Або щось придумайте, або ну їх к чорту — нехай вам усі виздихають.
Управитель задрав носа:
— Це — не моя річ: робіть, як знаєте, "ма-ла-дой челавєк!"
— Добре, зроблю так: ставлю всіх ваших биків у карантин. Двері до хлівів забить шпугами, а коло дверей — поліція. Аж поки приїде комісія, що її викличу з губернії. Потриває те з тиждень.
Управитель зблід.
— Ґасподін доктор! Ето ви — серьозно?…
— Та чого ж ви злякались? Прецінь ви виграєте, бо принаймні хоч тій половині вашого гурту, які ще за тиждень не виздихають, комісія зробить прищіпку. А коли вони мене заб'ють сьогодні, то й за два тижні очкувати їх ніхто не буде.
Дискусія скінчилась тим, що в загороді побудували предивний станок: із могутніх дубових сох зробили масивну шибеницю, до неї з обох боків — міцні поручні, на одному зі стовпів того станка, примайстрували для мене сідало на вишині бичої шиї, і почали в ту пастку заганяти бика за биком.
Я сидів, як сорока на тину, і хоча бики розгойдували стовпи так, що вони часами коливались, як щогли на байдаці, — все ж таки я "умудрявся" зробити бикові ін'єкцію. Часами вколотий голкою бик зводився на задні ноги й хотів таки погладити мене своїми гострими рогами. Що було крику, що посипалось матюків і прокльонів! Коли ж стовпи були такі розхитані, як зуби в столітньої баби, зайшла небезпека, що я можу вилетіти зі свого сідала й опинитись на спині бика. Тоді я сказав:
— Стоп! Все одно, я вже не маю сили. Робіть нові шибениці, вдосконаліть їх, а мене покладіть спати. Почнемо завтра, щойно на світ благословитиметься.
Тепер уже управителі ні "мукнули": було все — "по щучьому велінню". Між іншим, хоч цей вираз у москалів уживається при всіх нагодах, так і до нині не знаю його походження. І там ніхто не знав…
Другого дня до вечора з тими навіженими биками було скінчено. За 12 днів прищепив я їм і другу вакцину. І тоді, за цілий рік моєї служби в Тамбовщині був це один із двох випадків, коли я казав господареві заплатити мені гонорар не за професійну працю, а за "циркову еквілібристику", якої мене не вчили в школі та якої я не був зобов'язаний ані вміти, ані практикувати. Зазначаю це тому, що в Тамбовськім земстві була добра колегіальна ухвала всіх ветеринарів: не брати гонорарів із власників немічної худоби. Нас утримувало виключно земство, що було вельми добре для населення.
***
У тій варварській, Гіперборейській[29] країні, за той короткий час, що я там перебував, небезпека смерті й каліцтва була на деннім порядку. Та ж розповім тут про зустріч лише з "білою смертю", яку мало хто зустрічав дома, в Україні.
Одного зимового дня приїхали по мене з маєтку знаменитого в тих часах музики Зилоті. Трапилась там незрозуміла річ: кілька "свор" (меток) гончих псів, щось коло 60 тварин, похворіли всі заразом. Собаки вельми цінні, то ж прохалося приїхати негайно, дарма, що вже було над вечір, почав "крєпчать" мороз, а з півночі тяг небезпечний "нижній" вітер. Та ж дорога — коротка й добра. Ночі місячні. Міг би й не везти мене сам "стаціонний" господар пошти, досвідчений "ямщік" (візник), із мітластою рудою бородою, на прізвисько "Казьол" (Цап).
— Іздєлай мілость, уважь барін. Пущай ноніча паєдєть с табой ґлупой Васятка. Давєзьот дабрє харашо.
— Ну, уж ладна (так добре), паєду с Васяткой, шут с нім.
І не "глупий Васятка", але й мала дитина могла б "добрє харашо" довезти туди, коли попереду їхатимуть сани, що приїхали з маєтку. А назад таки ж пам'ятатиме!
