Це i є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока i пласка брила. А неподалiк стояв камiнь, що трохи скидався на таке собi кам'яне крiсло.
— А це, мабуть, трон шамана, — проказав я.
— У шаманiв не було тронiв, — заперечив Чингiс.
— Але ж десь вони мусили сидiть.
— Шаман — не цар i не вождь. Звичайний знахар, — задумливо пiдтримав його Орест. I першим усiвся у це "крiсло". По черзi посидiли в ньому i ми. Так, справдi, сидiти хоч i не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навiть щось схоже на бильця.
— Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. — бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. — I взагалi, чи не стати нам усiм шаманами?
Ми посмiялися i почали оглядати печеру далi. Коли раптом Чингiс, який трохи вiдстав, пiдiйшов i попросив у Романа рушницю.
— Тобi не можна, хлопче, — вiдповiв Чорногора. — Дiтям до вiсiмнадцяти. Та й то — з дозволу батькiв.
— Дiтей тайгових мисливцiв це не стосується, — цiлком серйозно вiдповiв Чингiс. — Там, на виступi, справдi причаївся якийсь звiр.
— Може, амурський тигр? — докинув я.
— Тигри так далеко на пiвнiч не заходять, — заперечив Чингiс, — Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму бiля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
— Можеш покластися на нього, — пiдхоплююся зi свого "трону". Вiн буде справжнiм мисливцем. Я бачив, як вiн тренується. I вже не раз був на полюваннi. З дiдом i батьком.
— Ну, гаразд, — погодився Чорногора, трохи повагавшись. — Бери, вождь могiкан, — подав рушницю. — Тiльки пам'ятай: вона заряджена.
— Не хвилюйся. Я вмiю поводитися з рушницями.
Чингiс обережно взяв зброю, оглянув i вiдiйшов до отвору. Там вiн причаївся пiд кам'яним дашком i почав уважно стежити за виступом пiд сосною.
Печера видалася ще бiльшою, нiж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кiлькох дрiбнiших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцiкавiше. Передусiм в однiй з них ми знайшли кiлька напiвзотлiлих шкур, що лежали просто на долiвцi. Оглянувши це пiдземелля уважнiше, ми вирiшили, що тут, напевне, була "лiтня кiмната вiдпочинку" шаманiв. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цiкавили найменше, тому я одразу ж подався до iншої печери, досить довгої i низенької. Роману й Оресту можна було увiйти туди, тiльки пригинаючись.
Я добувся до кiнця її. Там печера була значно вищою i мала ще кiлька заглиблень. Ковзнув променем лiхтарика по однiй, другiй, третiй нiшi. I раптом — що це? В однiй iз нiш я побачив статуетку. Пiдiйшов ближче, взяв цей витвiр до рук. Менi вiдкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокiй нiшi, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всi вони були приблизно однаковi за розмiром, але "божки" виявилися рiзними. Ну, справжнiсiнький музей! Менi аж дух перехопило.
— Романе, Оресте! — гукав я. — Iдiть сюди! Швидше! Подивiться, що я знайшов!
За хвильку обидва були поруч. Мене пiдсадили, я дiстав з нiшi ще з десяток таких статуеток.
— Слухайте, та в них тут виставка скульптури! — вражено вигукнув Орест. — I як майстерно вирiзьбленi!
— Так, видно руку майстра, — погодився Роман. — Що робитимемо з ними? По кишенях?
— А може, залишити їх? — несмiливо мовив я.
— Навiщо? — майже водночас запитали Роман i Орест.
— Не знаю. Вони тут давно стояли...
— А взагалi, це iдея, — почухав потилицю Роман. — Закласти камiнням i нiкому не говорити про них, а одразу повiдомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися цi статуетки?
— А так привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зiбрати їх потiм. А вченi передадуть їх до музею, дослiджуватимуть, — пiдтримав Орест.
Врештi-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом iз листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо органiзувати експедицiю. А iншi заклали камiнням, щоб нiхто навiть не здогадався, що там щось може бути. I домовилися: в селищi про всяк випадок не говорити, що "чоловiчкiв" у печерi багато.
Пiсля цих знахiдок усi ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирiшив: мовчатиму. А взагалi почувався щасливим. Хiба я мiг сподiватися, що тут, у Норданi, на мене чекає стiльки пригод? Навiть змiна у пiонерському таборi, яку я вважав найцiкавiшою подiєю свого життя, тепер втратила привабливiсть. Шкода тiльки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного лiта...
19
Ми вже збиралися повертатися до печери, в якiй чекав на нас Вiчний Мисливець. Роман i Орест маскували нiшу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Iти звiдси не хотiлося. У мене з'явилося передчуття, що в нiй є ще якась велика таємниця. I якщо ми зараз пiдемо геть, вона, можливо, так i лишиться невiдкритою. Та навiть, якщо якась експедицiя i розкриє її, все одно це вже станеться без мене.
— Глянь, що ми знайшли, — мовив я до Чингiса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.
— Бачу, — кивнув вiн, не вiдводячи погляду вiд якоїсь точки там, на горi.
— Красивi, правда?
— Так. Одна така статуетка є у старої Камiли, що живе у селищi Мурок, на березi Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дiдом i бачив.
— Хочеш глянуть на тi, що в Романа й Ореста?
— Нi.
— Ти що, образився?
— Дiд вважає, що мисливець не повинен ображатися. Нi на людину, нi на звiра. I мстити — теж не повинен.
