— Може попросимо пана Коцюбу, щоб відвіз нас автом! Правда, пане Коцюба? — звернувся до нього, мов питав про самозрозумілу річ.
Волтер то блід, то червонів, стискаючи ножиці в руках.
— Та я... я можу... мій кадильяк великий...
— Я була б вам дуже вдячна, пане Коцюба! Мені було б дуже ніяково відпускати гостей пішки в такий дощ!
***
На хвилинку Міма осталася сама в кімнаті, що дуже нагадувала руїни Трої: на всіх меблях були папірці та платочки, а долівку вкривали стружки. Бляшанки з фарбами, олівці, ножиці. Тільки пилочку і молоток забрав з собою Орест, мов найбільші скарби.
Ще не встигла подумати, від чого починати, коли хтось знов постукав. Міма не без остраху глянула на двері.
В них стояв Роман і вдоволено затирав руки.
— Ну, вже поїхали в добру годину!
— А ти? Місця не стало?
— Якось так склалося... Найважливіше, що переможно виправив у путь Волтера:
Пішов же еон, Адаме, з раю! Об 'ївся яблук, аж сопеш!
— Фе, Ромку, це вже нечесно!
— Вибач, я сказав це під різдвяно-бурсацький настрій... Чи, може, ти нерада, що я його "поїхав"?
— Ну, знаєш! Я лише кажу, що не слід тобі насміхатися з нього, коли при цій нагоді ти договорився про його бібліотекарство і дечого ще навчив.
— Говорячи поважно, Волтера я не відштовхую, не бійся!
Поїде з нами колядувати, і взагалі я буду вже з ним говорити.
— З нього можуть бути люди; бачиш, як він горнеться до всього українського!
— Боюся, що ти висловлюєшся трохи неточно, бо не береш під увагу ці "ривандзлі".
— Можеш їх забрати собі!
— Він приніс їх тобі!
— Ти розумієш, що значило б, якби я хоч торкнулася їх?
Роман уважно поглянув на Міму:
—Я міг би зрозуміти, тільки якось не годиться, бо це, мабуть, вийде на мою особисту користь, а я не хотів би...
— Та бери без надуми, а філософію залиши своїм професорам. Буде шкода, коли ласощі змарнуються.
Роман подумав хвилинку і сказав:
— Дякую, візьму! А тепер дозволь помогти тобі прибирати.
Отаман забув нагадати про це всім — а хіба ж годиться так залишати господу?
— Та що ти? Я сама...
— Як знаєш. То я піду.
— І забери коробку — не забудь!
***
Дощ перестав падати, і тільки молошна мла стелилася поміж домами. Крізь неї дивились освітлені ялинки в вікнах, і десь грали фортіссімо "Тиха ніч".
Роман поправив під пахою невигідно-велику коробку. Стрептоміцину мав якраз куплену. З цьоготижневої платні могло ще вистачити на оплату пересилки. А Іванові треба якраз добре відживлюватися...
***
— Панно Мімочко, я вас дуже прошу: я якраз поклала калачі в піч... Треба було б їх вчора спекти, та стільки іншої роботи було! То поки ви змелете мак, погляньте, будь ласка, хоч з два рази, щоб не припалилися! А я ще мушу скочити до крамниці по рибу. Казав наш німець, що аж біля десятої години сьогодні буде в нього. Мушу сама вибрати! Христуню, а ти вважай — не переверни макітри з масою до торта. Треба терти рівномірно... А коли б уже прийшли зі сестрицтва ліпити пироги, то ви, панно Мімо, знаєте, де стільниці та валки.
— Знаю, пані добродійко!
— Христю, а ти поглянь до хлопців. Хоч сьогодні і не слід їсти, але, може, хоч чаю нап'ються. Вони вже зранку бідні там прикрашають залю.
Вся кухня була гаряча, в ній вирувало святкові приготування.
— Тето Мімо, а ти мені скажеш казочку? — озвалася Христя, як тільки замкнулися двері за панею Боринською.
— Скажу.