Маєток був великий, а пані — незвичайна: висока, раменаста, енергійна дама з підстриженим сивим волоссям, на якому сидів студентський кашкет. Чому такий маскарад? Аж потім я довідався, що мадам Зилоті носила кашкет свого сина студента, який трагічно загинув почасти з її вини тією смертю, що пожартувала була й зі мною колись у "малім степу", як я з братом вертався під чаркою додому від турецького винороба Данька. Молодий Зилоті приїхав додому на літні ферії і, за порадою матері, сів на бігунки та й подався сам у поле, шукати любого старшого брата. В степу напали на студента власні вівчарки, що вже кілька місяців його не бачили, стягли з бігунків, а поки добігли вівчарі, — розірвали сина господині на клоччя. Лишився цілий тільки самий кашкет, що потім і був на голові матері аж до її смерті.
Із хворими гончаками в Зилоті було чимало мороки. Закінчив я їхній огляд уже при ліхтарнях. Потім — вечеря з цікавими оповіданнями в культурному, мистецькому товаристві, що в Тамбовщині не траплялося часто. Отже, коли я мав їхати додому, знялась уже значна суха віхола, так звана "пазьомка" — вельми небезпечна метелиця що ніби не падає згори, лише мете й зриває сипкий сніг здолу й підносить його вгору. Господарі вмовляли ночувати у них. Але ж, як я міг завдавати турбот молодій дружині, коли ж їй сказав, що вернуся ще до ночі? Тоді пропонували дати верхівця, щоб провів нас додому. Але Васятка присягається:
— Даєдєм, барін, і самі. Лошаді дароґу знають.
То ж хоч я й недуже довіряв "глупому", але ж до Тамбовських коней міг мати довір'я. Таки ж коні добре відпочинулі, добре нагодовані, дорога близенька, за годину будемо вдома.
— Єдєм!..
Та ж одна річ — плянувати, а друга річ — дома ночувати, коли в безкраїх московських білих полях шаліє "поземка". Це подумав я, коли ми щойно виїхали за село й упірнули в сухе, холодне молоко, що в ньому відразу зникло все: і земля, і небо. І не проїхали ми може й п'ятьох кілометрів, як мій Васятка спинив коні, зліз з "облучка" в сніг, потикав пужалном тут і там, а тоді переляканим голосом повідомив мене: — Бєда, барін! Лєшай (чорт) нас водіть. Заблуділі ми!
Я вже чував, що зблудити в "пазьомку", — дійсно, — біда. Та покищо вітер був іще досить малий, я вдягнений у вовчий кожух (шубу), ноги — в хутряному мішку, а поверх майже всього тіла — "авчінная полость" (бараняча прикривка). Машталір — також у доброму "палашубку" та високих "вальонках" (повстянках).
Аби ж тільки "водив нас Лєшій", а не напав би на коней ще Мольфар (звірячий чорт, між іншим, — витворений українською демонологією): тоді коні змерзнуть. Здебільше ж змерзнуть з ними і пасажири. Але ж коні замерзають, коли тужавіє мороз, та коли їм доведеться довго стояти в полі під вітром без їжі. Мороз, щоправда, наростав: було мабуть поверх –20° Реомюра (себто –15°Ф). До ранку може притиснути й на 10 додаткових ступенів. Та й вітер починав посвистувати щораз дужче.
Кепсько. Лишається одно — цілком кинути віжки напризволяще й пустити коней на вільну руч: нехай шукають шляху до будь-якого села. Не схотів, отже ночувати вигідно, в культурних панів, — доведеться заночувати в смердючій "ізбє". Та най! Аби ж тільки її знайшли коні! Та й самим слід наслухати: може де забрешуть собаки. Тому треба то одно, то друге вухо підставляти під мороз.
Було дуже прикро на душі, та ж нічого не вдієш. "Тільки ж бо дурень гнівається, коли йде дощ". Ну, а приказка знає, що говорить.