— Чому ж тодi?..
— Не заважай менi, — благаюче мовив Чингiс. Але майже пошепки. — Ти ж бачиш, що я на полюваннi. А звiр усе чує. I все розумiє.
— Який звiр? Там нiкого нема, — розсмiявся я.
— Є. Але спочатку глянь на людськi кiстяки. Он там, у виямку, за жертовником.
Я не знав, що там є кiстяки. Але дивитися на них не хотiлося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навiдався до нас.
— Але ж цi люди загинули колись давно, — мовив я Чингiсовi.
— Давно. Одначе вiд пазурiв звiра.
— Чому ти так вважаєш? Звiдки тут взятися звiру? Невже ведмiдь зможе залiзти сюди?
— Хiба дiд не розповiдав вам про Велику Кiшку!
— Ха! Велика Кiшка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кiшка? Навiть якщо дуже велика?!
— Велика Кiшка — це рись. Найпiдлiший звiр, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всi мисливцi ненавидять його i бояться. Можливо, мiй батько теж загинув вiд рисi.
— Тодi вона повинна жити десь тут, ця Велика Кiшка? — поспiшливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Менi не хотiлося, щоб вiн згадував про це.
— Мабуть, повинна, — нехотя вiдповiв Чингiс. I я зрозумiв, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.
А, зрозумiвши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь вiяло крижаним холодом. Нiчого цiкавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелi печери, потiм по долiвцi i раптом помiтив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я пiдняв його i побачив, що це гвинтiвка. Справжня, бойова. Тiльки що приклад уже геть струхнявiв i, коли я пiдняв гвинтiвку, майже наполовину розсипався.
— Романе! — закричав я. — Хлопцi, сюди! Тут гвинтiвка!
— Гвинтiвка? — постав бiля входу до мого пристановища Чорногора. — Дивно, глянь, може, там є ще щось.
Я знову нахилився i почав оглядати долiвку. Та раптом Роман каже:
— Валеро, гаси лiхтар!
— Навiщо? — не зрозумiв я.
— Загаси, кажу!
— Тут же страшно, — майже благаючи мовив я, але лiхтар все-таки загасив.
— А тепер глянь лiворуч себе, — почув я з темряви голос Романа. Вiн наближався до мене в суцiльнiй пiтьмi.
Менi знову стало страшнувато, але, зiбравши всю волю, я все ж таки послухався поради i глянув лiворуч. Нiчого. Суцiльний морок.
— Ну i що там? — запитав я, вiдчуваючи, що голос мiй зрадливо тремтить.
— Хiба не бачиш? Струмiнь свiтла, — почулася вiдповiдь. Але голос здався менi якимсь незнайомим. Це вiдповiдав хто завгодно, тiльки не Роман, не Орест i не Чингiс.
— Пiднiми голову, маленький мисливець, i побачиш над собою цiвку сонячного свiтла, — додав той же голос.
"Вiчний Мисливець!.. — зрадiв я, упiзнавши нарештi його голос. — Як вiн тут опинився?" А ще через мить я закричав:
— Бачу. Он, мiж двома каменями! Там же вихiд!
— Так, має бути вихiд, — увiмкнув лiхтарик Роман. — Ви знаєте, куди вiн веде? — запитав Вiчного Мисливця.
— Нi, — вiдповiв Курун. — Але не раз чув вiд старих мисливцiв, що iз головної шаманської печери є потайний хiд до Долини Драконiв. До неї можна потрапити лише звiдси, з пiдземелля. Принаймнi, ще нiкому не вдавалося пiдступитися до неї з поверхнi, а гвинтiвку цю дай менi. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонцi. Напевне, вона належала котромусь iз партизанiв. Або мисливцевi, що загинув бiля Ворiт Сонця.
— Ворiт Сонця? — здивовано перепитав я.
— Так називають отвiр, бiля якого чатує зараз Чингiс. I я мушу бути бiли нього. А ви спробуйте розкидати це камiння. Навiть якщо запiзнимося на машину, — не бiда. Переночуємо у нашому селищi. До темряви встигнемо дiйти туди.
Розчищали вхiд Роман i Орест. Я стояв з двома лiхтариками i пiдсвiчував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше пiдземелля почало освiтлюватися денним свiтлом. Я навiть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хлiба...
Минуло ще кiлька хвилин й ось уже Роман та Орест протискуються через прохiд у Долину Драконiв. Я поспiшаю за ними. Спочатку менi здалося, що це ми спинили в тiй ущелинi, з якої починався вхiд до пiдземелля. Але, роззирнувшись, зрозумiв, що помилився. Це була велика i дуже глибока ущелина, дно якої завалене дрiбним камiнням. На вершинi скали, що обрисами своїми нагадувала вежу середньовiчного замку, росла здвоєна модрина. Та ще на деяких кам'яних плитах зеленiв мох. Нiякої iншої рослинностi тут не було. Похмурi сiрi скелi. Тиша. Сонце, що зависло над ущелиною, зовсiм не грiло. Здавалося, що променi його просто не досягають цього урвища.
— А може, це i є Загублений Свiт Конан-Дойля? — запитав я Романа, що зупинився за крок вiд мене i, задерши голову, теж оглядав гребiнь скелi.
— Якби вiн побував тут, у книжцi все виглядало б ще страшнiше.
— Шкода тiльки, що тут не живе нiяке плем'я.
— Ну, ще невiдомо, як би воно приймало таких гостей, — мовив Роман.