— Ой, добре!
— Тільки ти, Христю, не розмахуй так макогоном, бо ще перевернеш макітру.
Машина (ще купована у Львові) скрипіла, і в мисці росла гора маку до куті.
— Знаєш — настало Різдво...
— Так, яку нас!
— Так само. Це були уродини маленького Ісусика, і хто б у той день чого не попросив у Нього, те могло і статися. Тільки не можна було приходити до Нього з порожніми руками. Та Ісусик не хотів собі якихсь багатих дарів, тільки щоб кожний дарував Йому щось зі щирого серця. Знала про це добре і Мати-Україна. А в той час червоний змій найлютіше панував на її землі, замикав її донечок у підземні тюрми, де ні сонця, ні місяця не видно...
— Тето, алеж Україна мала і тих других тисячу донечок, що в широкому світі! — ділово завважила Христя.
— О так! І до цих донечок післала вона отамана Волю з вісткою: "У Святий Вечір, коли прийдуть роковини народження Ісусика, нехай кожна із нас принесе Йому свій дар і просить Його, щоб прогнав змія червоного з моєї землі, бо вже не стає сил довше терпіти".
— І що?
Машинка поскрипувала щораз рідше, і макогін у макітрі приставав теж.
— І почули донечки в далекому світі вістку від матері і почали думати гадати, що б то їм принести в дарі Спасителеві за свою Україну.
— І справді щось давали?
— Ще ні, але дадуть сьогодні вечером..
— Тето, а коли б я теж дала, то щось поможе?
— Мені здається, що так.
— Тето, (голос Христі дрижав)... чи я маю, може, дати Івана?
— А якби треба було дати?
Міма приглядалася хвилиночку боротьбі, що відбувалася на личку Христі. І нараз їй стало жаль дитини.
— Але не треба, Христенько! Ні, Україна не хоче від тебе Івана, а Ісусик ще маленький тепер, щоб ним бавитися. Тобі треба лише зробити щось доброго сьогодні. Це буде найкращий дар.
Христя проясніла.
— А що?
— Побачимо, що можна буде...
— Обов'язково!
— Мімо, що тут у вас діється? Весь коридор повний згару!
— вбіг у кухню Роман.
Міма кинулася відчиняти піч. З неї бухнули клуби диму, і Міма аж закашлялась. Очі сльозавили — і тільки через силу побачила вона на дні печі три звуглілі зверху калачі.
У дверях з'явилась пані Боринська...
***
Роман поспішно запинав ґудзики сорочки і рівночасно читав листа.
Дорогий Друже!
Здоров будь із Різдвом! Нехай ці радісні дні скріплять у Тебе віру в здійснення того, що його дожиданням живемо...
(Відгадував, з яким напруженням були ставлені на папір ці карлючкуваті букви).
Бачиш — я вже й писати знов навчився! Правда, лікар не дозволяє цього, але його тепер нема. А сусід виходить уже на місто, приніс мені листи, позичив олівець і обіцяв кинути цього листа до скриньки...
Роман нараз усвідомив собі, що в нього в руці — відірваний від сорочки ґудзик. Нитки були в нього тільки чорні — отже такими і почав шити (і так закриє все краватка), просто на собі. Час до часу поглядав на лист.
Я був приготований на кінець — і це видавалося мені самозрозумілим. Лячно лиш було, чи простять мені друзі, що згину тут у постелі, а не з ними. Але з Твоїм першим листом, здається, прийшло мені немов прощення від них. Я цього ніяк не вмію собі пояснити, але з того часу почуваю, що я не винен перед ними.
А тепер цілими днями дивлюся на засніжені смерічки за вікном, і якась золота нитка вплітається у безвихідну темряву... Я знов не знаю, чому. Бож я далеко ще не здатний до ніякого діла, та й не знати, чи коли і буду здатний. Непотрібний я дальше нікому. Аж тепер бачу, яке напоєне змістом було колись у нас життя.
І нічого не в 'яже мене зі світом. Хто знає, де тепер мої хлопці? А ті, що їх поховав дорогою сюди, вже мене не потребують...
