— Янчук глузливо дивився Зайднерові в обличчя.
— Без крику. Пристойно. Як досі ми з вами розмовляли.
Янчук загадково посміхнувся:
— На все свій час. Зайднер знизав плечима:
— Ні, я вас рішуче не розумію.
Не розуміли свого опікуна і Юра з Петею. Вони вже давно звиклися з думкою, що між Зайднером і Янчуком існують, якщо не дружні, то у всякому разі приятельські відносини. Хай уже з ними Янчук поводиться, як із тваринами, але так грубо розмовляти з паном Зайднером!.. Що, справді, сталося з Кротом?.. Ні, він і не думав змінити свій тон. Він знову відповідає загадково і зневажливо:
— Кажете, не розумієте? Нічого, настане час, зрозумієте...
Невідомо, чим би закінчилась ця розмова, коли б у приміщення не долетіли звуки гімну. А це означало, що вистава закінчилась. Зайднер кинувся до цирку, щоб з'явитися на очі пана Шредера та провести його до машини. А Владислав Янчук, наказавши хлопцям нікуди не відлучатися, швидко пішов за ним.
Зустріли пана Шредера з дружиною за лаштунками. Зараз на довгому, ніби з каменю витесаному обличчі хазяїна не було тієї важкої суворості, яку бачили завжди. Пристрасний любитель цирку, він трохи розважився, втішився. На губах навіть лежала посмішка.
— Я хочу бачити автора повітряного номера,— сказав він.
— Це я, пане Шредер,— виступив наперед Янчук.
— А-а-а...— якось невиразно протяг Шредер. Він впізнав Янчука. За своїми клопотами було й забув про нього, а тепер впізнав.— У вас було два хлопчики,— чи запитав, чи просто сказав своїм рівним металевим голосом.
— Так точно, пане Шредер,— по-військовому відкарбував Янчук.— А дівчину я вже тут навчив.
— Що за дівчина?
— Моя служниця,— сказав Зайднер.— Чешка. Роботяща і покірна.
— Передати панові Янчуку,— наказав Шредер.— Назавжди передати. І групу зберегти.
— Але ж, пане Шредер...— пополотнів Зайднер. Та докінчити фразу йому не довелося. На ньому зупинилися холодні очі.
— Я все сказав, пане Зайднер. Служницю візьмете собі іншу. Владислав Янчук нагло посміхався.
Одразу ж, як тільки провели пана Шредера, Янчук кудись зник.
Повернувся десь опівночі. Такого з ним ще ніколи не траплялося. Він міг допізна просидіти з Зайднером, але сам нікуди не ходив.
Хлопці ще не спали. Чули крізь тоненьку перегородку, як він поночі роздягається, як лягає в ліжко. Перешіптувались, здогадувались, де б він міг оце бути, але здогадатись так і не змогли.
Але на світанку сталася подія, яка і їм, і Марті відкрила очі на все.
У вагончик Генріха Зайднера голосно постукали:
— Відчиняй!
Зайднер схопився з ліжка, спросоння не второпавши, що відбувається, хто і чому так гучно стукає серед глупої ночі?.. Підійшов до дверей.
— Хто там!
— Відчиняй! — увесь вагончик заходив ходором від ударів. Зайднер швидко відкинув засув і поточився назад від несподіванки. У вагончик увірвались чотири гестапівці з автоматами.
— Світло! — гаркнув один із них.
Тільки-но Зайднер повернув вимикач, як полетів у куток від удару величезного кулака.
— Стривайте! Стривайте! — закричав він, витираючи кров, що бризнула з рота і з носа.— Це якась помилка!
Але тут же одержав удар у живіт і задихнувся, скорчився на підлозі, хапаючи ротом повітря.
З-за перегородки вибігла напівроздягнена Марта, побачила Зайднера на підлозі, кинулась до нього.
— Пане Зайднер! Хто це? Що вони з вами роблять?
Але її, як ляльку, ухопив за одяг один з гестапівців і відкинув у куток. Мабуть, їх було попереджено, щоб не били Марту, бо вони тільки відтягали дівчину, коли вона знову кидалась захищати Зайднера.
Зайднера били двоє. А інші робили у вагончику справжній погром. Висували і кидали на підлогу шухляди, розкидали ліжко, прорізали подушку, поперекидали стільці. Вони щось шукали.
Зайднер уже не кричав і нічого не говорив, а тільки важко стогнав та кволо ворушив руками і ногами. Марта ще ніколи не бачила, щоб так били людину. Вона затуляла очі руками, боячись глянути на Зайднера, а коли відривала руки, то скрикувала, мов божевільна, і знову кидалася рятувати Зайднера.
Нарешті її викинули з вагончика. І тоді в неї промайнула думка побігти до пана Янчука. Може, хоч його послухають ці звірі та перестануть катувати беззахисну людину!..
Але пан Янчук у супроводі ще одного гестапівця уже й сам ішов до вагончика Зайднера.
Марта спершу злякалась, гадаючи, що зараз і пана Янчука битимуть так само, як пана Зайднера. Але його не били. Він ішов рівною ходою, одягнутий, як завжди, в чорний костюм.
За ним на якійсь відстані кралися Юра і Петя.
— Що вони роблять з ним, пане Янчук! — закричала Марта. Але він нічого не відповів, ніби й не помітив дівчини і не чув її розпачливого крику.
Марта підбігла до Юри і Петі, розкуйовджена, бліда, в подраній сорочці, не схожа на себе. З її губ зривалися безладні слова:
— Його б'ють... хижо... страшно...
— Кого б'ють? — не одразу зрозуміли хлопці.
— Пана Зайднера! За віщо вони його?.. Він же добрий!
— Пана Зайднера б'ють? — перепитав Юра, щось напружено думаючи, і раптом сказав: — Ясно. Це Кріт на нього доніс. Ходімо туди.
