Хороший дуже...
— А дурнем у класі я вас залишив, га?..— раптом хитро, широко і одверто засміявся Богдан Петрович. Щирість, глибина сміху не пасували до його стриманого поводження з гостем. Марко не приховував свого здивування.— Перевірили вчителя, га?..— знову посміхнувся Богдан Петрович і, не встаючи з місця, висмикнув з полиці книжку. Швидко знайшов якусь сторінку і, черкнувши нігтем, подав Маркові. Оце той приклад?.. А звідки Марко знає те розв'язання, яке пробував застосувати? Після відповіді Богдан Петрович трьома-п'ятьма запитаннями перевірив Маркові знання. Перед ним сидів дивний хлопець, що примусив учителя на хвилину замислитись. Брови його вирівнялись в одну лінію...
З дозволу Богдана Петровича Марко подивився книжки. Деякі він знав, про інші чув або читав. Разом з тим Марко уважніше розглянув досить примітивні меблі свого вчителя. Видно, Богдана Петровича не дуже цікавили зовнішні сторони його життя.
В кімнаті було тільки все необхідне і те, що найбільше любив господар...
Книжки, що їх переглядав Марко, були покреслені і на берегах посписувані дрібними цифрами і нотатками. Деякі книжки з математики Марко наважився попросити собі на кілька днів. Подумавши секунду, Богдан Петрович вибрав два тоненькі томики і дав їх Маркові. І надалі так само давав Маркові книжки...
11
— Кого ще немає?.. Скептера, Петренка... Так...— Богдан Петрович відмічав у журналі. Похмуро перегорнув кілька сторінок підручника. Йому не треба перед уроком зазирати в книжку. Підручник потрібен лише для того, щоб точно написати приклад... Урок давно приготовано і розраховано точно на хвилини.
Богдан Петрович раптом випростався, немов скинув з себе все стороннє, і швидко провів очима по класу. Пробіг поглядом учнів і зафіксував усе в своїй свідомості.
— Справа в тому, товариші, що ми з вами на минулому уроці не закінчили виведення формули прямокутних трикутників. Сьогодні я хочу познайомити вас...— на секунду Богдан Петрович спинився і нахмурив брови. Клас застиг.
Баритон Богдана Петровича став зразу дзвінкий, хрипота зникла, голос не треба напружувати. До нього мимоволі дослухаєшся. Часом Богдан Петрович кине обережний дотеп — і шелесливий смішок прошмигне в класі...
Приклади наводить Богдан Петрович майже напам'ять і на дошці пише красиво, точно, твердо, без помилок, здається, ніби він трохи кокетує. Рябизна ліній і цифр на чорній дошці ніколи не полізе вниз чи вгору. А помилку Богдан Петрович виправить з педантичною точністю.
Він встигає пильно й уважно стежити за класом і несподівано на середині недописаної цифри озирнутися назад. Помітивши неуважність, він морщить лоба і питає:
— Товаришко Райцина, значить, що нам дано? Так, гіпотенузу і... Рожко Марія, допоможіть вашій сусідці... Так, гіпотенузу вже сказано, і ще... ні, не катет... Сідайте, дуже шкода, що на уроках тригонометрії у вас знаходяться важливіші справи, ніж те, над чим ми працюємо... Я вас спитаю, пам'ятайте...
Учитель одвернувся до дошки. Маруся зробила йому в спину гримасу. Бася Райцина показала язика Марусі і Богдану Петровичу, що продовжував писати приклади. В класі тиша, тільки дуже обережно Маруся Рожко перегортає сторінку підручника.
— Значить, товариші, цей параграф ви підготуйте на наступний урок і приклади зробіть, які зараз записали. Також і ті, що в підручнику.
Школярі зашелестіли зошитами і підручниками. Богдан Петрович схилився над столом, а в цю хвилину Вова Порада пересів з четвертої парти на другу. Він готувався виконувати свої рицарські обов'язки, раз має відповідати Маруся Рожко.
— Хто не розв'язав прикладів, які я давав на сьогодні, товариші? — ковзнув поглядом по головах учнів Богдан Петрович.— Всі розв'язали? Гаразд...— півсекунди подумав учитель і взяв у руки задачник. Нехотя підвівся високий Аркадій Троян і, обсмикуючи поли піджака, ховаючи червоні руки, сказав, що він не зробив третього прикладу.
Богдан Петрович нітрохи не здивувався. Скоріше радість промайнула світлою хвилькою в очах...
— Третій приклад у вас не вийшов, Троян?.. Так?..— тоном заохочування перепитав учитель і пройшов од вікна до дверей.— Сідайте,— привітно сказав Богдан Петрович.
Озирнувшись, Марко Бубир криво посміхнувся в обличчя Аркадію. А інші учні теж здивовано і ніби злякано дивилися на Трояна. Під цими поглядами Аркадій не знітився, він почував, що зробив вірно.
— Активіст чортів! — самими очима сказав Яша Баркін, повернувши голову до Марусі Рожко. Вона погодилася із своїм приятелем.
— Значить, у всіх товаришів, за винятком Трояна, приклади вийшли? Так...— з сумнівом в голосі ще раз сказав Богдан Петрович і додав: — Ідіть до дошки, Марія Рожко, дайте зошит.
Звівши плечима, Маруся пішла до дошки. Учитель ніби не помітив її елегантного вбрання. Воно личило їй. Маруся одягалася в клас, як на прогулянку. Солодкі хвилі парфюмерних пахощів залоскотали ніздрі, Богдан Петрович нахмурився.
— Ви розв'язали приклад?.. Пишіть,— сердито, уривчасто кинув учитель, уважно переглядаючи зошит.— Логарифм тангенс альфа дорівнює...
