Йому дивно чути таке від військовика. І як можна вважати наші військові сили за мінімальні? Сорокап'ятимільйонова нація — це не пустий звук. Це не Словаччина і не Литва. А щодо політики, то кожна політика лише тоді політика, коли вона може спертися на збройну силу. Говори, наприклад, з Гітлером або Сталіним мовою політики! Багато договоришся! Ми вже пробували. Говорили Грушевські, Винниченки... Не бачите їх результатів? Нам потрібна сильна, фанатична когорта людей, натхнена вірою в свою справу, яка не буде... — Полилася довга, патетична мова, вимовлялись гострі слова, називались прізвища, кидались погрози.
Молодий чоловік сердився. Сердився щиро, тепло, навіть гаряче. Його нерви бушували. Він вимагав негайної дії, бо нема тепер часу чекати, бо тепер війна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожі сили зударились, вони самознищаться, а тому нам треба бути готовими. І не тоді починати, коли вже буде запізно! Ми й так були завжди пізніми. Іванами! Досить! досить! — уже майже кричав молодий чоловік, при чому Мороз почав позирати на вікна, а коли молодий чоловік якось без закінчення урвав свою мову, Яків після короткої, збентеженої перерви попросив слова і обережно промовив:
— Ви маєте повну рацію... Розуміється... Вибачте! Я тільки між іншим... І це особисте... Я не хочу чогось накидати. Ще раз вибачте! Іще одне дозвольте питання: ви... ви військовий?
— Що значить? — сказав тим же сердитим тоном молодий чоловік. — Сьогодні ми всі військові!
— Очевидно, очевидно, — погодився Яків. Нарада скінчилася, рішення не знайшли, розійшлися кожний при своєму... Пізніше Мороз шепнув Якову, що той молодий моловік — відомий діяч однієї організації (і назвав його прізвище), що "вони" вже самі все рішили, а те, що було тут, — це лише так, між іншим, формальність, інформація.
Для Якова це принесло чимало клопоту, він вернувся на мешкання збентеженим, дорікав собі за необережність. Вдома його зустріла Шприндзя, і першими її словами було:
— Що сталося?
Яків лише буркнув "нічого", зірвав шинелю, кинув її на вішак. У їдальні на столі лежала розгорнена мапа Європи і стояв вицвілий глобус. Шприндзя покликала Якова.
— Ти лише глянь! — почала показувати вона своїми тонкими пальчиками різні точки на мапі. — Ось тут Відень. Це далі Мюнхен. Це ось, наприклад, Констанца. А це ось Швейцарія. І там живуть люди! Розумієш? Роблять годинники, душать сир... Розумієш? І там живе мій далекий родич Шварц. Він — банкір... Через нього ми пов'яжемося з моїм дядьком, що живе ось тут! — і вона вказала на глобусі точку, де було написано "Вінніпег". — Це Канада, — сказала Шприндзя. — Мій дядько має там фабрику готового одягу. П'ятсот робітників. А це ось, — пересунула вона палець на кілька сантиметрів, — Нью-Йорк. Там мій найстаріший дядько, Шимон. Він має аптеку. На Мангеттені. На Сьомій авеню. А тут знов, — ще далі пересунула свій палець Шприндзя, — бачиш? Уругвай! Ріо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого швагра, Копель. І торгує він бананами. У нього контори в Буенос-Айресі, Ріо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумієш ти, що це значить? Це життя! Це мир. Це свобода. Це земна куля! — і вона крутнула своїм пальчиком глобус, що почав крутитися. — Це Біяріц, Канни, Рів'єра, Це Париж, це Голлівуд. І це, — казала далі Шприндзя, — звучить, особливо з цієї нашої руїни, мов казка. Але я тобі скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей мій дядько Зельман з Вінніпегу. Він був тут. Ось тут. На цій самій вулиці. Торгував юхтом. І враз йому стрельнуло покинути цю Вузьку вулицю і перенестися до Вінніпегу. І було це... Ти не повіриш! Двадцять дев'ятого року! І тепер він мільйонер! П'ятсот робітників, власне кіно, дві крамниці. А повіз із собою лише пару сотень долярів. А оце недавно переслав швагрові п'ятдесят тисяч долярів на розбудову нашого підприємства, якраз перед війною. Та прийшли большевики... А це ось наш родинний альбом, — казала далі Шприндзя. — Це дядько Зельман. А ця ось дама... Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось їх фабрика. П'ять поверхів. А це їх вілла. А це їх котедж над озером, а це другий в горах. І живуть вони тут лише влітку. Зими проводять на Фльориді. І далі, далі... Всі інші дядьки, тітки, їх вілли, їх котеджі. У всіх кінцях планети. А далі Шприндзя змалювала точну, пункт за пунктом, картину їх дороги.
— Чого тут чекати? — казала вона. — Не будуть німці — будуть большевики. З німцями буде життя "нур фюр", з большевиками ні для кого. Скажи: чи людина приходить на світ два рази? Чи вона живе вічність? Уяви собі, — казала Шприндзя, — десятки років повільного усування вашої раси з цієї землі або знов, уяви, трудодні, сірість, страх... І вічна нужда, без ніякої надії на покращання. Ще дехто з ваших людей, я це знаю, вірить в якусь свою вимріяну, міфічну Україну... Але я тобі скажу: не тільки ніякої України — не буде ніякої навіть Польщі. Будуть большевики. Скрізь будуть большевики. Я тобі це кажу... А це не життя і не смерть. І я тобі ще скажу: ліпше вже оці гетто і ями, ніж те довге, хронічне конання... Але ти ще побачиш... Ти ще побачиш... Одного разу...
— Ну, добре, — перебив Яків. — Але скажи мені, чому, коли прийшли вони, ви всі, включно з тобою, так бурхливо їх вітали?
