Тут він і сам звершився як особистість. Чи ж мав підстави бути невдоволеним?
Коли Валерій сказав: "Знаєш, старий, з квартирою доведеться зачекати, поки що виділено тільки одну — для нас з Мар'яною",— сприйняв це, як належне.
Хіба він сподівався, що йому відразу дадуть квартиру, як особливо цінному спеціалістові? Ні... То згодом.
Не схвалював і ремствувань, які доходили до нього: двоє — і одразу три кімнати поліпшеного планування. Никали вперті чутки, що на їхнє об'єднання було виділено дві двокімнатні квартири, але Джиглюк їздив у міністерство й таки добився свого — трикімнатної для себе в обхід порядку.
— Чого ж в обхід? — не згоджувався Ігор.— Обоє кандидати.
— То й що? Мало тих кандидатів тулиться з дітьми в одній кімнаті, чекаючи своєї черги? Хоч би і в нашому об'єднанні.
— То, може, і в них дитина знайдеться, ще ж молоді.
— У Хвостової?!
Ті розмови Ігор старався не слухати. Хвостову й сам не любив: мабуть, то вона зробила з щирого товариського хлопця відстороненого від людей керівника. А втім...
Хай там що, а поговорити з Джиглюком треба про все. Як і колись, вони підуть додому разом найдовшою дорогою пішки. І щоб спадали тихі сутінки, а потім щоб спалахнули ліхтарі — це восени найкращий час,— і Валерій скаже: "Я розумію тебе, старий, і хай буде так, як ти хочеш. А зараз зайдемо до пристанційного кафе, посидимо півгодинки. Щось надто заклопотаним став я останнім часом, це, старий, нудно".
І буде по всіх тривогах.
Біля їхньої стіннівки стояла жінка в світлому, не по сезону легкому плащику, лиш мала на голові блакитний вовняний шарф. Ігор упізнав у ній ту особу, чиє обличчя так феєрично висвітлилось перед ним на вулиці кілька днів тому, й зупинився поряд, стараючись непомітно роздивитися незнайомку. А що бачив лиш м'який профіль з трохи кирпатим носом і пасмом русявого волосся, забажав, щоб вона повернулась — прочитав уголос:
Овіяний легендами й віками, Віки оті для нього, наче мить. Дріма базальт — звичайний сірий камінь, А ми його повинні розбудить.
Не повертаючи обличчя, жінка спитала:
— Валерія Дмитровича творчість?
І, ледь усміхнувшись, продекламувала й собі:
Овіяний легендами й віками, Віки оті для нього, наче мить, Спить порфірит, такий звичайний камінь, А ми його повинні розбудить!
— Отакої! — засміявся Ігор.— То ви знаєте цього поета?
— Трохи...
У жінки були прозорі сірі очі. "Добре, що вона не підфарбовує брів,— подумав.— їй не личило б це". Чомусь незнайомка його цікавила, і він сказав:
— Ви так легко вдягнені... Не холодно?
— А я приїхала звідти, де тепло.
— Тим більше.
— Ні, після спекоти подихати різким повітрям осені — сама приємність.
Вони повільно пішли коридором:
— Ви у відрядження до нас? — знову спитав Ігор.— Так, гостей маємо доволі. По досвід квапляться, а того досвіду...
— Я не до вас,— сказала жінка.— Просто до Києва, з дитинства мріяла побачити це місто. Розкішне, ще краще, ніж уявляла... Ще б мала зустрітися з Валерієм Дмитровичем, але його немає.
— Побудете в Києві з тиждень — зустрінетесь. Звичайно, якщо маєте час.
— Час маю — відпустка, та жити ніде. Ледь упросилася в готель, а тепер туди заселяють учасників якоїсь великої конференції, ну, й мені запропонували вибратись. Куди? Тож треба їхати. А мала б побачитися з Валерієм Дмитровичем...
