За версією заарештованого, він мав намір перейти кордон, щоб опинитися на своїй батьківщині, в Австрійській імперії. Проте, зазнавши невдачі з переходом, повернувся до Бару, а вже згодом, мандруючи, натрапив, спочатку на дезертира Осипа, а потім на іншого незнайомця, з якими його і схопили шляхтичі та слуги з загону Островського…
Як не допитувалися в Устима слідчі, а виходило, що він, Василь Гавриленко, ще в багатьох місцях побував, багатьма справами задля прохарчування займався, але уяви не має, хто такий Кармелюк, і жодного відношення до тих нападів на маєтки, які той нібито організовував, — не має.
"На разбоях, грабительстве и воровстве, — твердо переконував слідчих Устим, — не бывал, и про разбойников, грабителей и воров ему ничего не известно; как не известно и то, кто грабил Базилицкого и Опаловского, коих не знает. Под судом, кроме, как выше указывается, в городе Казани, нигде и ни за что не состоял.
Устимом Карманюком он не есть и не называется и о таковом не знает. Епанчу, что на нем, и платок купил в Херсонской губернии на базаре; шапку — в городе Баре, у неизвестных людей; сапоги сам сделал (це могло бути схожим на правду; Устим виявився вправним шевцем, і навіть підробляв собі цим ремеслом, про це ще йтиметься. – Б.С.) шаровары сделаны из казенной шинели; и из денег его собственных было только восемь рублей, заработанных в Бессарабии…"
Погодьтеся, що, як на людину, котра видавала себе неграмотною і підпис ставила хрестиком, цей Лже-Гавриленко аж занадто добре знався на географії Російської та Австрійської імперій. Так оперувати назвами міст і місцевостей, описувати такі мандри і моделювати такі життєві ситуації під час допитів, протоколи яких можна читати як захоплюючі романи…
Тут одне з двох: або Кармелюк справді настільки ґрунтовно розробляв свою легенду… Але в такому разі версію щодо його неграмотності слід рішуче відкинути і сприймати його, як добре підготовленого підпільника, або, жартома кажучи, австрійського "розвідника-нелегала"… Або ж свого часу він зустрічався з людиною, яка в реальному бутті здійснювала подібні мандри; а Кармелюк, маючи цупку пам'ять, завчив відомості про увесь той маршрут, якого його знайомець подолав.
І не так вже й важливо – мав той чоловік, який слугував прототипом його псевдоніма, документ на ім'я Василя Гавриленка, чи на якесь інше; або й зовсім не мав його. Зрештою, це ім'я Кармелюк міг вигадати. Проте біографію явно в когось запозичив, можливо, навіть скомпонував її з розповідей кількох людей. Причому мета цієї легенди очевидна: він готовий відповісти перед судом за своє дезертирство, але не під своїм іменем, і не за напади на поміщицькі маєтки. В такий спосіб він рятував не лише себе, але й своїх рідних.
2
Щоб розвінчати легенду про австрійське походження Василя Гавриленка, тобто з'ясувати його справжню особу, слідчі вдалися до очних ставок Устима з дружиною, Марією Щербою; з трьома синами та з дворюрідним братом Іваном Одудюком. Але під час усіх цих ставок Устим стояв на своєму: він — Василь Гаврилюк, про Устима Карманюка взагалі нічого не чув, а людей, з якими його зводять, бачить уперше.
Звичайно ж, дружина не лише впізнала в ньому свого чоловіка, але й розповіла історію спілкування з ним за той час, коли він уже дезертирував з війська. Переповідаючи її, канцелярист пише:
"В начале появления его, принес ей пояс новый, красный, а пришлого 1821 года весною принес для трех сыновей своих три шапки баранков черных. На одной — черный суконный верх, другая сивого и третья зеленого верхов; и того года, в августе месяце, вышедши с лесу, когда она с детьми брала конопли, дал четыре пары сапогов, пришитих новым ременем до старих халяв.
А в Филиппов пост, перед Рождеством, принес в'ялую одну рыбу и отдал на празники. При свидании с нею, говорил, что на степьях выбрал себе место для жительства, познакомился с тамошними жителями, бывал у них за кума, купил там корову для семейства, и намерен на зиму засеять и под осень хотел все семейство забрать. И велел овцы продать, но как она не согласна была с ним уходить, то овцы не продавала, и до сего времени удерживает оных для пропитания детей своїх…"
Можна уявити собі, як важко доводилося цій жінці з чотирма дітьми (четвертий син народився в лютому 1821 року, тому брати участь в очній ставці не міг), з тавром дружини розбійника, та під постійним наглядом поліції. Ну а щодо розповідей Устима про його перебування у далеких степах, де він уже нібито й корову придбав, і господарством займається, то Марія вже, мабуть, стомилася від безкінечних фантазій чоловіка – незалежно від того, з яким наміром Устим переповідав їх, — і мудро вчинила, що не спродала своє господарство, тому що після цього всій родині довелося б виживати, хіба що жебраючи.
Найдраматичнішою, звичайно ж, виявилася очна ставка Устима з синами – 15-річним Іваном, 8-річним Остапом і 5-річним Іваном (до речі, на прикладі родини Кармелюків маємо унікальний випадок, коли двоє синів названі однаковим іменем; навіть якщо один із синів умирає, все одно родина рідко наважується називати його іменем іншого сина).
Щоправда, старший син Іван був народжений від першої дружини – проте суті традиції це не змінює.
