці — воскова, напрочуд прозора. Одному було ім'я Арчибальд, іншому — Річмонд. Бо епітелій їхній був з надто полірованої слонячої кістки. Звісно, тривале перебування у вежі зі слонового бивня позначилося на фактурах людської поверхні.
Десь аж на наступному Звиві Спіралі Дотичності Настя прозріла: досконалість шкіри митців належала найтоншому макіяжеві, який вражає, коли його накласти на надто юну дерму. Потім вона помітила, що ті, хлопчачої статі, весь час тримаються за ручки, багатозначно не спускаючи очей з Куцостриженої Ромейки, привселюдна пристрасть, розтаємниченість, додавали їм снаги; якісь куці спалахи чи спільної пристрасті, чи взаємних ревнощів проблискували між цією загадковою трійцею, і, а це безперечно, саме воно спонукало їх до натхнення. З якого вони скористаються не зараз, на людях, а іншим разом, навернувшися теперішньою енергією до Спонтанійного Творення.
Було геть поночі, коли Настя опинилась на вулиці. Ще встигла добігти до метро, нервуючись, чи встигли на нього інші літератори. Вийшовши в рідному мікрорайоні, вона уперлась у споконвічну дилему: обходити, пустиря трасою, чи податися навпрошки ліском. Він її завше вабив, бо це був клаптик первісного лісу, якого давно викорчували новобудови.
"А чого? Оно крізь гілки світяться вікна. Тут же три кроки", — нарешті переконала вона себе й ступила в нього.
Ялинки пахтіли сосною. Рухаючись анахронічними новорічними пахощами, дівчина переконала себе, що вона в казці, бо пріла глиця повноцінним духом вступила в легені.
Навіть під одним деревом сиділа, зігнувшись, постать. Спершу Насті здалося, що там нікого нема, бо обрис той протинався вогником далекого вікна. Проте вмить вогник, забачивши дівчину, ворухнувся і вгас цигаркою. Так промовисто, що дівчині навіть дочулося, як та засичала.
Незнайомець ступив на стежку. Обоє стояли мовчки, доки вона не здогадалася одірватися поглядом од очей навпроти; опуститися і впертися зіницями в лезо бритви. Досконале, адже воно було однієї фактури з місячним сяєвом.
Ступити назад дівчина не могла. Уперед? Очі поволі звикали до пітьми, так, що можна було розгледіти татуювання на шиї подорожнього. Коли Настя заповнила біополями весь гайок, татуйований, бентежачись, промовив:
— Роздівайсь.
Письменниця безліч разів читала про пограбування, однак у цю мить не усвідомлювала, що саме воно відбувається. Тому, що остерігалась іншого сюжетного повороту, ім'я якому — убивство.
— Мінє що, просить тібє? — прохрипів, хвилюючись, той.
Місячний зайчик стрибав Настею — бритва в татуйованих пальцях напружилася. Дівчина заходилася розщібати гудзики, подумки прощаючись з кожним.
— Не так бистро, — був наказ.
Уповільнивши пальці, Настя наважилася зиркнути улівобіч. І кинулася б у хащі, але збагнула, що бритва виявиться швидшою. Скинувши білизну, дівчина постала на стежці, одягнута лише в місячне срібло. Незнайомець зволікав, даючи нагоду їй навіть отямитися, лише дівчина не розуміла, навіщо. Зовнішність зіскочила з неї й пішла геть.
Запала глибока мовчанка, тихіша за ліс.
Несподівано нападник не по-чоловічому писнув і кинувся в хащі, там ще кілька разів оргастично зойкнув і затих.
Настя ще довго не вірила, доки не позбирала зором розкидані свої речі, потім — руками, почала стомлено одягатись. Тоді, зігнувшися, рушила далі стежкою, не чуючи медових млосних пахощів глиці.
Вже дійшла кінця дерев, коли вперлася очима в того ж самого незнайомця. Він стояв суворий і татуйований, і місячні іскри одстрибували од його обрису. Стояв доти, доки він чекав, щоб вона зиркнула на бритву.
— Давай роздівайсь, — затріпотів його шепіт. — І ето, розпусти косу.
Вона ще не почула наказу, а пальці вже самі побігли гудзиками. Автоматично виконавши все, лише неоковирні колготки опиралися, змусивши вдатися до усвідомлених порухів.
Стояла посеред лісу, й глиця, промережана холодним нічним світлом, тінями тинялася їй за плечима.
Той хотів підійти, але кроки його понесли навколо, очі не здолали випити місячну таку красу; що він несподівано верескнувши, кинувся напролом до кущів, і там, загарчавши, віддався насолоді швидше, аніж її здобув.
Настя стояла й дослухалася нічного неба, воно млоїло її зірочками й нічого не казало. Зітхнувши, почала покірно збирати одежу. Перша думка, яка, нарешті, прорвалася до неї, була така:
"А, може, знову роздягне? Так і йти?"