Останні слова вона вимовила дуже тихо, й Ігореві чомусь стало шкода цю симпатичну жінку. Щось за тим стояло більше, аніж ділові зв'язки, те його не стосувалось, але ж людина приїхала здалеку...
— А ви не проти скористатись приватною квартирою?
— Та з радістю! Я б добре заплатила, лиш де її знайти на кілька днів.
— Стривайте...
Він метнувся до кімнати, де сиділа Хвостова, й хутко набрав номер:
— Лизавето Петрівно? Ви можете поселити в себе на кілька днів одну особу? Мила інтелігентна жінка, приїхала подивитися Київ. Хай буде? Я негайно її до вас пришлю.
Коли б він за своє життя навчився бодай трохи читати жіночі погляди, то зрозумів би, що зараз урвалось останнє, що могло б йому забезпечити коли не прихильність, то принаймні терпиме ставлення Хвостової. Був далекий від підводних течій, які то зближували, то робили ворогами зайнятих одним ділом людей, однак такі течії існували й відігравали в житті підприємства роль куди більшу, аніж гадав.
Незнайомка заходила й до Хвостової — розпитатись, коли приїде Джиглюк.
— Що вам від нього треба? Можете мені сказати, я передам. Я дружина Валерія Дмитровича.
— Дружина?
Розширені очі незнайомки сказали все...
— Авжеж, дружина,— з притиском мовила Мар'яна.— І в курсі всіх наукових та виробничих справ мого чоловіка. Отже, що саме вас цікавить?
Вона дивилася в обличчя жінки своїми невеличкими, твердими, немов соняшникові зернята, розумними очима, й суперниця в паніці зробила крок назад, зачепивши стілець. Пробурмотіла: "Вибачте", квапливо вийшла.
Міцно зачинивши за відвідувачкою двері, Алла запитально подивилась на подругу. Хвостова щось писала: на мить відірвалась від паперів, знизала плечима.
У їхній кімнаті півстіни заплела якась рослина з блискучим, ніби полірованим листям. Ніхто й не помітив, коли серед буйної зелені з'явилися китиці рожево-жовтих, мов з воску виліплених, квіточок, тендітних, на диво гарних. Обідньої перерви ледь не ціле об'єднання побувало біля вазона, але ніхто не знав, як називається екзотична рослина.
— И чого я не спитала в цієї бабки, що то за квітка? — дитячим голоском простягла Алла.
— Ти сьогодні лиш тим і займаєшся, що до всіх чіпляєшся з цим дурним запитанням,— сухо сказала Мар'яна.— Може, зробиш перерву для роботи? Хоч невеличку.
Алла зрозуміла, що розширеного референдуму на тему появи загадкової незнайомки не буде і, жалісно зітхнувши, втупилась у креслення нової печі: котрий день не могла в них нічого зрозуміти. Анічогісінько.
А треба ж — для кандидатської.
У папери — їх йому принесли зі словами: "Ось, Ігоре Олександровичу, приймайте нове господарство",— втупився і Хвильовий.
їх було так багато — зовсім незнайомих справ, рахунків, звітів. Навіть не прагнучи збагнути пояснення попередника, Ігор попросив:
— Слухай, а давай не будемо квапитись. Я на сто відсотків упевнений, що не працюватиму на твоєму місці. Давай спочатку дочекаємось Джиглюка.
Зовсім молодий, але, з усього видно, тямущий хлопець зітхнув:
— Таж саме Джиглюк і віддав таке розпорядження, я в нього був. І слухати не хоче. Гадаєте, я від цього в захопленні? Ніби справлявся, план давав, звик до людей, вони до мене... Тепер усе спочатку треба закручувати? А так же було добре! І що собі начальство думає?
— Це б і мені хотілося знати.
Залишившись на самоті, Ігор поклав голову на руки й заплющився:
його острів... Ось він і увійшов у мальовничу гавань — тільки ж чому незнаний берег усипаний не екзотичними мушлями, а порожніми консервними бляшанками та клаптями пожовклих газет? Що, що він робитиме на місці цього хлопчини зі своєю органічною відразою до паперів та невмінням віддати елементарне розпорядження!