— Це, Якове, те саме, чому ви так бурхливо вітали цих. Фікція! Люди, яким випала з рук керівниця, хапаються за бритву. Але сили, що борються на наших очах, нам засадничо ворожі... І вам, і нам! І їх нічим не вкоськаєш. Вони змагаються за планету!
Яків слухав Шприндзю з приємністю, увага його дедалі зростала. Вона стояла навпроти за столом, над мапою, з глобусом в руках, а очі її горіли так, ніби й вона сама була одним із конкурентів у боротьбі за ту планету. Вона виразно вичувала силу логіки своїх аргументів, а він дивувався, звідки саме та її сила береться.
Якову хотілось обняти її і цілувати. Така вона, ця молода істота, була чудова у своїй свідомості, в своїм людськім і Божім образі одночасно.
VIII
Другого ранку, вже о сьомій, сливе затемна, під легкий, але колючий східний вітер із сухими сніжинками, Яків, у товаристві Вайза і його співробітниці Наді Яковлевої, сидів у автомашині, що брала курс на Київ.
Шоферував сам Вайз, дорога Рівне — Київ вгиналася від тягаря машин, що котилися сюди й туди день і ніч без перерви. Їх французька простора, легка і вигідна "сітроєнка" нагадувала балерину на сцені якогось гігантського театру. Вона легко брала кілометри, містечка, села, хутори, мов шпиці в колесі, мигали телеграфні стовпи, мов стрічка на вітрі, маяла перед нею дорога.
Корець, Новоград-Волинський, опівдні Житомир. Ріка Тетерів. Яків переживає. Це для нього подія. Місто-історія, місто-міф, місто-туга, місто, що до нього нема доріг, — і враз воно стає реальною, конкретною, досяжною дійсністю. Ще година, ще кілька горбів, і це вже не буде Кий, Щек і Хорив із своєю сестрою Либіддю, а — брук і цегла.
Присмерком, промчавшись долиною, пересікши ще одну річку, минувши зліва непомітне містечко, автомашина вривається у високий сосновий, із стрілчастими, довгими деревами ліс, що зветься Святошин, а там і сам Київ.
Машина пролетіла довгим, широким, безлюдним бульваром, заваленою руїнами долиною, завернула на узгірок вправо і нарешті, по восьми годинах бігу, зупинилась.
Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертій годині тридцять п'ять хвилин вечора, вже цілком затемнена, без неба, без світла. Падав сніг. Вайз і Надія не бачили Якова ще таким. Він був безмовний і, здавалось, молився.
— Майоре! Приїхали! — викрикнула Надія. Він схаменувся, машина стояла перед великим, сірим п'ятиповерховим будинком. Широкими мармуровими сходами піднялися на другий поверх, увійшли у високі двері пишного, як видалось Якову, мешкання — і радісне, бурхливе вітання.
— О, пан майор! Чув, чув! Дуже раді! Будьте як дома! — зустрів Якова молодий, високий "зондерфюрер", що назвав себе Кюцнером, і запровадив його до просторої кімнати з фотелями й столиками з куривом. — Сідайте! Куріть! Що п'єте?
— А ви тут буйно влаштувалися, — сказав Вайз, випиваючи з холоду чарку горілки.
— Лігво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!
— О!
— Глянь лиш сюди! — і Кюцнер відкрив одну з шаф.
— А! Музей!
— Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жінки, а це син... А тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш? Знаряддя, що ним стріляли в потилицю, ха-ха-ха!
— Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!
— Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лігво! Липки. Дільниця багачів і чекістів.
— Є тут і фон Лянге?
— Розуміється! Другі двері від входу!
— Вона також?
— Є!
— Був у тебе Франц?
— І Франц, і Баєр, і Кубелко.
— То ти вже знаєш?
— Абсолютно!
Яків мовчав, курив, попивав під цигарку горілку, перекидався окремими словами із зніяковілою Надею, що настовбурчено сиділа у глибокому фотелі, розглядав кімнату з її сірими стінами, з "фюрером", що висів у позолоченій рамі, з якої недавно витягли Сталіна, іноді слухав уривки мови Вайза, що її не зовсім розумів, а взагалі почував себе не в своїй тарілці, аж до часу, коли високі двері рвучко, ніби їх рвонула буря, відчинилися і в їх обрамленні появилась огорнена в біле манто, мов цариця, Віра Ясна у товаристві незмінного Лянге і двох офіцерів ес-ес.
Вайз і всі інші зірвалися з своїх місць. Яків швидко наслідував їх приклад. Злива усмішок, цілування ручки, оклики. Ясна свіжа, бадьора, сяюча. Вайз вирівнявся на весь свій гігантський зріст і відрапортував:
— Шановна, ясна пані! Ось тут він! — і вказав на Якова. — Передаю! Прошу розписатись!
— А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? — загомоніла Ясна.
— До ваших послуг, пані! — відповів Яків. — Києва ще не бачив.
— То ще побачите, — відповіла Якову і одразу звернулась до офіцерів: — Так де ж ваш славний "айнтопф"?
— Там! — вказав Кюцнер на широкі розсувні двері, що саме розсувалися, відкриваючи простір із столом, що виблискував білістю, порцеляною, кришталем.
— Комплімент! — викрикнула Ясна, і її очі сяяли. З'явились нові постаті — офіцери і їх дами. Той же Кюцнер запросив до столу, і товариство рушило. Сідали за картками. Яків знайшов свою картку побіч картки Ясної, був схвильовано вдоволений. На столі пишались риба, кав'яр, віденські ковбаски, шинка і чисельні, різних розмірів та кольорів, пляшки.
— "Айнтопф", треба признати, вдався, — сказала Ясна до свого сусіда зліва, полковника летунства, що назвав себе Мільхом.