Я поглянув на годинник: ще не було й десятьох годин. Себто перспектива: волочитись снігами найменш 8–9 годин, як що "щаслива нагода" не прийде попереду нагоди "нещасливої".
Сумно дзеленькають "бубенчики" на тлі стуленого посвисту білої "Дюді", що невтомно подимає, злісно зриваючи всі тканини з людей, коням відкидає то на один, то на другий бік хвости й гриви, та заносить меланхолійні звуки дзвіночків до чулого вуха вовчих тічок, що в такі ночі їх не бракує на порожніх білих степах, де вже давно засипано товстим снігом їжу хижакам. Смутно на серці. Смокче "передсердечна жура". Згадується радісне, тепле минуле і, щодалі посувається ніч, — все безнадійнішим виглядає прийдешнє. Якби був малий, — ревів би й товк ногами по підлозі. Коли ж стрілка підходить до четвертої ранку, коли в тілі людини буває найнижча нормальна теплина, — песимізм доходить до вершка. А що я взагалі, ще з першого молоду тяжко зносив зиму, що мене в снігах нудить і заколисує, то, дійсно, розпука душила мене так, що я вже був радніший умерти. І це тепер — на розцвіті життя, коли щойно ступив "на свою путь!"…
Час немов стоїть на тім самім місці. А коні все йдуть і йдуть, похнюпивши голови. Васятка — взагалі немівний, мовчить, наслухаючи одним вухом, поки друге тре рукавицею. Нарешті, коні стають. "Мабуть козі не бути на торзі"… Холод підлазить під кожух і мені, нишпорить по плечах, ходить по спині, примушує тремтіти, як хінський песик.
— Що ж тепер? — питаю "ямщіка".— Замерзнем?
— Как будєт воля Божья, барін. В дароґє малітса нада!
Моя інтелігентська й революціонерська душа криво посміхнулась на ті слова "глупого" Васятки. Та чомусь несподівано перед очами встала постать Городничого з "Ревізора":
— "Чого смієтесь? Над собою смієтесь" — ніби промовив мені просто в лице.
Гм… І, справді, чого ж я посміхаюсь може в годині своєї смерті?! Так дійсно, правда за "глупим": треба молитись. Бо що ж є дорога людини? — Неосвітлена стежечка в імлі, між життям і смертю, стежечка, по боках якої стоять тільки два придорожні стовпи: з одного боку — людська молитва, "що багато може", а з другого — милість Божа, що зможе все…
"Ямщік" зняв шапку й упав навколюшки в сніг. Зняв і я свого "малахая" — згори й зсередини хутряну з навушниками шапку: — Нехай буде воля Твоя!..
Все замерло довкола. Тиша, яку ніби проколюють студені сталеві рапіри. А вона пручається, вгинається в один і в другий бік, тихо вищить і скиглить, тріпочучи старим "Чернобільником", що он — зловісний і безнадійний — виткнувся з снігу десь на межнику, щоб стати забавою "Лєшому з Мольфарем". Це для них — пісня й танок Смерти…
Минає півгодини. Година. "Полость" усе дужче прикривається новою верствою свіжого снігу й наших тяжких зітхань. Нараз:
— Но, мілиє! Но, соколікі! — ніжно звертається до коней Васятка і "троґаєт важжой" (торкає віжкою). Коні відпочинули й примерзли. Роблять зусилля, мотають головами, деренчать сумними дзвіночками.— І знову волочаться санки по білих "саванах". Чи ж не по наших?…
Десь над "пазьомкою" трохи просвітлюється небо. Утворюється немов якась світляна зона.
— Барін! Ето — мєсяц! — з надією в голосі озивається Васятка.
— Так що ж? — байдуже запитую я, клацаючи зубами.
"Ямщік" висвітлює, що по місці появи місяця принаймні можна встановити, в якім напрямі ми їдемо.
— Єдєм, барін, дамой!..