Уперше за своє свідоме життя Ігор бездумно сидів у робочий час, віддавшись розслабленню. Це був для нього протиприродний стан,, а проте він міг би ввійти і в норму, коли б Ігор зважився назавжди лишитись у цій "керівній каптьорці", затиснутій поміж двома цехами.
"Тепер я знаю, хто б'є байдики на роботі,— подумав він.— Мабуть, це насамперед ті, хто посів не своє місце".
Але ж скільки пориву до здорової осмисленої діяльності має атрофуватись у душі, доки людина звикне до неробства, не стомлюючись від життєвої порожнечі.
Ігор всміхнувся й зручніш підмостив під голову якийсь
гросбух. Що ж, коли вже начальству так забаглося, то він спатиме, спатиме до самого приїзду Джиглюка.
Надворі було тепло — ніби й не вигулькнула кілька днів тому примара зими, затоптавши вогнища жоржин і шальвій. Попереду ще був шматочок осені, а може, й бабиного літа.
"ВЛАСНИК ГЛИНЯНОГО ГЛЕЧИКА"
— Що ви робите в неділю? — спитала тітка Ліза, перестрівши Ігоря на вузенькій кам'яній стежці поміж сірою стіною й непролазно дряпучими заростями французьких троянд.— Зізнайтеся: поїдете до центру трохи розвіятись. Олена Опанасівна також щодня дивиться місто. Блукає незнайомими вулицями, до неї чіпляються всілякі підозрілі типи...— Лізон сплеснула руками й красномовно скривилася, демонструючи, які страждання мусить терпіти молода прекрасна жінка.
— Лизавето Петрівно, який з мене гід? Я й сам вічно плутаю, де яка транспортна зупинка.
— Але ж до вас принаймні ніхто не вчепиться! Голубчику, ваша доброчесність не постраждає, якщо ви півдня походите Києвом у парі. Олена Опанасівна така самотня й чимось засмучена. Півдня, а там собі йдіть до своєї печі, хоч би й на ніч. Цілуйтеся з нею.
Ігор засміявся:
— Ой, надто палка та дама.
У трамваї їм ні про що було розмовляти. Олена Опанасівна— без хустки, волосся недбало зібране у вузлик — мабуть, колись носила його розпущеним, а тепер соромиться, бо ж не дівочий вік, дивилась у вікно й кожний більш-менш прикметний будинок проводжала таким поглядом, ніби то була хтозна-яка дивовижа.. І Лавру, і Софію, і музей вона вже бачила — збиралась просто походити Подолом, аби перейнятись духом старого міста. Ігор охоче пристав на такий варіант.
На зупинці метро він роззирнувся і вголос прочитав:
— Нижній Вал. Навпроти — Верхній Вал, а онде видніє гора Щекавиця. Назви промовляють самі за себе.
Тільки й того, що промовляли назви: нічого особливого Ігореві не відкрилося. Як на його думку, старі будинки, навіть відреставровані, мали дуже буденний вигляд.
— Хочете подивитися критий ринок?
— Та байдуже.
Ігор пожалкував, що піддався на вмовляння Лізон.
Йому рідко траплялось ходити з жінками і, як правило, ті прогулянки приносили саме розчарування, тож перспектива дня, який належить провести під тягарем відповідальності за добрий настрій приїжджої дамочки, нагонила втому. На свою голову узявся їй зробити добру послугу...
Олена Опанасівна діловито пройшла вперед, потім завернула ліворуч, ніби щось шукала. Незабаром вони й справді побачили високий паркан, що загороджував частину майже безлюдної вулиці.
— О! Я так і знала: тут археологічні розкопки. Це ж про них писали. Нумо, проникнемо в заборонену зону.
Ігор, перемацав ледь не всі дошки, доки знайшов замаскований хід.