Вони не насмілились підійти до дверей вагончика, а принишкли біля протилежної стінки, притулили вуха, затамували подих, їм не видно було, що робиться всередині, але розмову вони чули добре.
— Лини на нього води,— пробасив котрийсь із гестапівців, і Марта впізнала його, шепнула:
— Це той здоровий... що найдужче бив.
Почулося булькання води з графина. Потім — стогін, протяжний і важкий.
— Садови його на стілець. До столу, щоб не впав.
Чути було, як волочаться ноги Зайднера по підлозі. Посунувся стілець. Гестапівці ніяк не могли всадовити понівечену, напівживу людину.
Зайднер щось простогнав, розібрати не можна було.
— Ну, ну, не придурюйся! Знаємо ж, що все розумієш і можеш нам відповідати! З ким зв'язаний, говори!..
— Я нічого не знаю...
Це, безсумнівно, сказав пан Зайднер, але голосу його не можна було впізнати. То був голос людини, яка ледве-ледве могла видобути з себе якийсь звук. До того ж він шепелявив. Мабуть, гестапівці вибили йому зуби.
— А ось я тобі підкажу! Знову сильний удар.
Марта тремтіла як у пропасниці, ламала руки, водила довкола себе здичавілими очима, шукаючи підтримки, поради, допомоги. Шепотіла:
— Знову... знову... Він не витримає, помре.
— Отже, не хочеш сказати, хто тебе навчив вести радянську пропаганду? Гаразд. Це й не обов'язково зараз. Ти скажеш потім, будь певен. Раз ти вже в наших руках, то скажеш. Пане Янчук, підтвердіть, що цей тип вів пропаганду проти фюрера, що він є агентом Москви.
Всі троє біля вагончика заніміли. Ось зараз пан Янчук скаже, що він такого не чув, що він не може цього підтвердити, і оці звірі з свастикою на рукавах підуть собі геть. Ох, як було б добре, щоб на цьому все й скінчилося!..
Але раптом вони почули, як Владислав Янчук цілком виразно сказав:
— Підтверджую. Зайднер не є патріот Німеччини. Він є агент Совєтів.
— Боже мій! Що він говорить! — мало не скрикнула Марта. Далі події розвивалися дуже швидко.
— Забирай його! — почувся короткий наказ.— Пане Янчук, ви теж поїдете з нами.
З гуркотом відчинилися двері. Два здоровенних гестапівці, тримаючи Зайднера під руки, витягли його з вагончика і поволокли через подвір'я до воріт. Інші з Янчуком ішли за ними.
Марта кинулась услід, але Юра схопив її за руку, зупинив:
— Не показуйся їм на очі.
Діти крадькома обійшли цирк, ховаючись серед різних будок, кліток та ящиків, і виглянули. Вони побачили біля воріт закриту машину з маленьким заґратованим віконечком. Зайднера вкинули в неї, як мішок, Янчук увійшов у машину сам. Вона фуркнула димом і зірвалася з місця.
9
Янчук повернувся десь опівдні.
Поводився так, ніби нічого й не сталося минулої ночі. Навіть більше: ходив він задоволено, як людина, котрій пощастило здійснити якийсь намір.
А надвечір стало відомо, що пана Янчука призначено директором цирку замість пана Зайднера.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
Кобург. Невелике західнонімецьке місто з червоними гостро-ін>рхими і;і;ікками дахів на будинках, що, здається, сидять один ла одному, з мереживом асфальтових, брукованих вулиць, вуличок та провулків, з острівцями парків і сквериків.
А Марті воно зараз здається нескінченним. Дівчина намагається йти швидше, але на її шляху стільки всіляких перешкод, що доводиться раз у раз зупинятися та очікувати. То — валка людей з мішками, вузлами і чемоданами, то — "пробка" з тролейбусів і автомашин просто посеред вулиці, то — колона обірваних, пошарпаних, вимучених солдат...
Марті хочеться якнайшвидше добігти до свого вагончика, зустрітися з хлопцями, Юреком та Петком, щоб разом з ними прочитати записочку, таку довгождану, від пана Зайднера.
2
...Як забрали напівмертвого пана Зайднера та як став Влади-слав Янчук директором цирку, одразу все пішло по-іншому.
Янчук не сидів у Мейненгені, як його попередник Генріх Зай-днер. Він увійшов у велике довір'я до пана Шредера, умовив його дозволити цирковій групі їздити по країні. І цирк їздив. Де тільки не побував він: і в Магдебурзі, і в Кельні, і в Лейпцігу, і в Брауншвейзі!.. Текли гроші на рахунок пана Шредера. Текли гроші і в кишені пана Янчука. Янчук умів обдурити,^ обкрутити свого хазяїна. Але задоволені були обоє.
І не було б на що нарікати ні тому, ні другому, та... обох їх лякало становище на фронтах.
Ще Гітлер виступав з історичними промовами, обіцяючи своїй армії якусь нову зброю. Ще його глашатай Геббельс намагався підтримати бойовий дух німецьких солдат. Але після розгрому армії Паулюса на Волзі вже ніщо не могло зупинити радянських військ. Війна уже йшла не на радянській, а на німецькій землі. Уже палали і падали німецькі міста від радянських авіабомб. Уже німецьке командування не знало, куди дівати своїх поранених — ними заповнені не тільки лікарні, але й школи, театри, приватні будинки.
І ось тепер Владислав Янчук повертався з своїм цирком у Мейненген. Наказ пана Шредера був категоричний: негайно повернутись! Але довелося зупинитись у Кобурзі.
Причина була непередбачена: у Янчука мобілізували автобус і автомашини, якими він перевозив свої вагончики, артистів ї все циркове майно.