(Письмо було ледве можливо читати; букви були повикривлювані, рядок трохи не напливав на рядок).
Із рідних мав колись суджену. Ніхто не носив у собі такого глибокого і світлого віддзеркалення світу, як вона. Та вона згубилася десь у завірюсі... Не з моєї пам 'яті, звичайно.
Пробач, що пишу так широко, та й про себе. Та Ти, Друже, одинока мені рідна людина. А колись я мав стільки щирих хлопців, що готові були іти за мною всюди. Ти ж сам це знаєш.
Отже прощай і спасибіг Тобі за все добре, хоч боюся, що витрачаєш це все намарно.
Іван.
Останні слова Роман не стільки прочитав, скільки розшифрував. Зап'яв нарешті сорочку і хотів вдягнути блюзку, що висіла на спинці одинокого крісла. Глянув на неї — і злякався: на лікті роззявилася діра! Як іти на Вечерю? Не піти хіба?
Зідхнув, сів на ліжко і почав витягати з-під шва нитки, щоб замаскувати діру хоча зверху...
— "Боюся, що витрачаєш це все намарно", — прочитав ще раз.
На нього гляділи з усіх сторін чотири порожні, порепані стіни.
***
І починається річна
У пан-отця гостина,
Ціле село єднається,
Немов одна родина.
— почала деклямувати святочно заквітчана Христя після того, як закінчилися промови. Пані Боринська, сидячи за столом, утирала сльозу.
Біліли скатерті, і на імпровізованому покутті стояв справжній пшеничний дідух із фарми Андрійчука. За столом сиділи поважні старші і молоді парохіяни, а поміж столами увихалися їх діти. Лунала мішана мова, і зникали зі стола: борщ, вареники, голубці. Сестриці все доносили нові страви, гості галасливо припрошували одні одних.
Міма покликала всіх дітей ближче до вертепу, щоб добре бачили. Борисикові та Богдасикові навіть не треба було цього казати, бо вони вже й так трохи не повпихали своїх цікавих носиків до вертепної скриньки. Почали пропихатися поза кріслами малі голівки. Михайлишинова дбайливо піднесла свою Славочку в народньому одязі дочки Рощукової.
Притихли і старші, тільки час до часу чути було вигуки:
— Ади, який ангел! А ті хлопи то ніби сплять!
— Аво, звізда! І хто то таку комедію вигадав?
— Ади, як живі рухаються! Ха-ха-ха!
— Алеж це веселе! — лунало звідтіля, де сиділи молоді.
— Яке приємне!
— О, в нас у старім краю теж таке показували на ярмарках!
— говорила повчально Мельничучка.
Смерть якраз збиралася стинати голову Іродові, а Орест аж прів від страху, щоб добре потрапить напомацки косою.
І якраз у цю хвилину під вертепом розлягся неждано крик, а потім дует плачу.
На Ірода та смерть вже ніхто не звертав уваги. Хтось включив світло, бо при самих свічках годі було розібрати, що діється, і тоді всі побачили, як мала Беверлі, внучка Рощукової, стягала віночок зі стрічками з голови Михайлишинової Славки. Славка, глядячи з-під лоба, раз-по-раз відбивала кулачками напади, і відбивала вдатно, а Беверлі верещала несвоїм голосом і дальше торгала Славку за стрічки.
Обидві мами прискочили до дітей.
— Цяй, доню, цяй, не бий лялі! — зацитькувала Михай лишинова.
— Не плач, мій медку! Не плач, кохана! Лиши її саму, коли вона така недобра! — панькалася Ена Шустер зі своєю Беверлі.
— Я хочу таких квіток, які вона має! — кричала примхувато Беверлі.
— Гей, ти, дай квітки, коли вона хоче!
Але Славка ще більше набурмошилася.
— Місис Михайлишин, хай вона віддасть моїй Беверлі віночок, він і так був мій, моя мама вам дала!
Всі кругом стояли занімілі.