Маруся писала, тримаючи обережно крейду, щоб не дуже забілити пальці. Вона кокетливо одставила мізинець з перламутровим, налакованим нігтем. Важко і незручно так тримати мізинець, зате красиво.
Маруся писала неуважно. Зненацька стирала написане число і знову продовжувала писати.
Ясно, що прикладу вона не встигла й переглянути. Переписав їй усе в зошит Вова. І взагалі — як нудно займатися цими тригонометріями, фізиками та іншими науками, вигаданими для ускладнення життя і стомлювання мозку. До чого набридло!
Можливо, Маруся і встигла б переглянути приклад після попередження Богдана Петровича, що їй доведеться відповідати, але вона не повірила. А перед уроком цікаву новину розповів Яша Баркін. Хіба ж можна пропустити такий рідкий випадок? Аркадій урочисто підносить квіти Кірі!.. Яке надзвичайне видовище! Що завгодно можна віддати, щоб тільки поглянути на цю картину.
Тому на початку уроку Маруся була заклопотана важливою справою. Вона намалювала геніальну карикатуру. Вирвала аркуш із зошита і зобразила: Аркадій стоїть, зігнувшись, високий, окатий, зніяковілий, і тоненькими, як сірнички, руками передає Кірі букет хризантем. Кіра схожа на ляльку, вирізану з дикту,— пласка, незграбна. Потворно посміхаючись, Кіра гострими, голчастими пальчиками хапає квіти. Але її можна пізнати по двох товстих косах з бантиками, що стирчать, не доторкаючись до спини.
До карикатури Маруся довго придумувала підпис і таки вигадала: "Повідомлення нашого кореспондента. Вчора ввечері ми були свідками, коли на вулиці Леніна, біля крамниці квітів, у присутності багатьох трудящих Аркадій Троян підніс Кірі Коваль великий букет хризантем і своє кохання. Вітаємо наших дорогих товаришів. (Влас. кор.)"
Це написано вгорі, а під малюнком нібито слова Аркадія: "Я тебе люблю, Кіро, як сонце любить оці хризантеми".
Перед тим як іти до дошки, Маруся встигла передати малюнок на задню парту з написом: "Подивись і передай далі".
Згадавши про таку чудову вигадку, Маруся посміхнулася, пишучи приклад, і знову помилилась. Богдан Петрович терпляче чекав, доки вона виправляла, і диктував далі.
Записавши приклад, Маруся ще раз глянула на формули. Вони були для неї майже незрозумілі, візерунок цифр лякав її.
— Ну, повторіть нам швиденько розв'язання, яке я бачу у вашому зошиті, Рожко. Ви цілком вірно зробили дома завдання,— задоволено, без ніякої іронії промовив Богдан Петрович.
Маруся заворушила губами, підняла здивовано тонесенькі підскубані брови і не зводила очей з прикладу. Про розв'язання не могло бути й мови! Слова математика і таємниця завдання спочатку приголомшили Марусю, а потім вона стала про себе лаяти Богдана Петровича.
Єдиний, хто може врятувати її, вивести з цього тяжкого становища,— тільки Вова. Маруся повернула крадькома голову і поглянула на свого захисника і рятівника... Вова старався з усіх сил. Перехилившись через парту, зробивши з лівої долоні рупор, він старанно шепотів, а вказівним пальцем правої руки писав у повітрі формули... У відповідь Маруся хитнула головою і підняла плечі: "Не розумію!"
Тоді Вова на мить одкинувся назад і знову ще ретельніше почав допомагати Марусі... Учні знали, що підказувати на уроці математики нелегко: Богдан Петрович впіймає. Але часом рискувати можна. Та Марусю р пласі не любили, і тому перші парти уперто мовчали. А Вовиного шепоту не можна зрозуміти ніяк. От коли б провести непомітне радіо — малесенькі наушники, а мікрофон біля Вови, тоді здорово можна допомогти! Тільки проклятий математик такий видющий, візьме і впіймає. Від нього не сховаєшся!.. Пробували кілька разів записувати розв'язання задач дрібненько на долоні,— він впіймав, погнав помити руки, поставив тим часом погану оцінку і під загальний сміх посадив на місце...
Богдан Петрович стояв біля вікна, плечем до Марусі. На неї він не звертав уваги, а поглядав у вікно, на холодний густий туман. Інколи скоса поглядав на клас. Від першої парти до нього було два чи три кроки. А на другій сидів Вова Порада і безнадійно намагався підказати Марусі. Яких тільки прийомів він не вживав — Маруся нічого не розуміла і дивилась на нього своїми сумними красивими очима. Кусала губи, розтирала крейду між пальцями, забувши про обережність. Весь клас напружено чекав, чим усе це скінчиться.
Різко повернувшись, Богдан Петрович зробив крок до парти і невинно сказав:
— Товаришу Порада, ви надто нервуєтесь. Ви навіть не помітили, що сидите третім на парті і заважаєте вашим товаришам. Мені соромно, коли комсомольці отак поводяться. Сядьте на своє місце і не хвилюйтеся.
З обличчя Вови від сорому мало не бризнула кров.
Боячись глянути на товаришів, під акомпанемент притамованого сміху всього класу, Порада пересів на своє місце і не підіймав голови.
Тому він і не бачив, як Аркадій зціпив зуби, готовий підлізти під парту, провалитись крізь землю, щоб не бути свідком такої ганьби свого друга, комсомольця.
Стиснувши між колінами руки так, що вони мало не отерпли, Кіра припала до парти, червоніючи разом з Вовою. Віктор Мартинов сидів рівно, з застиглим обличчям, щоб не показати нікому, що робиться у нього в грудях. Руфа Гольдман хотіла впіймати погляд Аркадія, а потім уважно почала щось малювати.
12
Спина Богдана Петровича сховалася за дверима після дзвінка.