…Якщо вже зайшлося про родину Устима Кармелюка, то слід пригадати, що першою дружиною його стала Євдокія (Явдоха) Петрівна Ясишина, з якою він був повінчаний 28 січня 1806 року. Причому з'ясувати її вік дослідникам так і не вдалося. Річ у тім, що, на час вінчання, у церковній книзі вона була записана вісімнадцятилітньою. З Устимом вона прожила трохи більше трьох років, і достеменно відомо, що померла 13 травня 1809 року. Проте на час смерті вона вже була записана… 23-літньою!
До слова, медовий місяць молодят був спохмурений смертю матері Устима, Олени Василівни, яка, у віці 55 років, померла 30 січня 1806 року, тобто через день після вінчання сина. Вже в травні 1806 року батько Устима Яким Трохимович Карманюк одружився вдруге, взявши шлюб із вдовою, Марією Іванівною Трохимихою, слід гадати, що померлого чоловіка її було звати Трохимом. З'ясувати його вік дослідникам теж не вдалося, оскільки під час вінчання з Марією у церковній книзі вік його визначався 60-ма роками, а коли 3 червня 1809 року (менш ніж через місяць після смерті першої дружини Устима Євдокії!) він помер, то священник нічтоже сумняшеся записав його 67-літнім.
Коли вже йдеться про батьків Устима, то слід з'ясувати, що їхня родина теж виявилася багатодітною. Найстаршим у родині був Микола, про якого відомо тільки, що помер він 1 грудні 1783 року. Далі ішла Марія, котра в січні 1798 року побралася зі шляхтичем Дмитром Шарповським з подільського містечка Ярошева. Потім народилися два сини — і теж, зверніть увагу! — з однаковим ім'ям Лука. Перший із них, народжений в січні 1782 року, не прожив і п'яти років, померши в січні 1787 року, а доля другого, хрещеного в жовтні 1784 року, залишається невідомою; швидше за все він теж помер ще в ранньому віці.
Як вдалося з'ясувати досліднику А. Хвилі, з так званих "сповідальних розписів" за 1798 рік випливає, що до родини Якима Карманюка було приписано ще кілька дітей: вісімнадцятирічний Костянтин, шестирічний Василь та дворічний Аврам. Та оскільки в метричних книгах вони як діти Якима Карманюка ніде не записані, то дослідники припускають, що в даному випадку йдеться про вихованців родини, тобто хрещеників, батьки яких повмирали. Таке всиновлення вихованців-хрещеників було давньою і непорушною традицією українського народу. Якщо природні батьки хрещених дітей вмирають, їх новими батьками стають батьки хрещені.
Із реєстраційної (метричної) церковної книги відомо, що Устима охрестили 27 лютого 1787 року. Офіційно саме цей день вважається днем народження Кармелюка, хоча такий підхід до визначення згаданої дати слід вважати помилковим.
Вся справа в тому, що до початку XIX століття в метричних книгах Російської імперії зазначалася лише дата хрещення, отож з'ясувати реальний день народження тієї чи іншої історичної особи, народженої, скажімо, у XVII-XVIII століттях тепер практично неможливо. Адже дуже рідко траплялося так, що дитину хрестили в день її народження, власне так майже наколи й не траплялося; зазвичай між народженням і хрещенням минало кілька днів, дуже потрібних для того, щоб і мати відновила свої сили, і дитя хоч трішечки зміцніло.
Втім, просуваємося далі… Чи був Устим, охрещений під іменем Севастіан, останньою дитиною в родині Якима та Олени Карманюків? Ні. Відомо, що 29 серпня 1789 року батьки хрестили сина Івана, котрий 17 січня 1796 року, у п'ятирічному віці, помер. І нарешті в лютому 1793 року Олена ощасливила свого чоловіка двійком дівчаток-близнюків, хрещених під іменами Фросина та Оксана, перша з яких померла вже на початку грудня 1795 року, не доживши й до трьох років. Що ж до Оксани, то її доля склалася дещо щасливіше.
Щоправда, завдяки витягу з журналу Подільського губернського правління від 21 жовтня 1822 року, ми дізнаємося, що в цей час вона теж потрапляє в поле зору поліції. Точніше кажучи, вона потрапила в це поле зору ще з весни 1819 року, відтоді, як її брат Устим повернувся в рідні краї після втечі в грудні попереднього року з етапної тюрми у В'ятській губернії, по дорозі на сибірську каторгу. Так ось, у згаданій витримці з журналу мовиться таке:
"Устин же, Михайлов (?!) сын, Карманюк, примет таковых: лет отроду 20, росту двух аршин 6,5 вершков, лица круглого, носа умеренного, волосов на голове, бровях, усах и бороде светло-русых, глаз голубых, бороду бреет, говорит по-русски чисто, родом Литинского повета, из села Головчинец, крестьянин. Отдан в службу в 1812 году, находился в 4-м украинском полку; в селе Головчинцах имеет сестру родную, Аксению, находящуюся в замужестве за крестьянином Прокопом Вероницею".
Жодних згадок про сестру Устима Оксану (Аксенію) в слідчих та судових документів віднайти, на жаль, не вдалося. Проте згадка про неї в журналі Подільського губернського правління, свідчила про те, що у цього правління та в поліції існувала підозра щодо її причетності до кармелюківського руху; хоча б у той спосіб причетності, що вона допомагала братові переховуватися, або підтримувала, скажімо, харчами.
… А тепер повертаємося до першої дружини Устимової Євдокії.