Так оно вони, матеріальні, бетонові стіни крупнопанельок. Там ліхтарі, перекидаючись променями, вилискували на дротах.
Проїхало далеке таксі.
З машини вийшла загадкова трійця деміургів і зупинилася біля нічного кіоску. Де, незважаючи на пізній час, було геть недороге розливне пиво. П'ючи повільно, вони так само цмулили одне одного зором, тамуючи то щасливі усмішки, то кривдну гіркоту. Власні почування напрочуд мережилися таким самим на смак трунком, бо, замішаний на солоді, він, солонавий, був двоїстим. Й надавався до уповільненого ласування, утретє міняючися присмаком після вуст та піднебіння на язикові. Трійця неквапом змагалася поглядами, в кого вони багатозначніші, віддаючи зайву снагу напоєві. Короткострижена по-ромейському куцо вперлася поглядом в нічного кіоскера, доки той не отямився з дрімоти та не потупив очі.
Настя вже й озулася, рушила до рятівних стін. Ще трохи — і гуртожиток.
Коли із затінку підворотні рішуче відокремилася знайома кострубата постать. Перетнувши шлях, вона засвітила бритву. Потім, почекавши, доки відблиски її потрапили в зіниці дівчині, скомандувала:
— Так, ну, бистрінько. — несподівано шепіт його провалився на хрип, і, щоб притамувати, додав: — Я сказав, я довго не люблю павтарять: па-бистраму, ну?
— Я закричу, — відповіла Настя.
— Харашо, кричи, — зрадів той.
Настя зойкнула, як змогла. В ту ж мить кілька вікон, які ще світилися, подумавши, вгасли.
— Можит, ще покричиш? — насилу крізь хвилювання просміхнувся татуйований. — Лучче ни тіряй время. Бистро, я сказав!
Слава Богу, бо втретє вона повільно вже б не змогла. Потім вже стала, дивилася на нього.
"Якби в мене... було татуювання, я б не була голою", — несподівано промайнуло в голові й змусило сахнутися тої думки, бо той, тримаючись за бритву, почав кружляти навколо неї. Раптом, збившись з півкроку, повискуючи, кинувся в браму, де й насолодно вщух.
Вона стояла й не наважувалася. Згодом збагнула підібрати з асфальту вбрання, й перебирати його пальцями, наче не своє.
Короткострижена Ромейка першою помітила крізь вітрину кіоску. Таке, що змогло би й подивувати Другий Рим: серединою вулиці крокувала голісінька дівчина. Тримала за спиною вузлика, що змушувало випинати вперед груди. Місячне світло змагалося з ліхтарняним крізь гілля унереальнити цю картину.
— "Веселково іскрився ліс, ти конвалій мені приніс"! — лунало.
Ромейка турнула своїх кавалерів. Од поштовху ті не похлинулись, але од побаченого. Того, що надто контрастувало з мікрорайонним буттям — горда хода й незалежність в очах — ось що могла протиставити йому юна письменнця.
— Та це ж... — почав поволі упізнавати її Арчибальд.
— Точно, — тицьнув до неї пивом той, якого звали ще Річмондом, — а на зачитці удавала іншу. Ну? А ти, — насилу повернув він зіниці в протилежний бік, до Ромейки, — а ти б отак — змогла?
Вона не захотіла тратить слова.
"Можна подумати, що ти б зміг", — був її погляд.
Усі троє крізь піну збагнули, що не здатні Переступити Межу. Так і лишилися стояти, приліпившись до пивного кіоску.
__________________
Литка
Все було добре, доки я не сів на діжку, яка сиділа на колесах. Я тоді сидів у селі і любив Люду Міщенко; вона була місцева, і тому про це нічого не знала — а я знав, бо якось побачив її вперше. Така вона, не така, ну, от ноги, дуже такі, м'язи такі сильні, великі, наче приклеєні зверху, а йде, навпаки, легко, що наче не по землі, а. Що наче не йде, а. І личко лагідне таке, коли йде. Не просто так, а до всього, дивиться так, наче вперше бачить, усе, окрім мене. От я й; бо побачив її вперше.
І ще вона була дуже розумною, бо приходила до крамниці в обідню перерву, щоб тоді потім менше стояти в черзі, бо черги довгі і розумні, і теж приходять в обід, щоб менше стояти.
От стоїмо ми, а я падаю. Бо ми разом, хоч між нами люди, але ми в ній одній, мовчки, але поруч — й досі пам'ятаю, що вона тоді купувала, кожен той раз пам'ятаю, бо вона купувала хлібину, а коли її тато був випивав, то приносила пляшку, порожню таку, здавала її на прийом, і тоді купувала сто грам льодяників. Кольорових, гарніших за брильянти, я хотів бути кожним з них і уявляв.
Вона отак одійде з черги, посміхнеться, а тоді пальчиками отак візьме одненьку цукерку, подивиться на сонце, а потім покладе до губок.